Троє на Місяці - Ющук Іван Пилипович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
XXIII. Один серед пустелі
Щойно конвоїр відійшов, як інші роботи почали складати поруч 8 Незнайком і на нього балки та рейки, мовби він теж був якимось шматком заліза.
Незнайко відкотився трохи й спробував підвестися. Але зробити це зі зв’язаними руками йому ніяк не вдавалося. Він і підгинав ноги, і перевертався з боку на бік, і впирався головою в місячний грунт, проте нічого з цього не виходило.
Знесилившись, він притих на хвилину. Якийсь робот знову підкотив його до купи залізяччя. І тут Незнайка почали обсідати невеселі думки. Досі нічого такого не думав, може, й через страх, а тепер, коли перший страх минув, його охопила тривога.
“…Зрештою, померти не страшно, — переконував себе Незнайко. — Це, мабуть, те саме, що заснути — і не бачити, не чути нічого… А мені й справді хочеться спати. Удома вже, напевно, ніч, усі поснули… Заплющити очі — і спати. Але тоді ніхто не дізнається, яка загроза нависла над Келебердою, над Землею. Ні, треба будь-що-будь утекти й розказати хлопцям про все… про того божевільного… Вони щось придумають…”
Незнайко знову став соватися сюди-туди по стоптаній роботами місячній поверхні. І враз відчув, що капроновий мотузок попускає, і петля розслаблюється. Він поволі витягнув одну руку, потім уже легко — й другу. Перечекав, коли близько не залишилося жодного робота, й підвівся. Мотузок упав у пилюку. Незнайко переступив через нього, нагнувся, підняв й машинально поклав до кишені. Трохи відійшов убік — ніхто його не затримував. Тоді зробив ще кілька кроків — роботи однаково займалися своєю справою.
“Вони, мабуть, роблять тільки те, що їм наказано, — здогадався Незнайко, — все інше їх не цікавить. Це добре. Отже, ті роботи, які працюють, не страшні, я їм не потрібний. Остерігатися треба тих, що тиняються без діла”.
Повертатися назад повз ракету, коло якої стовбичив вартовий і в якій, ніби той павук, зачаївся чоловічок з цапиною бородою, Незнайко побоявся. Він повернув праворуч, проти сонця, й побрів за одним із роботів, намагаючись не відстати від нього й не випереджувати його.
Ліворуч чорніла велика кругла улоговина, оточена невисоким валом. У її центрі підносилась якась широка циліндрична, неначе вкорочений заводський димар, похилена в бік земного диска споруда. Роботи розбирали навколо неї риштовання. А над нею сяяла Земля, мов зарум’янений коровай.
Радість від того, що нарешті визволився з пут, трохи вляглася, і Незнайко тепер з тривогою подумав, як же він сам знайде дорогу до свого корабля. “Ага, коли я з Другом ішов, то Земля висіла в мене перед очима. Треба, отже, так повернутися, щоб вона тепер була за спиною. Але коли мене ніс людолов, то сонце сліпило мені очі…”
Незнайко відділився від робота й повернув праворуч попід горою, налягаючи на ноги, щоб скоріше відійти від небезпечного місця. Зараз сонце гріло його в лівий бік. Він оглянувся: Земля залишилася позаду. “Якби натрапити на свій слід, тоді б легко було дістатися до корабля”. Але слідів тут було багато. І його пробирав страх: ану ж знову зненацька вирине той циліндроголовий людолов.
Він ішов і зиркав то в один, то в другий бік, то позад себе, готовий першої-ліпшої миті присісти за горбиком’чи впасти ниць у місячний пил.
“А може, хлопці, якщо з ними нічого не сталося, сіли в корабель і дременули назад на Землю? Побачили, що тут небезпечно, і вирішили не гаяти часу, а мене покинули…”
Сльози виступили в нього на очах, він хотів утерти їх і тільки стукнув кулаком по заборолу.
“Ні, не може цього бути. Капітан і Граматик не такі, з ними можна хоч на край світу — вони ніколи не залишать людину в біді”.
А довкола — одноманітна порожнеча: ні деревця, ні кущика, ані травинки. Тільки попіл буро-коричневий і чорна стежка посеред нього — аж до самого чорного обрію.
“День чи ніч зараз на Місяці? І ніби день, бо сонце палахкотить у небі, і ніби ніч, бо небо чорне і всіяне зорями. З одного боку пече, мало скафандр не розплавиться, а з другого — мороз тріскучий. Усе не так, як на Землі…”
Незнайкові нараз впали в очі сліди, які, як йому здалося, вели в той бік, де залишився пес. З Другом не було б так страшно. І вони б скоро знайшли корабель. Незнайко вже навіть був рушив ними, та раптом зупинився: а якщо цей робот-людолов знову чатує там? Вдруге на аркан попадатися він не хоче. Від згадки про це йому аж мороз поза спиною пішов. І він вирішив іти навпрошки.
“Так, ніби в схованки граюся, — подумав Незнайко, поволі забуваючи, де він і що з ним. — Тільки той, хто пішов шукати, невідомий мені. І я не знаю, куди він подався… Попіл, попіл, попільниця, а де твоя журавлиця? Попід небом літала, головою кивала. Кив-кив, не кивай, а ти з города тікай!”
Це було на канікулах після якогось класу. Саме довкола буяла зелень, червоніли вишні, достигали соняшники. А вони гралися в схованки на Граматиковому подвір’ї.
Коли жмурився, здається, Федько, Незнайко заховався в борозні між картоплею під гарбузовим листям. Терпко пахло ботвиння. То дужчали, то зовсім згасали голоси. Монотонно гудів джміль, перелітаючи з квітки на квітку. Усе заколисувало його — і він заснув.
Один за одним жмурилися хлопці й дівчата, а Незнайка все нема й нема. Хтось навіть сказав, що він додому пішов. Це так йому потім розповідали. А було вже під вечір. То Граматик побіг до них подивитися, чи справді Незнайко вдома. А тоді всі стали шукати його. Поламали стебла кукурудзи, потоптали картоплю, порвали гарбузове огудиння, а таки знайшли.
Граматикова мати казала, що якби він був переночував у борозні, то міг би тяжко захворіти. Вона нагримала на хлопців, що столочили город, але й похвалила їх, що не кинули товариша напризволяще.
Може, хлопці вже йдуть визволяти його. А він сам утік з неволі і мандрує цією безводною, безлистою пустелею.
Незнайко повів язиком по пересохлих губах і оглянувся. Ззаду, вже досить далеченько, височіли чотири гори, попереду то тут, то там лежали камені. Корабля не було видно.
“Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця — кому доведеться, той буде жмуриться… А в тій торбі черешні, суниці, смачні полуниці, аґрус, порічки, морква без гички, яблука, груші, з маком пампуші, горох і редиска, вареників миска, в банці сметана, дині з баштана… Якби чогось попити… холодної води з криниці… Он у тій долинці, може, криничка є… І їсти хочеться…”
Ноги в нього були мов налиті свинцем, не хотіли згинатися, у животі бурчало, у горлі пересохло. І Незнайко вирішив перепочити.
Щойно присів на камені, як десь затьохкав заливисто соловей:
Тюї-тюї-тьох, тюїльрі-віть-віть, тюр-р-рль, тюр-р-рль, тьох-тьох-віть-віть, тюї, тюї.
Так приємно-приємно йому стало, ніби перенісся під розлогу вербу над дніпровською затокою. Якась ніжна змора охопила його й розлилася по всьому тілу. Та раптом у солов’їний спів увірвалося вороняче каркання:
— Кар-кар, Гарріс крам крав.
Незнайко підвів голову і здерев’янів: до нього з капроновим мотузком наближався циліндроголовий робот. Незнайко хотів схопитися й утікати, але ноги не ворушилися, він ніби прилип до каменя. Хотів крикнути — голос наче застряг у горлі, язик не хотів повертатися, видобувся тільки якийсь хрип.
“Що робити? Що робити? — гарячково пульсувало в Незнайковій свідомості. Перед його уявою виникла їхня вулиця, обсаджена з обох боків вишнями, виринули обличчя Капітана й Граматика. — Треба повідомити хлопців. Повідомити хлопців”. І він, зібравши останні сили, швидко-швидко став говорити, повторюючи дедалі голосніше:
— Хлопці, чуєте?..
Злий, дужий, енергійний, малий, легкий, близький, яскравий, високий, тяжкий, настирливий, ефективний, низький, багатий, важкий, елементарний, зухвалий, пухкий, економний, цікавий, вузький, істотний.
Ключ. Від цих прикметників утвори вищий ступінь порівняння. Випиши підряд у стовпчик лише ті прикметники, у вищому ступені яких немає буквосполучення -жч- . З перших букв цих слів прочитаєш три зашифровані слова.
