Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗

— А я буду юнгою! — дзявкнуло чорне цуценя й підставило голову Бабусі, щоб та почухала.

— Негоже зрікатися свого імені… Краще вже зовися Матрос Фелікс.

— Я поміркую над твоєю пропозицією, Каспаре.

Виглядало так, ніби вони втрапили до чужого товариства. Доня розгубилась. Каспар крутив у руках суху бадилину, аж доки вона розсипалась. Врешті Бабуся над ними змилувалась:

— Вітер західний. Коли б дощу не було. А йти ще далеченько.

— Певно ж, є у вас хатка, — обережно Я озвалася Доня.

— Нема. Ми — безхатні.

— Ми теж… Ходимо, ходимо за тим Єдинорогом і ніяк не зустрінемо…

— Скоро побачите, — втішила Бабуся. — А як побачите, то скінчаться ваші мандри.

— Про це в Книзі написано, — кивнула Доня.

— А як ви стали безхатні, Бабусю? Даруйте за нескромне питання, — поцікавився Каспар.

І Бабуся розповіла. Коли б вона взялася пригадувати усе своє попереднє життя, їх застала б ніч, бо бабуся була дуже старенька. А так вона досить швидко розповіла.

Ото і вся розповідь. Чого їй бракувало, міг сказати тільки Фелікс.

— А де Альфред? Залишився в Зимовому домі?

— Я не належу до тих, хто залишає друзів напризволяще! — пихато відповів Фелікс, і коти-пси осудливо зиркнули на Доню.

Бідне дівча почервоніло, а Бабуся лагідно усміхнулась:

— Альфред у мене в футлярі з-під окулярів.

Пошпортавшись у кишені камізельки, вона витягла звідти зелену коробочку.

— О, кого я бачу! — зрадів Альфред.

— Я дуже рада. А хто залишився у Зимовому домі?

— Ніхто! — так само радісно вигукнув павук. Ми перетворили його на дерево, щоб там, бува, не оселились якісь заброди.

— І ви не думаєте туди повертатися?

— Я ж самітний. За мною ніхто не заплаче, якщо я попливу на Кораблі.

Тут поспіла картопля, і дівчинка почала її роздавати, обпікаючи собі руки. Вона вирішила не сердитися на Фелікса, бо за такої мандрівки гарний настрій міг зберегти лише Альфред, що відбував її у футлярі для окулярів, вистеленому м’якеньким оксамитом.

Котам-псам було, власне, байдуже до Корабля. Їм, безхатнім, мріялось про теплу місцину, де є що їсти. Тільки Бабуся опікувалась ними. Каспар вів стареньку під руку і вони стиха про щось розмовляли.

Доня час від часу брала на руки цуценя, але воно було дуже непосидюче і раз у раз намагалося лизнути її у ніс. Вони вже так довго йшли, що могли незабаром прийти в зиму. Останній раз ночували в скирті соломи, де було багато мишей. Коти-пси гарненько під’їли і дехто навіть погодився, що тут можна жити. Але Матрос Фелікс зневажливо кинув:

— Ця скирта для людей, а не для котів!

І коти-пси збентежено принишкли. Потім Фелікс, вмостившись у Бабусі на колінах, зітхнув:

— Коли я нарешті зустріну хоч одного інтелігентного кота!

— Вони ж не винні, котусю… Я ж підібрала їх на вулиці. Зате вони щирі й завжди кажуть те, що думають. А освіта прийде з часом, хай тільки з’являться сприятливі обставини.

Щось із Феліксом було не те. Він уникав не тільки Каспара, а й Доні. Може, сердився, що покинув Зимовий дім. Дуже прикро бачити роздратованого кота.

Натомившись, вони знову сіли відпочити. Доня слухала, як цвіркочуть коники у сухій траві, де цвіли рожеві кущики вересу. Коти-пси спали, цуценя гавкало на ящірок. Бабуся церувала панчоху. Каспар дивився невидющими очима на ліс, що синів попереду, і думками був уже там. Доня витягла з кишені картку і подивилася на Ізабеллу, але та дивилася кудись повз неї. Доня відчула, що ніхто її не бачить, мовби вона не існує. Вона глянула на свої позбивані ноги й подряпані руки, не вірячи, що вони належать їй. Вийняла лісовий горішок, розкусила і подивилась, кому б його дати.

«Оце вже, напевно, і є самотність, коли нема з ким поділитися», — подумала дівчинка. Піднесла до рота зернятко і перед очима зблиснула срібляста змійка.

Доня спитала:

— Хочеш горішка? — і простягла горішок змійці. І раптом відчула гострий біль у серці. Трава потемніла, а верес став чорним.

— Що зі мною було? — спитала Доня. Вона лежала на зеленій траві, такій густій і м’якій, мов килим.

Бабуся посміхнулась до неї усіма зморшками:

— Тебе вкусила змія.

— То я вмерла?

— Боже, збав! — сплеснула руками Бабуся. — На те ми й чарівники, щоб рятувати від смерті.

— Вибач, — сказав Каспар, — що не встеріг тебе.

— Пізно вибачення просити, але теж попрошу, — буркнув Фелікс.

— Нічого зі мною не сталося, правда? Мені просто заболіло серце…

Її зараз більше цікавило, як вона опинилася на березі тихої річечки, за якою стояв дубовий ліс, такий могутній, аж дух забивало.

— Ми майже прийшли, — сказав Каспар, але якось не дуже радісно.

— Нарешті! А як я тут опинилася?

— Каспар ніс тебе на руках, — пояснила Бабуся. — Тепер лишилося перейти річку.

Фелікс з відразою глянув на воду і раптом вигукнув:

— Ого, яка риба!

У прозорій воді повагом пливла велика Золота Риба. В роті вона тримала білу троянду.

— То наша риба! — зраділа Доня. — Вона живе!

Риба не обізвалася, хіба кілька разів крутнула хвостом. Вона поспішала, несучи чарівну троянду Каспара.

— Чудова риба, — сказала Бабуся, — А яка поважна! То що? Будемо переходити? Котиків і цуценят треба взяти на руки.

— Я візьму цуценя! — сказала Доня.

— Чекайте! — вигукнув Каспар. — Не треба поспішати. Перейти річку — то дуже важливий акт. Ми можемо розчаруватись.

— Що має бути, того не минути! — і Бабуся почала скидати сукняні чоботи.

Доня теж роззулася. Коти-пси злякано мружилися на березі.

— Ходи до мене, котусю! — сказав Каспар і згріб Фелікса в обійми. — Може, вдасться тебе не втопити…

Каспар узяв ще й Міку. Бабуся — Лізу. А Доня — цуценя Графа. Дорослі пси Марс, Герцик і Тарзан почалапали за ними.

Бабуся перша ввійшла у воду й вигукнула:

— Яка краса! Зовсім тепла вода!

Тур

Володарю степів, під яким дрижить земля, срібнорогий брате мій, Туре, лаштуйся в дорогу. Ти сам, але душа твоя вмістила душі всіх, загиблих ще в прадавні часи, турів. Востаннє крикни так, щоб пролилася злива.

Хто найсильніший і найхоробріший, той гине найперше. Мушка сховається під листочком, мишка — у нірці, жабка — у мулі, але Тур не сховається у траві. Мисливці знищать його братів, його дружину, його дітей, а самого — розіпнуть і врядять учту з вином, на славу свого ідола, вимастивши йому вуста гарячою кров'ю. Хіба може бути володарем той, хто не в спромозі захистити власний рід?

Смуток ганьби покрив твоє чоло, брате Туре, низько-низько похилив ти голову, з очей закапали сльози. Попрощайся зі степом, якого вже немає, попрощайся зі світом, який не для тебе, інше сонце випестить для тебе траву. Ріка Вічності напоїть тебе безсмертям.

Озирнись востаннє. Забудь.

КОРАБЕЛЬ ВІДПЛИВАЄ.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Ріка усіх змінює. — Клопіт з Бабусею. — Сова завжди мудра. — Корабель звірів. — Прощання. — А Доня повертається додому не сама. — Небесні звірі.