Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Але хтось дуже квапиться, заходить не у двері, а в вікно.
Гляньте: попід шкільними вікнами висить, ні за що не тримаючись, драбина, висить чи стоїть у повітрі, а по ній лізе хлопчик. Ось він добрався до останнього щабля і, миттю перевернувши драбину, поліз вище.
— Чудово! — підштовхують одне одного діти. — Анічого не боїться… Хто це?
В руці у сміливця щось виблискує. Він тримає сліпучо-синій камінь подорожувань, дивиться крізь нього.
— Максим! — вигукнули разом Мишко і Сергій. — Це він!
— Привіт двієчникам! — озвався згори Максим, розмахуючи синім каменем.
Близнюки пильно дивляться на камінь.
— А чом це ми — двієчники?
— Ви, малята, у школі зроду не бували! — презирливо говорить Максим. — Знаєте, що я бачу у вікні?
— Що?
— Один хлопчак посадив на сорочку чорнильну пляму, а йому одразу вліпили двійку.
Максим, певна річ, вигадує. Із своєї драбини він бачить порожній клас. Але звідки знати близнюкам, що заняття так рано не розпочинаються? Вони сполохано оглядають свою нову шкільну форму.
— Ага, ось іще один двієчник! — радіє Максим, забачивши, як мчить Петрик Зайчиков. — Привіт, Зайчику! Це я про тебе кажу.
— Про мене? — Петрик Зайчиков широко роззявляє рота.
— Звичайно! — долинає згори упевнений голос. — Ти любиш гратися в кульки?
— Люблю, — відказує Зайчик, нічого не розуміючи.
— Я щойно бачив, — фантазує Максим, — як одного хлопчиська прогнали з класу за те, що він дістав з кишені кульку. А в щоденнику записали: “Двійка. Бабусі негайно прийти до школи…”
Юрба майбутніх першокласників слухає спостерігача. Адже їм не видно, що відбувається зараз на четвертому поверсі. А Максим і сам уже вірить у те, що каже.
— Бідолаха! — жалісливо зітхає Максим, кривлячись у пусту шибку. — Він плаче біля дошки. Тільки-но він підняв руку, його викликали до дошки. Знову двійка!..
— Та що ти вигадуєш! — нерішуче промовив хтось. — Хіба в школі не можна запитувати?!
— Ти кажеш, я вигадую!
Максим спритно перевернув драбину, спустився вниз.
— Вигадую! Я вигадую, еге? — Він підступив до хлопчика. — На! — І подав йому драбину. — Дивись, будь ласка, сам.
Хлопчик обережно поставив драбину, став на щабель і впав, здійнявши хмару куряви.
— Двійка, — сказав Максим під загальний регіт. — Двійка за брудну сорочку. Невмійко вибуває з гри.
Незграбний невмійко поплентався перевдягатись.
— Ви собі як хочете, — сказав Максим, завдавши на плечі свою драбину, — а я двійки хапати не збираюся. Краще з Гум-гамом розважатися… — Він змахнув затиснутим у кулаці осколком синього скла. — Ось мій камінь подорожувань, — голосно вів далі Максим. — Я можу зникнути будь-якої хвилини. Мій друг нині шукає нову планету. Хто хоче гратися з нами, того я беру з собою!
Максим розмахував осколком скла, одначе ніхто не мав сумніву, що він тримає магічний камінь.
— А драбина? — поспитав котрийсь із хлопців. — Як вона чудово перевертається!
— Звичайнісінько, — відповів Максим і засунув до кишені скельце. — Це драбина-вертушка, по ній можна легко залізти на Місяць. Гум-гам усім вам подарує такі драбини. — Максим погладив драбину. Він був радий, що в нього зберігся перший подарунок Гум-гама.
А Автук — він чомусь не сердився на Максима, керував його драбиною… Може, тому, що хлопчик виручав друга, затримував час у своєму дворі?..
Різке дзеленчання долинуло з вікон, і діти зашепотілися:
— Дзвінок… Це дзвінок… Пора до школи…
…Вони заходили по черзі з батьком і матір’ю до порожньої класної кімнати, де за столом сиділа вчителька, і вмощувалися на стільцях. Після сонячного ранку прохолодна кімната видавалася голубою, квадрат дошки — чорною плямою, а ряди столів — дуже суворими. Але на вікні зеленіють рослини — зовсім як трава на газонах.
— Добрий день, мене звати Марія Георгіївна, — відрекомендувалася усміхнена учителька і запитувала свого майбутнього учня чи ученицю: — Як твоє прізвище? Як тебе звати?
Марія Георгіївна не кваплячись записувала відповіді в товстий журнал й потому казала:
— Ми хочемо познайомитися з тобою. Ти вмієш читати?.. А писати? А малювати любиш? Восени ти підеш до першого класу. До першого “А”.
Дві дівчинки, яких Марія Георгіївна записала першими, засоромились, радісно кивнули у відповідь, їм дуже припала до вподоби гарна, лагідна вчителька, тож коли Марія Георгіївна сказала, що їх прийнято до першого класу “А”, дівчатка разом відповіли:
— Дякуємо!
А після дівчаток до класу зайшов білоголовий хлопчик з бабусею, і тут учителька почула дивовижні слова: “Не хочу”. Зайчик ледве ворушив губами, проте його почули й бабуся, й учителька. Бабуся аж руками сплеснула, а вчителька уважно подивилася на хлопчика.
— Чому ти не хочеш учитися, Петрику? — запитала вчителька.
— Я люблю гратися. — Зайчик оглянув клас.
Марія Георгіївна всміхнулася.
— Усі діти встигають учитися і гратись.
— Я люблю гратися вдень і вночі, — уперто стояв на своєму Зайчик. Перед його очима була драбина, що сама тримається в повітрі. — Я не вчитимуся!..
Аж тут втрутилася бабуся, і Зайчик схлипнув.
— Прийдіть краще завтра. Нехай хлопчик утихомириться, — порадила бабусі вчителька.
Услід за Петриком Зайчиковим відмовилися вчитися, завдаючи прикрощів своїм батькам, Михайло і Сергій Сомови та ще десять хлопчиків і дівчаток. Коли зайшов Максим, Марія Георгіївна вже не дивувалася. Вона тільки запитала:
— Ну, а ти чому не хочеш?
— Бо мій двоюрідний брат засох від науки, — голосно промовив Максим і зиркнув на батька, який сидів поряд.
Батько насупив брови:
— Максиме, так не кажуть про старших. А мама стала просити вибачення:
— Та вибачте йому, повторює казна-що. Його брат — доктор наук, — додала вона.
— Я все розумію, — мовила Марія Георгіївна. — Прошу, зачекайте в коридорі.
Марія Георгіївна попрямувала до директора. Вона йшла коридором, де нервували батьки й дивились у вікна діти.
Вона не могла збагнути, що відбувається: в жодній книжці вчителька не читала про такий дивовижний випадок.
“Щось сталося з дітьми, — думала вчителька. — Як усе це пояснити директорові?”
Але директор, виявляється, вже довідався про все, бо й інші вчителі перших класів теж прийшли до нього порадитися: діти не бажали учитися.
— Та це ж діти… — сказав директор. — Вони вперше знайомляться зі школою. Для них розпочинається великий урок, який триватиме все життя. Запросіть до мене, будь ласка, батьків…
І ніхто не знав у всьому світі, що в цей момент на другому кінці зоряного простору, в повітряному місті, в найбільшій кімнаті плавучої кулі, стоїть Гум-гам перед розжареним Автуком. Автук світиться зсередини, немов гнівається за те, що Гум-гам запитує його.
— Скажи, — питає Гум-гам свого Автука, — чому я найнещасніша людина?
Автук аж палахкотить сріблястим вогнем, так і пашить в обличчя хлопчикові, одначе Гум-гам не відступає, дивиться на безмовну машину. Він добре пам’ятає, як Автук викинув його друга Максима, коли той спитав, чому машина спинила час. Але вперше в житті Гум-гам нічого не боїться.
— Скажи, що я маю робити? Мій друг росте щодня, він уже йде до школи, а я… я все такий самий… Чому це так, Автук?
Гум-гам промовляє тихо, але з кожним словом Автук все дужче розжарюється.
— Ти дуже сильний, Автук. Ти даруєш мені все, що б я не попросив… Зроби так, щоб я не розлучався з другом!.. Погаси або засвіти зорі, зупини або запусти час — як сам забажаєш, лишень виконай моє прохання!
Всередині машини щось задзвеніло, яскраво спалахнув вогонь і погас. Гум-гам тихо скрикнув, торкнувся долонею Автука. Він був холодний і чужий, як порожній кістяк зоряного корабля, назавжди покинутого космонавтами. Тільки в глибині машини мигтіли якісь лампи.
Прискакав у двір сурмач на білому коні. Просурмив: “Усім, усім, усім!” Завернув коня — і клусом до іншого двору. Там сурмить збір.
