Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Зайчик ходив по двору й чіплявся до дітей:
— Я не знаю, що мені робити.
— А що ти хочеш? — спитав його Максим.
— Нічого не хочу, — тихим голосом відповів Зайчик.
Він казав правду. Ще лежачи в ліжку, Зайчик подумав, що сьогодні не хоче нічого. І він никав по кімнатах, відмовившись від сніданку, а бабуся питала: “Чому ти не знаходиш собі місця?” Потім Зайчик блукав по двору і скаржився:
— Я не знаходжу собі місця.
— Я питаю тебе не про місце, — сказав Максим. — У що ти хочеш гратися?
— Ах, гратися… — зітхнув Зайчик. — У теплоходи.
— У теплоходи? — здивувався Мишко. — Як це в теплоходи?
— Ну ясно як. Сідаєш і їдеш…
Зайчик вирішив розповісти, як він учора з мамою й татком катався на теплоході, як виблискувала на сонці річка, як гув гудок: “У-у-у-у”, але побачив чудного чоловіка з блакитним обличчям. Спершу Зайчик навіть злякався, та блакитнолиций підморгнув йому і вигукнув:
— Чудова гра! У теплоходи-хвилеходи! Гарна сьогодні днина…
— Гум-гаме! — Мишко, Сергій і Максим зраділи зустрічі. — Пограємося в теплоходи, Гум-гаме? Он що Еигадав Зайчик.
— Я радий з тобою познайомитися, Зайчику, — привітно мовив Гум-гам. — У таку спеку гратися в теплоходи цікавіше, ніж вилежуватися на хмарині.
Зайчик, звичайно, не зрозумів, як можна вилежуватися на якійсь там хмарині, але йому було приємно, що тепер він знайомий з мандрівником, про котрого весь двір говорив.
А Гум-гам ходив по доріжці, обмірковуючи Зайчикову гру. Він неначе зібрався вже на прогулянку. На ньому був шолом особливої форми — як мексіканський капелюх.
— Вода, вітерець і швидкі теплоходи, — бурмотів Гум-гам під ніс. — Ану, — він підняв руку, — кличте кращих ігрунів, усіх, хто в цю хвилину ріє може жити без теплоходів!
Залунали в дворі голоси:
— Друзі, сюди! Покатаємося на теплоходах.
— Хутчій! Хто ще?
— Тебе не беремо, ти ще маленька. Ось не реви, бабуся додому зажене!
— А ти дуже великий, іди вчи арифметику.
— Ну, всі?
— Гум-гам чекає!
— Хто?
— Гум-гам! Той самий, не бачиш, чи що?
— Гайда, друзі!
Голоси продзвеніли вулицею, полинули над річкою, і з зеленого косогору скотився барвистий клубок бантиків, сукенок, курточок, тюбетейок.
Діти озираються на Гум-гама, підсміюються, перешіптуються:
— Який він блакитний… А капелюх… от сміхота… Це він повідмикав усі двері… Трик-трак — ось так. А хто він? Марсіанин? А я думав… А він зовсім як ти…
— Ану тихіше! — спиняв Максим. — Що тут особливого: людина з космосу… В них усі такі блакитні від загару. Побачите самі, що він уміє! Тільки цур не питати нічого.
— Гум-гам… Гум-гам… Он він який! — шелестять голоси.
Веселий і кумедний, у своєму крислатому капелюсі, він дуже подобається дітям.
— Дехто гадає, що найголовніше для прогулянки на теплоході — це купити квитка, — каже Максим.
— А що ж?
— Найголовніше, — підхопив Гум-гам, — знайти такий теплохід, щоб він умів теплоходитись.
— Сюди! — гукає Зайчик. — Уже близько пристань.
Коло пристані завмер білий теплохід. На палубі жодної людини. День відпочинку для річників — понеділок: усі накаталися у вихідний.
Капітан, який сумовито розглядав палубу, пожвавішав. Він висунувся до пояса з рубки, гукнув до Гум-гама:
— Товаришу вожатий, у вас екскурсія? Куди поїдемо? До бухти Радості чи до Забутої бухти?
Гум-гам здивовано звів брови.
— Екскурсія? Г-гм… — Здавалося, Гум-гам зніяковів, що його прийняли за вожатого. Але вже наступної хвилини він безтурботно махнув рукою: — Це гравенція, капітане, хіба еи не бачите?.. Ми попливемо до будь-якої бухти, куди ви тільки захочете нас одвезти.
— Гравенція, гравенція! — підхопили діти.
— Тоді пливемо до Забутої, -вирішив капітан. — Вахтовий! Посадка!
Діти з Гум-гамом зійшли на палубу.
Капітан увімкнув дизеля. Зашипіла вода. Теплохід плавно відчалив од пристані, коротко й владно прогудівши: “Уу-у!”
— Чуєте? — зрадів Зайчик. — Він кричить: “Іду!”
— Що він кричить? — спитала дівчинка з червоним бантом. — Я не чула.
— Доведеться повторити, — сказав Гум-гам. — Слухайте всі. Р-раз!
І теплохід загув. Ні, він не загув, вірі несподівано заспівав хрипким басом:
Іду-іду, дітей везу-у…
Діти засміялися.
Капітан на мить завмер біля штурвала, прислухаючись. Він, здається, й не натискав на кнопку, а теплохід гув, та ще й дивно якось. Капітан подумав, дав гудок і почув:
Іду-іду, я гратись хочу-у…
— Найголовніше, коли пливеш теплоходом, — це бути в жартівливому настрої, — говорив Гум-гам. — Я чув немало історій про те, як кораблі сідали на мілину тільки через те, що везли засмучених пасажирів… Гей, Зайчику, ти, здається, хотів гратися в теплохід, — нагадав Гум-гам.
Зайчик підхопився, простяг руку:
— Їдьмо туди, під міст. Переженемо всі машини на березі!
— Усім посідати на лавочки! — наказав Гум-гам.
Діти повсідалися на палубі. Максим замислився: “Як же Гум-гам змусить гратися теплохід? Його ж веде капітан…”
А теплохід рвонувся на середину річки. Тут він плавно повернув і, розрізаючи носом воду, пірнув під міст. А коли виринув, пасажири зразу помітили, яка велика швидкість: будинки-гіганти обабіч річки швидко пливли назад, навіть машини, що мчали по набережній, не встигали за теплоходом, а хмари й поготів були тихоходами. Відступили, розсунулися кам’яні береги річки, тепер вони виднілися вдалині. Летів, квапився теплохід, відпливав од міста — туди, до далеких земних берегів. І хрипко скрикував, звеселяючи посажирів:
Іду-іду, гуляти хочу-у…
“Гуляй, гуляй, — думав собі капітан. — Ось розберу я твого мотора, тоді ти в мене погуляєш”.
З мотором щось сталося. Хоч як зменшував капітан швидкість, нічого не виходило. Занурившись аж по груди у воду, теплохід не хотів зупинятися, не слухався керма. І капітан, міцно тримаючи штурвал, стежив за тим, щоб не зіткнутися з якимсь човном та не сісти з розгону на мілину.
Вони пропливали повз останню міську пристань. Коло причалу стояли з похмуро обвислими прапорами порожні теплоходи.
— Чого вони тут стоять? — промовив Максим, звертаючись до Гум-гама. — Нехай теж гуляють!
— Нехай гуляють, нехай теплоходяться, — охоче погодився Гум-гам і клацнув пальцем: — Р-раз!
Такого ревища зроду ще не чула тиха пристань. З будки вискочив переляканий черговий. Він протирав очі, не розуміючи, що робиться на річці.
Десять теплоходів, разом заревівши, пообривали причальні канати та й попливли униз за течією. Вони не просто пливли, а доганяли один одного, кружляли на місці, кидалися врозтіч, немов затіяли гру в доганялки. А попереду мчав білий, весь у шумовинні теплохід, і з його палуби махали дитячі руки й линув дружний сміх. Черговий розгублено дивився на всю оцю чехарду. Нараз він згадав, що на жодному теплоході немає екіпажу. Черговий зірвався з місця і, оглядаючись на річку, побіг дзвонити, бити тривогу.
Цей дзвінок перервав важливу нараду. Капітани та їхні помічники повскакували до автобуса і за півгодини були на пристані. Вони побачили свої теплоходи, що мирно дрімали біля причалу. Черговий, заїкаючись, розповів, що теплоходи повернулися самі, так само, як і відпливли. Хоча черговий і клявся, що каже правду, капітани не вірили жодному його слову. І все-таки тут щось сталося: канати пообривані, трапи попадали у воду… Та й дісталося ж роззяві-черговому!..
А Гум-гам затіяв нову гру. Білий дизельний теплохід переслідував прудку горду “Ракету”. Перший побачив її Зайчик і голосно загукав, показуючи пальцем. Від “Ракети”, що мчала на підводних крилах, тягнувся на воді довгий сріблястий слід, і по тому сліду наздоганяв її звичайний теплохід. З капітанської рубки “Ракети” махали червоним прапором: попереду було небезпечне місце — залізничний міст, під яким двом теплоходам роз’їхатися неможливо. Але теплохід не зменшував швидкості, він наздоганяв “Ракету” і при цьому гудів на всю річку:
