Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
У 1982 році Євгенові Серафимовичу Велтистову присуджено почесне звання лауреата Державної премії СРСР за сценарій багатосерійного художнього фільму “Пригоди Електроника”.
Доктор фізико-математичних наук, професор С. Капіца назвав Електроника “Буратіно наших днів”, а його історію — казкою, спроектованою в електродний вік. Сьогодні з Електроником дружать діти В’єтнаму й НДР, Греції І Франції, Болгарії і Японії!.. В який же ряд поставити книжку, де палко сформульовані “основні закони” творчості: працелюбство! захопленість! знання! сміливість! завзятість! мінус зазнайство!.. Або — плюс скромність, як кому більше подобається.
Ось полиця з улюбленими книжками моїх дітей. “Золотий ключик”, “Старий Хоттабич”, “Незнайко на Місяці”, “Кораблі Санді”… А ось повісті Є. Велтистова. Мимоволі заздриш тим, хто читає їх уперше.
Володимир Приходько
Електроник — хлопчик з чемодана
ЧЕМОДАН З ЧОТИРМА РУЧКАМИ
Раннього травневого ранку до готелю “Дубки” підкотив світло-сірий автомобіль. Відчинилися дверці, з машини вискочив чоловік з люлькою в зубах. Побачивши привітні обличчя, букети квітів, він зніяковіло усміхнувся. Це був професор Громов. Почесний гість конгресу кібернетиків приїхав із Синьогорська, сибірського наукового містечка, і, як завжди, вирішив зупинитися в “Дубках”.
Директор “Дубків”, який організував урочисту зустріч, зайнявся речами. З роззявленої пащі багажника стримів заокруглений ріг здоровенного чемодана.
— Еге-ге, навіть такий силач, як ви, не підніме його, — сказав професор, помітивши, що директор заглядає в багажник. — Це дуже важкий чемодан.
— Дрібниці, — обізвався директор.
Він обхопив чемодан мускулястими руками й поставив на землю. Обличчя його почервоніло. Чемодан був довгий, чорного кольору, і чотирма ручками. Своєю формою він скидався на футляр Контрабаса. Проте написи точно визначали вміст: “Обережно! Прилади!”
— Ну й ну… — похитав головою директор. — Як же ви справлялися, професоре?
— Запрошував чотирьох носіїв. А сам керував, — сказав Громов.
— Ми залишили вам той самий номер. Не заперечуєте?
— Прекрасно. Вельми вдячний.
Директор і трьома помічниками взялися за ручки й віднесли чемодан на другий поверх. Піднявшись за ними, професор задоволено оглянув голубуваті стіни готелю, зручні меблі, маленький робочий стіл біля широкого, на всю стіну, вікна. Він відчув, що в кімнаті пахне сосновим лісом, і посміхнувся.
Директор натиснув на одну з кнопок біля дверей:
— Пахощі хвої не обов’язково. Якщо бажаєте, можна квітучі луки, фіалки й навіть морозяний день. Це кнопки генератора пахощів. Для настрою.
Він посадив Електроника на стілець, дістав з-під його куртки маленький штепсель на еластичному розтяжному проводі і встромив його в розетку.
— Ой! — сіпнувся Електроник.
— Нічого, нічого, потерпи, — заспокійливо сказав професор. — Це необхідно. Ти сьогодні багато рухатимешся. Треба підживитися електричним струмом.
Залишивши Електроника, професор підійшов до відеотелефону, набрав на диску номер. Засвітився блакитний екран. Громов побачив знайоме обличчя.
— Так, так, Олександре Сергійовичу, я вже тут, — попихкуючи люлькою, весело сказав Громов. — Самопочуття? Чудове!
— Я не хочу, — пролунав за його спиною скрипучий голос Електроника. — Я так не можу…
Професор насварився на Електроника пальцем і говорив далі:
— Приїздіть… Чекаю… Попереджаю, для вас є сюрприз!
Екран погас. Громов обернувся, щоб запитати хлопчика, чому він вередує, але не встиг. Електроник раптом схопився із стільця, підбіг до підвіконня, скочив на нього й плигнув з другого поверху.
Наступної миті професор був коло вікна. Він побачив, як миготить поміж деревами синя курточка.
— Електронику! — гукнув Громов.
Але хлопчик уже зник.
Похитуючи головою, професор дістав з кишені окуляри й нагнувся до розетки.
— Двісті двадцять вольт! — В голосі його пролунала тривога. — Що я накоїв! — Він кинувся до дверей.
Збігаючи східцями, професор побачив здивоване обличчя директора й заспокійливо помахав йому рукою. Зараз було не до пояснень.
Біля тротуару стояло таксі. Громов рвучко відчинив дверці, упав на сидіння. Переводячи подих, звелів шоферові:
— Вперед! Треба наздогнати хлопчика в синій куртці!..
…Так почалися незвичайні події, які втягли у свій коловорот чимало людей.
БІЛИЙ ХАЛАТ ЧИ ФОРМУЛИ?
Живе у великому місті звичайний хлопчак — Сергій Сироїжкін. Зовнішність його нічим не виділяється: круглий кирпатий ніс, сірі очі, довгі вії. Волосся завжди скуйовджене. М’язи непомітні, але тугі. Руки в подряпинах і чорнилі, черевики збиті в футбольних баталіях. Словом, Сироїжкін такий, як і всі тринадцятирічні.
Сергійко півроку тому переїхав у великий жовто-червоний будинок на Липовій алеї, а раніше він жив у Гороховому провулку. Навіть дивно, як серед будинків-велетнів міг так довго зберегтися останній острівець старого міста — Гороховий провулок, з його присадкуватими будиночками й такими тісними дворами, що завжди, коли хлопці затівали гру в м’яч, неодмінно розбивали шибку. Та ось уже півроку, як Горохового провулку немає. Бульдозером знесли будинки, і тепер там орудують довгорукі крани.
Сергійкові подобається його нове життя. Він вважає, що в усьому місті немає такого гарного двора: просторого, як майдан, і зеленого, як парк. Цілий день стрибай, грайся, ховайся — і не набридне. А як набридне — йди в майстерні, стружи, пиляй, працюй досхочу. Або йди в зали відпочинку, ганяй більярдні кулі, читай журнали, дивись на екран телевізора, що висить на стіні, немов величезне дзеркало.
А настане хвилина спокійної замріяності, і він побачить над двором швидкі хмари-птахи, хмари-планери, хмари-ракети, що їх несе із собою вітер у блакитному небі. І просто з-за даху вилетить на нього велика срібляста машина — пасажирський реактивний літак, прикриє на мить крилами весь двір і так само несподівано зникне, тільки грім прогримить по дахах.
І нова школа — ось вона стоїть серед двору — теж до душі Сергійкові. У класах білі парти й жовті, зелені, блакитні дошки. Вийдеш у коридор — деред тобою стіна із скла, і. небо з хмарами, і дерево, і чагарник; так і здається, що школа пливе серед зелених хвиль, ніби пароплав. А ще найголовніше, найцікавіше — лічильні машини в лабораторіях. Великі й маленькі, схожі на шафи, телевізори й друкарські машинки, вони вітали Сироїжкіна веселим перестуком клавіш, приязно підморгували йому різнокольоровими вічками й добродушно гуділи свою нескінченну пісню. Через ці дуже розумні машини й назва у школи була особлива: юних кібернетиків.
Коли Сироїжкін тільки-но приїхав у новий будинок, записався у сьомий “Б” і ще не бачив цих машин, він сказав батькові:
— Ну, мені пощастило. Конструюватиму робота.
— Робота? — здивувався Павло Антонович. — Це для чого ж?
— Як — для чого! Буде ходити по хліб, мити посуд, готувати обід. Матиму хіба ж такого друга!
— Ну й дружба! — сказав батько. — Мити посуд…
— Але ж це робот, механічний слуга, — відповів Сергійко.
І він ще довго розмірковував про те, які обов’язки можна покласти на робота, поки батько не перебив його:
— Ну, годі фантазувати! Завтра підеш у школу і все узнаєш.
— І ще буде чистити черевики, — пробурчав Сергійко з-під ковдри.
