В забутій країні - Санкритьяян Рахул (читать онлайн полную книгу TXT) 📗

Цими словами я спалив усі мости: тепер нам не можна відступати. Перед нами важка, небезпечна путь, вона вимагає сміливості й витримки.

Яхмос вказав на човен і спитав:

— Невже боги пливуть у такому простому човні?

Тепер я вже не розгубився і швидко сказав:

— А ви чули коли-небудь, щоб Озіріс плив по священних водах Нілу золотим човном?

— Ваша правда, Тутмосе. Я про це не подумав.

Тоді я вказав на богів і промовив:

— Боги бажають пливти на південь по ріці тільки зі мною, щоб у човні нікого не було, крім них та мене.

Яхмос почав розповідати мені про багатство й красу міста Мітні-Хапі, але я перебив його:

— Ну, коли вже вам так хочеться, можете прислати по нас човна і урочисто прийняти великих богів у вашому місті. Я думаю, що боги погодяться перейти у ваш човен… Але зараз ми хотіли б залишитись тут самі. А коли зменшиться спека, ми знову рушимо в дорогу.

Жрець уважно вислухав мене і обіцяв прислати човна.

Я помітив, що ні Яхмос, ні Інші жерці не наважуються дивитися в обличчя богам.

Коли ми з Яхмосом закінчили розмову, він і всі присутні вклонилися богам і заспівали гімн. Він був такий довгий, що ми ніяк не могли дочекатися кінця. Нарешті спів закінчився, і жерці, шанобливо вклоняючись нам, вийшли з храму. Ми страшенно зраділи, що позбулись їх, і знову пішли до кімнати, де були раніше.

Коли надворі посвіжішало, ми знову рушили в дорогу. На березі ріки нас чекали сотні людей. Я й гадки не мав, що ця місцевість так густо населена.

Майже весь час ми бачили ліворуч шлях Сидячих Писарів. Мені здається, що у всій країні немає нічого величнішого, ніж цей стародавній шлях з німими кам’яними статуями, який зв’язував теперішній час з минулим.

Смерком ми побачили попереду світло. Виявилось, що назустріч нам пливли човни, в яких сиділо кількасот чоловік із запаленими смолоскипами в руках. Жителі країни — серафійці — захоплено й побожно співали, як здалося мені, хвалебний гімн на честь богів. Співали вони таж голосно, що їх було чути мало не за два кілометри.

Ми порівнялися з флотилією. В одному човні сидів мій новий друг Яхмос. Насамперед він повідомив мене, що для богів привели святково прибраного великого човна; потім він почав розповідати:

— Попрощавшись із вами, я взяв швидку колісницю і помчав до Мітні-Хапі. Але цариця вже знала, що до нас прийшли боги, і послала мене передати її смиренні й щирі слова: “Я покірна раба ваша. Якщо я чимось завинила, даруйте мені, а якщо зробила щось добре, не забудьте мене. Я ладна все життя служити вам, о великі боги Гор, Тот і Анубіс! Відколи я почала керувати державою, я вдень і вночі дбаю про добробут моїх підданців і завжди стежу, аби вони додержували всіх звичаїв, що їх заповідала релігія наших предків, і ні на хвилину не забували про богів, які принесли фараонам славу, могутність і велич”.

— Боги не гніваються ні на царицю, ні на будь-кого з її підданців, — відповів я верховному жерцеві.

Я розмовляв з ним, а сам тривожно думав, що нам робити з цим величезним човном. Адже я не зможу вести його сам, а крім того, треба якось непомітно перенести в нього наші речі. Звичайно, серафійці не зрозуміють, що таке пістолети й патронташі, але здивуються: навіщо могутнім богам потрібні якісь там речі?

Я не міг нічого вигадати. Треба було порадитися з Дхірендрою і Чаном, але не міг же я розмовляти з ними, коли біля нас був Яхмос.

— Боги хочуть говорити зі мною, залишіть нас ненадовго на самоті.

Яхмос зразу ж покинув нас. Я спитав поради у своїх товаришів. Пан Чан зразу знайшов вихід:

— Звичайно, нам, богам, не личить робити будь-що самим, бо це може підірвати віру в нас. Люди не стануть молитися Тотові, якщо побачать, що він працює за вантажника. Крім того, ви правду кажете, професоре, — не варто показувати наші речі цим людям: що менше вони знатимуть про нас, то краще. Подивіться на човен, який вони привели. Він уп’ятеро більший за наш, посередині є каюта, закрита з трьох боків, та й четвертий бік можна закрити. Дхірендра перебив його:

— О, якби ми пересіли в цей човен, то могли б скинути маски, а я, чого доброго, ще й сигару міг би викурити. От чудово було б, Чане!.. Пробачте, я перебив вас. Кажіть, що ви надумали.

— Ви бачите, — вів далі Чан, — до щогли прив’язано дві кодоли. За них тягнуть човен. Якщо підсунути линви під наш човен, то кілька чоловік зможуть підняти його і поставити на великий човен.

— Чудово! — вигукнув Дхандас. — На це потрібно кілька хвилин, а тоді ми непомітно перенесемо наші речі в каюту.

Я покликав Яхмоса і передав йому волю богів, а самі боги тим часом перейшли у великий човен. Люди, що прибули з Яхмосом, відчували, звичайно, страх перед богами, але виконували все, що їм наказували.

— Боги хочуть, щоб ви прислали гребців, — знову звернувся я до Яхмоса. — Але зараз вони нам не потрібні: боги відпочиватимуть усю ніч і тільки вранці вирушать.

Яхмос дав знак, і вся флотилія швидко покинула нас. Ми перенесли речі в каюту, зібрали їх у кілька клумаків, обгорнули соломою, міцно зв’язали вірьовкою і поскладали внизу, під палубою. За день ми втомились і, тільки-но полягали на підлозі каюти, як зразу ж заснули.

Староєгипетські боги, як і грецькі та римські боги, мали багато людських рис. Як і всі смертні, вони не були досконалі, і тому навіть таким богам, як Тотові або Озірісові, доводилось їсти й спати, наче простим селянам.

Прокинулись ми пізно, вмились у себе в каюті і залюбки поїли те, що нам принесли як жертву. Поснідавши, боги вийшли з каюти і посідали на трьох гарних кріслах, припасованих на носі човна. Здійснилась їхня мрія — тепер не доведеться їм весь день стояти на ногах.

Перша частина дороги була не дуже важка, а друга ще легша. Ми урочисто пливли до Мітні-Хапі під вітальні вигуки населення. Ліворуч од нас і тепер в’юнився шлях Сидячих Писарів, а гора, що була праворуч, тепер ставала чимраз ближче.

Незабаром ми обминули гору й опинились у ще кращій місцевості. Храми, селища, ліси, знов села, храми… Нам здавалося, що це сон. Берегом ішли за нами тисячі людей. Попереду плив човен верховного жерця Яхмоса, а за нами — ціла флотилія човнів із співаками та музикантами, що співали і грали для нас.

Трохи піднята корма нашого човна мала форму лотоса, ніс закінчувався величезною баранячою головою з довжелезними рогами, загнутими назад і закрученими навколо помістка, де були припасовані крісла богів.

Найкраще, мені здається, грав свою роль Дхандас. Він робив усе поважніше, ніж Дхірендра та Чан. Коли він підносив руку, щоб благословити серафійців, в його рухах почувалася сила й велич. А Дхірендра раз у раз нарікав, що маска шакала дуже тісна на нього і не дає дихати.

Боги сказали, що на такій спеці вони не можуть більше сидіти. Я переказав це Яхмосові, і він зразу ж прислав здоровенного негра з опахалом. Згодом ми дізнались, що цей негр належав до племені, яке було в рабстві у серафійців.

Ще один день подорожі, і ми нарешті прибули до Мітні-Хапі. Я зразу ж згадав Фіви, коли побачив це незвичайне місто. Тут уже не було хат із глини та саману, накритих пальмовим листям і соломою, — скрізь височіли кам’яні будинки, а поміж ними зеленіли сквери з низенькими деревцями і травою. У центрі міста ми опинилися серед храмів, палаців та садів. Палаци були оточені високими мурами з дерев’яними брамами, прикрашеними майстерною різьбою. З брам стриміли назовні бронзові гаки та шпичаки.

Чи то безліч вражень так вплинула на мене, чи спека та сонце, але я раптом відчув страшенну втому і пошкодував, що не можна відпочити.

Наш човен підвели до гарних кам’яних сходів, що йшли від ріки до палацу. Обабіч сходів рівними рядами стояли воїни в сліпучих обладунках і з бойовими сокирами та списами; у лівій руці воїни тримали загострені вгорі щити, обтягнені шкірою.

За брамою палацу вдарили в барабан.