Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Заспівала б ти нам чогось веселішого.
Від такої зухвалості в Зої покруглішали очі. Світлана заступилася за подругу:
— Може, накажете хором?
— Хто там такий розумний підказувач? — запитав Гусєв, не обертаючись до вікна.
— Світланка, — вмить відповів Чижиков-Рижиков. — Котра підвернула ногу.
— А-а, — Гусєв позіхнув, — хатинка на курячій ніжці. Теж пришкандибала… Слухай, ти, Світланко…
— Не Світланка, а Світлана Іванівна, — поправила Ніна.
— Іванівна… — Гусєв ошкірився. — Нехай спочатку покаже, яка вона Іванівна!
— Перша жінка-космонавт, яка висадиться на Марсі, — пояснила Ніна.
Гусєв розреготався.
— На Марсі? Світланка? Це точно! Перший марсіанський привид…
Волейболістки переглянулися, пошептались, і цей тривожний шепіт, мов свіжий вітерець, враз увірвався до палати. Чемпіони заворушилися, трохи попідводилися з подушок, а Сергій усміхнувся Майї.
— Не звертайте на них уваги! — дзвінко сказала Майя. — Вони цілком здорові… Просто корчать дурня!
— Ні, — заперечила Електроничка, придивляючись до лежачого Електроника. — Вони хворі. Здорові не корчать дурня.
Макар сів у постелі, взяв у руки подушку.
— То це ми хворі?! — вигукнув він. — Ану, хлопці, покажемо пас! — і метнув свою подушку в Професора.
Професор устиг кинути свій тугий снаряд Сироїжкіну, взяв подачу Макара. Подушки полетіли по палаті, сіючи в повітрі пух та пір’я, лунко гепаючи у витягнуті долоні. Подушки, м’які, теплі подушки, хранительки снів і безсонних думок, — їх шалено-весело ганяли зараз по замкнутому колу, перетворювали в безформні жмути, вибивали з них усі спогади.
— Припиніть хуліганити, — сказала, заходячи до палати, нянечка. — Бо хто ж підмітатиме?
Подушки вмить опинилися на місці, гравці пірнули під простирадла.
Нянечка, кліпаючи, дивилася на повислий у повітрі сріблястий пил.
— Ну чисто малі діти…
— Перша ознака еговірусу, — сказав, заходячи, лікар. — Апатія упереміжку з придуркуватістю та душолінощами!
Макар висунув голову з-під простирадла:
— То ми хворі, чи що?
— Хворі, — відповів лікар. — Вас іде обстежувати комісія.
Він причинив двері й наклеїв на них грізне застереження:
КАРАНТИН! ЕГОВІРУС!
СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!
Ох, і напереживалися дівчатка, спостерігаючи у вікна всілякі сцени. Що тільки еговірус не коїть з нормальними людьми! Аж бере жаль…
А тут ще повилазила з кущів малеча з молодших загонів, стала гасати біля карантинної дачі, викрикуючи хором:
Знають люди, знають звірі:
Два на два — завжди чотири.
Справжня дружба не загине…
Роботе, ти не людина…
Так, пішла гуляти по світу пісенька, що її склав якийсь жартівник у Сергійковому дворі.
Дівчатка прогнали зухвалих куплетистів. Хай відпочинуть хлоп’ята. Може, отямляться…
— Елеку, — пошепки покликала Електроничка, — лізь у вікно.
— Навіщо? — відповів Електроник.
— Подихаємо свіжим повітрям. Вирішимо, як вам вилікуватися.
— Не хочу, — почулася відповідь.
— А що ти робиш лежачи? — не могла зрозуміти Електроничка.
— Я досліджую новий метод робототехніки, — пояснив електронний хлопчик. — Під умовною назвою “Ел-елечка…”
— Ел-елечка? — Електроничка сіпнула плечем. — Що за дурниці? При чому тут я?
— Ти — новий напрям у кібернетиці, — промимрив Електроник.
Гусєв у самих трусах стрибнув на середину кімнати й затрясся на місці, немов у пропасниці.
— Ел-елечка!.. Ой, тримайте мене! — кричав він. — Зараз я лусну! Ель-ель-елечка!..
Прибіг лікар і уп’явся очима в нього.
— Тримайте мене! — кричав Гусєв, пританцьовуючи. — Ель-ель-ель… Ель-ель-елечка!..
Лікар, розставивши руки, пішов на нього. З іншого боку наближався Ростик. Гусєва поклали.
— Де тут салон мод для роботів? — задихався від сміху Макар. — Наш капітан закохався! Забив собі гол… Хіба тепер виграєш? Вірно, хлопці? Га?..
Дівчатка чекали, що Електроник обуриться безглуздим жартом, однак той промовчав. Навіть Сергій не знав, як угамувати носія буйного вірусу — Макара. Певно, всі вони й справді хворі.
— Ходімо звідси! — Майя потягнула Елечку за рукав. — Вони дурня корчать.
Елечка не відривала ліктів від підвіконня, ще раз оцінюючи обстановку.
— Що ж ви, хлопці? — прошепотіла вона. — Що ж ти, Еле?
Електроник не реагував.
І тоді вона остаточно переконалася, що Ел серйозно хворий.
— Їх треба виручати!
Вона повернулася від палати, наказала собі: “На старт!”
— Ель-ель-елечка! — летів з розчиненого вікна голос буйного Гусєва.
Електроничка раптом зірвалася з місця і, зблиснувши на сонці, ковзнула по тінистій алеї. Дівчатка остовпіли.
— Ти куди, Елю?
— Я… скоро… повернусь…
Три слова залишилося від зниклого капітана.
З кущів за цією сценою уважно спостерігали два світних зелених ока. Рессі не втручався у те, що відбувалося. І його гїриятелі з Волошок, які притаїлися поряд у траві, теж ні разу не дзявкнули. Треба спочатку зрозуміти, що хочуть ці дивні люди.
ВРЯТУВАТИ ЕЛЕКТРОНИЧКУ!
Електроничка повернулася з професором Громовим через півтори години: вони приїхали на таксі з міста, з наукової лабораторії, до якої спортсменка добігла за двадцять хвилин. Хоч Елечка із скрупульозністю електронного репортера передала весь хід подій, професор не міг визначити, що за хвороба уразила Електроника, й він поспішив на допомогу.
Дівчатка, які зустріли їх біля воріт, внесли у попередній діагноз ще більше сум’яття.
— Ой, що вони виробляють…
На веранді Ростик і лікар різалися в шахи. Вони впізнали знаменитого професора, привіталися.
— Я табірний лікар, — відрекомендувався фахівець у білому халаті.
— А я тренер, — похмуро промовив Ростик.
— Що з ними? — запитав Громов.
Обидва виразно здвигнули плечима. Потім лікар висловив своє припущення:
— Якийсь новий вірус. Певно, еговірус.
Громов рушив до палати, але лікар заступив йому шлях.
— Вибачте, професоре, це не за вашим фахом. — Він показав на карантинне оголошення. — До нас їде комісія.
— Та зрозумійте ж ви, — розсердився Громов, — у цьому злощасному вірусі винен лише я. Замість “ерго” телеграф відстукав “его”. Вловлюєте відмінність між цими поняттями — “роботою” і “самолюбством”? Елементарна помилка, а хлопчаки уявили бозна-що!
Вартові коло дверей переглянулись, але не відступили, наче їх самих прикувало на місці слово “карантин”
— Давайте спочатку дізнаємося, професоре, — запропонував лікар, — що скаже класична медицина…
— Я роботопсихолог. До речі, — Громов підвищив голос, — серед хворих, якщо я не помиляюся, перебуває і мій пацієнт. Дозвольте пройти!
Він широким жестом відсторонив сторопілу варту й зайшов до палати. За ним ковзнули Електроничка й Рессі як представники робототехніки.
Дівчатка кинулися до вікон.
У палаті було мирно, але не тихо. Макар Гусєв, розвалившись у кріслі, ввімкнувши на повну потужність звук, дивився по телевізору футбольний матч. Корольков уткнувся в географічний атлас. Віктор Смирнов роздивлявся в лупу заснулу муху, а Чижиков-Рижиков за його описом малював фломастерами фрагменти комахи. Що стосується Електроника й Сироїжкіна, то вони лежали на ліжках у найбезтурботніших позах, утихомирені, надзвичайно схожі один на одного. Незадовго до появи Громова Сергій дотягнувся до сусіднього ліжка, штовхнув Елека в залізний бік: “Послухай, Еле, ти не прикидаєшся? Ти справді хворий?” — “Так”, — була лаконічна відповідь. Тоді Сироїжкін вирішив поділити долю товариша і поринув у глибокий сон.
Прибулих, здавалося, ніхто не помітив, хоч вони стояли посеред кімнати.
Але Вовка Корольков на мить підвів голову над атласом, якого він вивчав, і запитав Громова:
— Послухайте, шановний добродію, ви не пам’ятаєте розміру острова Робінзона?
— Не пам’ятаю… шановний, — чемно відповів Громов.
