Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи (читать книги онлайн без регистрации txt) 📗
Прості фігури того танку раз у раз повторювалися: спочатку вогневий удар, що прорізував прохід у миготливій лавині, потім у той прохід плавно стрибав КБ-803 і утримувався від пострілів, аж поки до нього наближалися “Альфа” і “Бсга”, що світилися розпізнавальними вогнями. Далі знов вогневий удар, знову стрибок першого космольота, і знову наближення решти двох.
На всіх трьох космольотах панувала тиша.
Щоправда, на “Альфі” й “Беті” радіоприймачі працювали — але тільки для того, щоб записувати страшний галас з лавини дивних блискучих метеорів. Вони занотовували кожен звук у всіх його варіаціях, самі ж працювали нечутно. Тому було тихо, бо люди теж мовчали. Вони не знали нічого, крім того, що їм передав екіпаж КБ-803. Цього було досить, щоб не сумніватися, однак замало, щоб твердо повірити в успіх.
А екіпаж КБ-803 просто не мав часу на розмови.
Зважимось навіть сказати, що Йонові й Альці не було коли думати, не те що говорити. Ту хвилю “думали” в основному їхні руки, їхні очі, їхні пальці, що тримали кермо, їхні ноги, що натискали на педалі.
Для Йона важливе було одне: після кожного пострілу збільшити швидкість, посеред стрибка почати зменшувати її і перед новим Альчиним пострілом цілком загальмувати космоліт.
Для Альки теж важливе було тільки одне: дочекатися тієї миті, коли ніс космольота ось-ось має врізатися в брилу, тоді натиснути на педалі спершу малого переднього вогнемета — раз, потім усіх бокових — два, нарешті двічі на педаль головного — три, і чотири — “повний вогонь”.
Їм справді не було коли думати.
А надто що час невблаганно спливав і треба було його наздоганяти, а ще дуже далека дорога залишилася їм до того місця, де “Розвідник” мав прокласти їм шлях — шлях до волі й життя.
Спочатку навала безлічі голосів, криків, зойків і зітхань завдала Аликові ще більшого страху, ніж Йонові й Альці. “Розвідник”-бо мав набагато чутливіші приймачі й гучномовці, ніж КБ-803. Перша хвиля тих звуків мало не звалила хлопця на підлогу. Аликові здалося, що він збожеволів або просто сталася катастрофа, і “Розвідник” під ударами метеорів розпадається на шматки.
На щастя, він крикнув:
— Тихо!
“Розвідник” почув і вимкнув гучномовці.
— Що то було? — спитав Алик, люто знищуючи блискучі метеори.
— Мабуть, — сумлінно відповів “Розвідник”, — перед нами є поклади речовини, що в якийсь спосіб поглинає радіохвилі.
— Дурниці, — буркнув хлопець, скеровуючи нову чергу просто в шар тієї “речовини”.
— Цілком можливо, — покірно згодився голос.
— А може й не дурниці? — спитав Алик.
— Може й ні.
Треба однак сказати, що весь цей час тихий голос “Розвідника” ані на мить не переставав повідомляти, скільки хвилин залишилось до зустрічі з космольотами.
— А чи не послати робота по зразки? — спитав голос.
Хлопець не розчув як слід, про що йдеться.
Лавина густішала. Стало важче дотримуватись курсу і вести влучний вогонь.
— Так, так, — машинально відповів Алик.
— А які вони повинні бути? Великі? — спитав ще голос. — Тонна? Дві? Три?
— Дві, три, — знову машинально мовив Алик.
— Разом п’ять, — сказав “Розвідник”.
— Так, — прошипів хлопець, з ненавистю посилаючи полум’я вогнемета в непрозору лавину, що ставала дедалі густіша.
“Що за свинство! — думав він. — Саме тепер, коли вони мають надлетіти, стає нічого не видно. Саме тепер я не бачитиму їхнього світла! Не бачитиму нічого!”
“А що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів?” — розпачливо подумав раптом хлопець.
— Що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів? — спитав він уголос.
— Їм буде кінець, — відповів “Розвідник”. — Або…
— Мовчи! — крикнув Алик.
І зразу поправився:
— Повідомляй час.
Голос почав знову слухняно лічити:
— Три хвилини вісімнадцять секунд, сімнадцять секунд, шістнадцять секунд…
“Чотири хвилини”, — сказав собі подумки Йон.
Він ввімкнув найвищу швидкість, і КБ-803 рвонувся вперед.
Від того стрибка заболіло, як від удару межи очі. Адже Йон з Алькою були без охоронних комбінезонів. Тож від кожного раптового збільшення швидкості кров приливала до голови, а в очах мерехтів туман, боліло в переніссі.
На щастя, це тривало недовго. Хлопець зменшив швидкість, і біль зник.
То був початок гальмування. Здавалося, що метеорова стіна Чорної Ріки, яка падала просто на космоліт, почала дедалі зменшувати швидкість.
І, нарешті, затрималася перед самим носом КБ-803.
Тоді Алька, навівши світле кружальце прицілу на саму середину екрана, натиснула на педаль малого переднього вогнемета.
То був вогнемет-розвідник. Полум’я його било рівно й глибоко, але мало надто малий діаметр, щоб прокласти дорогу космольотові. Тому після нього Алька вводила в дію цілий вінок бокових вогнеметів.
І хоч їхній вогонь не досягав глибоко, зате прорубував широку ділянку, іншими словами, визначав діаметр для удару головного вогнемета. І відразу після пострілів бокових вогнеметів Алька двічі натискала на педаль головного.
То був так званий “повний вогонь”.
Стіни КБ-803 ледь здригалися. Йон і Алька, що були без охоронних комбінезонів, виразно відчували те дрижання. Та в цьому й не було нічого дивного. “Повний вогонь” здатен був спопелити, чи, вірніше, обернути на газ і водяну пару середній острів або гірський кряж.
Шлях знову був вільний.
— Три хвилини п’ятдесят вісім секунд, — сказав Йон уже вголос, а через дві секунди ввімкнув найбільшу швидкість і вже наперед скривився, чекаючи, як завжди перед стрибком, знайомого болю.
— П’ятдесят вісім… — шепнула Алька, і зразу ж пролунали постріли з бокових вогнеметів, а після того “повний вогонь”. Бо ж кожний стрибок тривав дві секунди, рівно дві секунди.
“Ще далеко до “Розвідника”,—думав Йон. — Але не так далеко, як годину тому. Ми дедалі наближаємось одне на одного. П’ятдесят одна… сорок дев’ять…”
А що думала Алька?
“Три хвилини сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім… Як страшенно далеко!”
Що ж — вона мала право так думати, то не було ніяке перебільшення.
Кому здається, що ті три хвилини — вже дрібниця, той дуже помиляється.
Поміркуйте самі. Ось космоліт типу КБ-803. Ви сідаєте в нього.
Якщо хочете — одягаєте охоронний комбінезон. Стартуєте і зразу ж набираєте величезної швидкості. Наприклад, якщо ви вилітаєте з Тритона, то через вісім годин будете вже в секторі Дванадцятої Тисячі.
Потім вас затягує метеоровий потік, і ви починаєте боротьбу з ним. І ведете її протягом смертельно небезпечних п’ятдесяти хвилин, не швидкими й точними автоматами, а повільними й недосконалими людськими руками й очима. І знаєте, що від наслідків тієї боротьби залежить життя кількох десятків чудових людей.
Що важить кожна така хвилина? Поміркуйте.
— Дві хвилини п’ятдесят дев’ять секунд… — мовив Йон.
Відтепер для Альки настали хвилини, які вона завжди буде згадувати, як найтяжчі в своєму житті. Але зовні дівчина була спокійна, і Йон нічого не помітив. Хоч насправді то була мить, коли всі її надії враз почали розвіюватися, танути, наче туман.
“Значить, ніколи вже не повернемось, — думала Алька. — Ніколи не будемо жити, як живуть мільярди людей? Наші імена впишуть на пам’ятні дошки загиблих у космосі. І це все! Однак… Чи все? Чи справді все?”
Йон сказав:
— Дві хвилини п’ятдесят шість секунд.
Отже, до зустрічі з “Розвідником” залишилось три хвилини без чотирьох секунд. Тим часом на вогневій позиції бойового космольота, на лічильнику боєприпасів, що був перед Алькою, миготіло застережливим світлом число “126”, Це означало, що на КБ-803 боєприпасів вистачить лише на сто двадцять шість секунд. Це означало також, що космольотові, аби довершити своє завдання, не вистачить боєприпасів на останні п’ятдесят секунд. Здається — дрібниця, небагато. Але протягом останніх п’ятдесяти секунд потрібно було зробити двадцять п’ять черг “повного вогню”, двадцять п’ять штучних спалахів, що відкривають шлях до волі, до “Розвідника”, до життя.
