Сто років тому вперед - Булычев Кир (е книги .TXT) 📗
— Не знаю, як щодо відкриття. — Посейдон усівся в крісло пілбта. — Але доведеться тікати від цього відкриття, аби не розбити об нього носа. Прошу пасажирів пристебнутися.
— Так, діти, — підтвердила Поліна. — І, будь ласка, не гайте часу.
Аліса натиснула на кнопку в задній стіні рубки, і з стіни вивалилися, розкладаючись, два крісла. Вона всілася в одне й сказала Юдзо:
— Мерщій же!
Вони пристебнулися амортизаційними поясами.
— До прискорення готові? — запитав Посейдон.
— Я готова, — сказала Поліна.
— Ми готові, — сказала Аліса.
— Є прискорення, — сказав Посейдон.
У рубці було дуже тихо. Ледь чутно дзижчали прилади. Посейдон збільшив потужність двигунів, і “Арбат” почав боротися з силою, яка притягувала його до чорного астероїда.
У перші хвилини Аліса відчула, як її втискує в крісло, — корабель почав вириватися з павутини. Та це тривало недовго. Аліса почула похмурий голос Посейдона:
— Комп’ютер каже, що нашої потужності не вистачить.
— Чому? — спитала Поліна.
— Сила тяжіння збільшується. Але цього бути не може, — відповів Посейдон.
— Чому? — здивувалась Аліса.
— Тому що цього не може бути ніколи.
Вражені такою категоричною заявою робота, люди замовкли.
— Що робити? — запитав після паузи Посейдон.
— Ти що пропонусш?
— Ми з комп’ютером, — мовив Посейдон, — вважаємо, що цей феномен краще вивчати на місці. Для цього найліпше опуститися на астероїд і з’ясувати, в чім річ.
— Тобто здатися якомусь нещасному шматкові каменю? — спитала Аліса.
— Здатися каменю неможливо. Але щоб тебе не ображати — ви ж такі горді, — я пропоную з доброї волі опуститися на астероїд і його швиденько дослідити.
— Знайти там генератор гравітації, — сказала Аліса, — і вимкнути його?
— От бачиш, які ми кмітливі! — погодився з Алісою робот.
— А якщо підемо на межі двигунів? — запитала Поліна.
— Тільки марно витратимо пальне, — відповів Посейдон. — До того ж, я не дозволю збільшувати навантаження. Моя перша й найважливіша функція — охороняти людей. На борту є дві юні істоти, яким такі перевантаження шкідливі. І якщо ти, капітане, накажеш мені вести далі боротьбу з астероїдом, я скажу тобі: пробач, Поліно, я проти.
Астероїд займав тепер уже екран. Корабель зносило до плями посеред астероїда, яка навіть на тлі чорноти здавалася провалом.
— Там якась заглибина, — сказав Юдзо. — Напевно, яма.
— Велика яма, — додав Посейдон. Поліна обрала рішення.
— Слухайте мене уважно, — мовила вона. — Я зменшую навантаження на двигуни, і ми будемо спускатися на астероїд. Усім увімкнути амортизацію крісел за аварійним розкладом. Нас притягуватиме, і ми падатимемо на астероїд дедалі швидше. Перед самісінькою його поверхнею я ввімкну двигуни на повну потужність, щоб нам не розбитися. Будьте до цього готові й не пищати.
— Єсть не пищати, капітане, — відповіла Аліса й перед тим, як увімкнути аварійну амортизацію свого крісла, ввімкнула її на кріслі хлопчика.
Обидва крісла випустили із спинок пругкі широкі захвати і ніби ввібрали в себе своїх пасажирів. Ніжно, але рішуче, наче вони мали живі людські руки.
Підлога немовби попливла з-під ніг — це Поліна, теж закутана в крісло, ввімкнула двигуни, залишивши тільки допоміжні гальмівні мотори.
Чорна стіна астероїда перетворила екран у непроникно темну пляму. В центрі плями щось мигтіло. Та Аліса не встигла розгледіти, що це, бо корабель ураз просто здригнувся, піднатужився, намагаючись подолати тяжіння, яке хотіло розтрощити його об чорне каміння. Він повис за кілька десятків метрів над поверхнею астероїда і потім, здаючись на милість астероїда, опустився на кам’яне дно западини.
І хоч Поліна зробила все можливе, удар був таким сильним, що “Арбат” підскочив на амортизаторах, ударився знову, нахилився і завмер…
Світло погасло.
Настала тиша.
5
— Усі живі? — пролунав у темряві голос Посейдона.
Клацнула застібка амортизаційного крісла, потім другого. Хтось застогнав.
— Спокійно, — сказав Посейдон. — Зараз підімкну себе до аварійного освітлення.
Відразу ж загорілося слабке світло під стелею рубки.
Друга лампа загорілася в лобі Посейдона.
Люди вилізали з крісел, приводили себе до ладу. На щастя, ніхто сильно не постраждав. Тільки Юдзо подряпав щоку — зірвався один із дисплеїв і зачепив його. Алісине крісло похилилося, але встояло. Головний екран розбився, проте допоміжні працювали.
— Це ти стогнав, Юдзо? — запитав Посейдон, дивлячись на хлопчика.
У нього по щоці простяглася червона смужка.
— Ні, — відповів хлопчик упевнено.
— Це я стогнала, — призналась Поліна. — Я згадала, що посуд у шафі був не закріплений.
— Ой, там моя улюблена чашка! — вигукнула Аліса, кидаючись у кают-компанію.
Посейдон морочився з освітленням. Поступово світло ставало дедалі яскравіше.
— А тяжіння тут нормальне, — зауважила Аліса, — як на Місяці.
— Авжеж, менше за земне, — мовив робот. — Я це вже завважив. Загорілося світло і в кают-компанії.
Аліса розчинила шафу й звідтіля посипалися черепки чашок і тарілок.
— Я не раз попереджав, — заявив робот, почувши дзенькіт, — що корабельний посуд має бути металевий або пластиковий. Пристрасть людей до порцеляни нерозумна.
— А моя чашка ціла, — озвалась Аліса.
Поліна пройшла до аптечки, дістала пластир і спирт.
— Алісо, — попрохала вона, — подбай про Юдзо. А мені треба вийти на зв’язок із Марсом.
— Давно пора, — сказав Посейдон, обертаючись до рації.
Юдзо тим часом підійшов до ілюмінатора й намагався розгледіти, що діється зокола.
Алісі довелось потягти його за руку, він одійшов від ілюмінатора і дав помити й заклеїти щоку. Спирт боляче щипав, але Юдзо навіть не скривився.
— А раптом мій батько… — почав Юдзо. — Адже його теж могло притягти.
— Ну що, Посейдоне? — спитала Поліна. — Налагодив зв’язок?
— Доведеться потерпіти, — відповів Посейдон. — Рація розбита.
— От жаль! — зітхнула Поліна. — І скільки тобі треба часу?
— Години зо дві, — відповів робот. — Я дістану запасні частини.
Поліна очистила пульт від черепків і спробувала увімкнути зовнішній прожектор.
— Постривай, — зупинив Посейдон. — Не жіноча це справа лагодити освітлення.
Він одкрив кожух пульта, замінив один із блоків і за ілюмінатором стало ясно — промінь потужного корабельного прожектора розітнув темряву. Всі підійшли до ілюмінатора.
— Ой! — першою вигукнула Аліса. — Що це означає?
6
Корабель “Арбат” опинився у великому круглому заглибленні, схожому на місячний кратер. Стіни кратера були високі й круті. Але, подив викликало не це, а те, що “Арбат” опинився в кратері не сам.
Довкола нього лежали кораблі й уламки кораблів.
Деякі, певно, розбилися давно і не можна було вгадати, якими вони були раніше. Інші кораблі були обідрані, немовби якийсь жартівник зривав із них обшивку, залишаючи тільки скелети шпангоутів. Треті розбилися під час посадки. Але два чи три кораблі здавалися цілісінькими.
Посейдон поволеньки вів променем прожектора по цьому дивному звалиську, і промінь по черзі висвітлював тих, що зазнали аварії.
Ось промінь завмер на золотому написові на борту корабля.
— “Робінзон”, — промовила Аліса.
— Здрастуй, дідугане, — привітався Посейдон. — Коли ми бачилися з тобою востаннє? Здається, на Ганімеді. Ти на вигляд був куди кращий. Ось ти де пропав, ось де завершив свій славний шлях!
Промінь прожектора пішов убік. Зупинився, освітив напис “Гучний сміх”.
— Яка дивна назва, — озвалась Поліна, дивлячись на понівечений обідраний корабель.
— Ти не чула? — спитав Посейдон. — Це була дивна компанія. Прихильники веселої музики. Вони літали по різних планетах із концертами. Співаки й клоуни.
— Невже вони загинули?
— Якщо всередині астероїда немає атмосфери, — сказав Посейдон, — тоді діватись нікуди.
