Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич (полные книги txt) 📗
— Хлопці, — казав він, — розкажіть мені про все по порядку. Як ви знайшли цього вусика. Тільки, будь ласка, без фантазій, а точно й чітко. По-військовому.
— Знайшов, власне, я… — почав Сергій. Сашко ображено засопів. Але сопів недовго, бо раптом, несподівано для самого себе, сказав:
— А що, коли це від якогось марсіанського супутника? Желєзно…
— Я ж просив — без фантазій! — насупився капітан.
— Без фантазій не можна, товаришу капітане, та ще й у їхньому віці. Дозвольте відрекомендуватися, спецкор «Наддніпрянської вечірньої зорі» Валерій Холод. Ось моє посвідчення.
— Як ви сюди попали? Хто вас пропустив? — ще грізніше звів брови капітан. Напевно, редакційне посвідчення на нього теж не подіяло.
— Бачите, — ніби й не чув його Валерій, — мені здається, що треба запросити археологів…
— А коли рвоне й порозносить на шматки і вас, і археологів, як тоді? — насмішкувато запитав капітан.
Та Холод уже бачив по його очах, що той з ним погоджується.
— Ви будете працювати з ними разом, — вів далі Валерій Холод, — і зробите все, щоб не рвонуло. А ще смію вас запевнити, що археологи працюють обережніше, ніж сапери…. Тут Валерій Холод не помилявся, і капітан через годину мав змогу в цьому переконатись.
Сказати, що телефонний дзвінок Валерія Холода збудив неабиякий ентузіазм у професора археології Володимира Гавриловича Ковтунюка, — отже дуже перебільшити. Вислухавши гарячкове повідомлення з другого кінця проводу, Володимир Гаврилович помовчав, а потім спокійно кинув у трубку:
— Хлопче, я тебе знаю. Ти спиш і мариш сенсаціями. Тобі хочеться, щоб ми відкопали скелет марсіанина або принаймні напівживого мамонта. Там, мабуть, у кращому випадку, якась могила, пограбована і зруйнована за багато століть до твого народження і на додачу капітально попсована бульдозером.
Але, хоч як би там було, Володимир Гаврилович, кремезний, лисий, як коліно, з козацькими вусами дідуган, приїхав на місце подій. Приїхав не сам, а з своїми асистентами, з інструментами й різним археологічним начинням. Його асистенти — молода аспірантка Оля Чуб і худий, наче тараня, кандидат наук Олесь Єфремович Омельченко — зразу взялися до роботи.
Археологічні розкопки почались.
Воно тільки так називається — розкопки. Насправді ж археологи працюють не стільки лопатами, скільки ножами й пензлями. Так, так, пензлями, як художники, і тому, завдяки їхнім пензлям, так чітко вимальовуються картини далекого минулого.
А робиться все це так. Копають у ширину, так сантиметрів на десять-двадцять, рівномірно по всій площі. Перекопали, пересіяли землю, перемацали кожну грудочку, кожен камінчик. Недарма археологи кажуть самі про себе, що вони не стільки копають землю, як пересівають її. І все це роблять надзвичайно уважно, обережно. Капітан, командир саперів, відразу ж заспокоївся.
Так, журналіст не збрехав, навряд чи його солдати змогли б провадити розкопки обережніше.
Знявши перший шар землі навколо загадкового вусика у великому радіусі, археологи переконалися, що нічого не пошкодили, і почали провадити свою роботу далі. Колір грунту подекуди почав змінюватися. В піску з'явилися якісь бузкові підпалини.
— Ай справді, тут, мабуть, скіфська могила, — сказав Валерій Холод, — це сліди зотлілої лови.
Капітан скептично глянув на журналіста. Але професор Ковтунюк підтримав Валерія, хитнув головою:
— Еге, ти вже щось тямиш… — А потім пояснив: — Це таки сліди зотлілої лови. Схоже, що тут скіфська могила. Бачите, скіфи мали звичай ховати покійників з комфортом. Оздоблювали їхні могили плетеною лозою і давали в далеку дорогу всякі побутові речі. Ці речі здебільшого були бронзові, а тому завжди приваблювали прадавніх мародерів. Грабіжники просто-напросто розкопували могили і цупили звідти все, що погано лежало. Отже, нам тепер дуже-дуже рідко щастить натрапити на непограбоване скіфське поховання…
В цей час щось дзенькнуло під Олиною лопатою.
І вона вже працювала навколо застиглої в землі лопати ножем, одмітаючи землю пензлем. Зігнувшись у три погибелі, Сашко й Сергій проштовхалися вперед і прикипіли очима до її рук. А на руці в неї вже перекочувалися якісь довгасті, позеленілі предмети.
— Патрони, — кинув Сергій.
— Желєзно, од німецької гвинтівки, — уточнив Сашко.
— А хлопці майже вгадали, — кивнув Володимир Гаврилович. — Це «кулі». Таких у наших степах, знаєте, скільки можна знайти? Тільки вони не німецькі, а скіфські. І не од гвинтівки, а од лука. Придивіться краще, бачите, три хвилясті рубчики від носика вздовж усього корпусу. Ці рубчики примушували стрілу обертатися в польоті. Це наконечники для стріл. Тепер нема сумніву: могила — скіфська, і коли нам поталанить, ми тут дещо знайдемо…
І їм поталанило, та так, що вони не повірили самі собі.
Оля Чуб і Олесь Єфремович Омельченко розчищали землю вздовж загадкового вусика. Гречний капітан уже кілька разів поривався запропонувати свої послуги Олі, покопати замість неї. А Валерій Холод, попихкуючи сигаретою, тільки всміхався, він був досвідчений у таких справах і знав, що капітанова гречність тут схвального відгуку не знайде. Такі вже люди археологи. Своєї роботи вони не передовірять нікому. І не тому, що не хочуть втратити честь бути першовідкривачами, а передусім бояться, аби невміла рука чогось непоправно не попсувала. Отож усі присутні могли тільки дивитися, співчувати і… чекати.
І вони дочекалися.
Тут доведеться просто навести уривок із статті Валерія Холода, яку разом з фотографіями було вміщено того ж дня у вечірній газеті..
«… На дні ями лежав велетень. Це перше, що кинулось у вічі всім. Коли б він випростався, то найвищий з нас навряд чи сягав би йому пояса… Велетень був у скафандрі, голову його закривав космічний шолом з двома вусиками, мабуть, антенами. Через один з цих вусиків і спіткнувся учень 78-ї школи Сергій Орендар. Власне кажучи, цьому допитливому хлопцеві по-справжньому належить честь величезного відкриття, вірніше, незвичайної знахідки. Разом з своїм товаришем Олександром Блажком він покликав дорослих і вони…»
Кругловидому хлопцеві-бульдозеристу, як бачимо, відводилась спершу дуже скромна роль. У першій своїй статті Валерій Холод чомусь навіть не згадав про нього. Інтерв'ю у бульдозериста було взято лише через кілька днів.
Та річ зовсім не в цьому. Далі Валерій Холод намагався викласти якусь конкретну думку вчених щодо незвичайної знахідки. Проте вчені і висновками не поспішали. Звести їхні висновки в одно і по-справжньому прокоментувати їх Валерієві Холоду в першій статті не вдалося. Не зміг він це зробити і в наступних статтях, бо серед вчених мужів закипіли неабиякі суперечки. Дехто вишукував тисячі причин і заперечень, аби спростувати той факт, що гігант у космічному скафандрі був гінцем з іншої планети, ба, може, й з іншої галактики.
І це було не тому, що надто велика сила інертності і звички, просто в науці не люблять робити квапливих висновків. Люди науки знають, як дорого доводиться платити за поспішність і які неймовірні розчарування чекають на того, хто тисячами фактів, дослідів, спостережень і експериментів не підтвердить свою гіпотезу і не примусить її стати теорією.
Навіть після того, як Валерій Холод узяв інтерв'ю у відомого вченого, професора порівняльної, анатомії Анатолія Петровича Вербицького, сенсації у науковому світі не сталося. А час би був їй уже статися. Учений сказав буквально таке:
«Труп невідомого космонавта (будемо поки що умовно називати його, так) зберігся надзвичайно добре, хоча, як запевняють археологи, він пролежав у землі близько двох тисяч років, про що свідчить реакція на радіоактивний вуглець. Мабуть, завдяки тому, що скафандр добре захищав космонавта від грунтових вод та інших шкідливих чинників, тіло й збереглося. Одначе мушу відзначити, що скафандр не був герметичний, з чого можна припустити, що за життя космонавт почував себе в нашій атмосфері нормально. Стверджувати це мені дають право гістологічні та біохімічні досліди й реакції, що їх було проведено з клітинами тіла космонавта. Пощастило навіть зробити аналіз «крові» й знайти в загиблих близько двох тисяч років тому кров'яних тільцях речовину, яка дуже нагадує гемоглобін. Виходячи з цього, можна стверджувати, що білки космонавта мали вуглецеву основу й він дихав киснем, виділяючи вуглекислоту.
Зовні тіло космонавта нагадує збільшену мало не вдвічі модель Ното sapiens (людини розумної). Будова оібличчя симетрична: двоє очей, двоє вух, прямий ніс і відповідних розмірів рот; шия, тулуб, верхні та нижні кінцівки відрізняються від наших, людських, не формою, а розмірами. Але впадає в око надзвичайно велика грудна клітка. Створюється таке враження, що нутрощі невідомого космонавта з далекої планети (якщо це дійсно космонавт) складалися наполовину з легенів. Будова ребер (а їх нарахували шістнадцять пар) теж мала деякі відмінності. Кожне ребро складалося з двох-трьох кісткових пластинок, зв'язаних між собою суглобовими сумками. Така будова грудної клітки плюс велика площа і об'єм легенів дозволяють припустити, що невідомий космонавт міг би дихати в атмосфері, яка має не більше 10–12 відсотків кисню, і при дуже низькому парціальному [1] тискові. Все це, звичайно, припущення. Проте навіть зараз можна упевнено сказати, що істота ця має дуже багато кардинальних відмінностей у своїй анатомічній будові від усіх відомих живих істот, які населяють чи населяли Землю…»
