Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич (полные книги txt) 📗
— А хто ж правий? — запитав він.
— Знаєш, усі потроху. Одного рецепта на все живе тут не може бути. Живе і приходило до нас із космосу, і зароджувалось на Землі, щоб потім Земля могла виділити якусь дещицю у космос.
— А як же вони все-таки жили, ті перші-найперші? Які вони були?
— Життя у них, що й казати, було досить-таки нуднувате. Насамперед вони не дихали, бо не було чим. Тут уже, коли хочеш жити, вчись не дихати. Енергію, необхідну їм для росту і розмноження, вони черпали з хімічних перетворень найпростіших вуглеводнів, розчинених у воді. Ти ж, певно, знаєш, що анаеробні мікроби любесенько обходяться собі без кисню. І нічого. Живуть, не кашляють. Є мікроби, які можуть розмножуватись при температурі мінус сім градусів за Цельсієм, є й такі, що пречудово себе почувають у рідкому гелії, а температура його нижча за мінус двісті шістдесят градусів. Інші ж феномени чудово почувають себе при температурі плюс сто градусів.
— У окропі?!
— Еге ж, у окропі. А що ти скажеш тепер про тих, які живуть і не горюють у борній кислоті, в хлористій ртуті, мідному купоросі, в селітрі?
— І як же з ними боротися? — скрикнув вражений Сашко.
— А в цьому не завжди є потреба. Це по-перше, а по-друге, для деяких з них справжньою отрутою є цукор. Звичайний білий цукор, який ми кладемо в чай. Потрапляють такі мікроби у солодкий чай, і вважай, що вони потрапили на власні похорони. Інші навпаки… От навіть ти, не дуже визначний мікробіолог, мабуть, знаєш, що шкідливих мікробів знищують карболкою…
— Ну-у, це я знаю! — протяг Сашко.
— Але я не певен, чи ти знаєш, що є такі мікроби, для яких потрапити в карболку — це все одно, що нам з тобою потрапити куди-небудь на кондитерську фабрику. Тобто вони просто-напросто «їдять» карболку. Спробуй їх нею знищити.
— То можна вивчити, які що люблять, а які чого не люблять!
— Вивчити, звичайно, можна. І допитливі люди все це давно вивчили, але знову ж таки не думай, що оті мікроби такі вже простачки. Вони й пристосовуватися вміють, їх голими руками не візьмеш. От, наприклад, потрапляють воїни в дуже кисле середовище, в таке кисле, що, за нашими розрахунками, їм в ньому не вижити. І що ти думаєш, мруть? Панікують? Нічого подібного! Починають потроху, потроху нейтралізувати кислоту лугом власного виробництва. Де вона там розміщується, ота хімічна лабораторія по виготовленню лугу, в такому тілі, яке лише в електронний мікроскоп можна розгледіти, я не знаю, але працює вона справно, циклічно, без штурмівщини. Це ще простий приклад, бо коли макроорганізм потрапляє, навпаки, в лугове середовище, він у точнісінько такий спосіб підкислить його, утворивши кислоту з елементів власного тіла.
Один американський учений поставив такий дослід. Він узяв пеніцилін… Я сподіваюсь, ти знаєш, що таке пеніцилін і що ним вбивають стрептококів? Так от, він і почав привчати стрептококів «їсти» пеніцилін. Думаєш, не привчив? Ще й як! Їли і дякували. Отже, людина спроможна робити з мікробами, та й не тільки з мікробами, що завгодно. Ми вже вміємо виводити які завгодно штами мікробів.
— Я ще раніше хотів запитати, що таке штам? — сказав Сашко. — Я чув це слово від Чимча, зелянського космонавта, коли він розповідав про жовто-оранжеві бактерії.
— Штам? Коли пояснити просто і примітивно, це буде щось на зразок породи. З мікробів одного виду можна вивести різноманітні штами, які будуть почувати себе за однакових умов по-різному. От, наприклад, ті ж таки стрептококи. Звичайний, природний штам від пеніциліну починає чахнути, поки й ноги не витягне, а штучно виведений ласує собі цими ліками й посвистує. Тому для мене немає нічого дивного, що Бекут, зелянський мікробіолог, вивів такий дивовижний штам.
— Ви потали щось розповідати про те, що бактерії і взагалі рівні мікроби можуть з'їсти гору…
— Фігурально кажучи — так. Ти вже знаєш, що мікроби можуть жити де завгодно, як завгодно і в харчах не надто перебірливі. До того ж, уяви собі, що на Землі немає ще кисню, а разом з киснем немає і багато дечого. Отже, вередувати не доводиться. Одні сьорбають юшку з найпростіших вуглеводнів, а інші замість цукру чи крохмалю починають пробувати свої зуби на сірці та на залізі. І що ти думаєш? І сірка, і залізо їм по зубах. От і змушені були харчуватися горами. Та ще вітер допомагав їм у руйнівній діяльності і кліматичні умови. Мікроорганізми бурхливо розмножуються; їх багато народжується, але й багато помирає. І разом з вивітреними і змитими породами вони утворили цілі геологічні пласти, які геологи називають осадочними. Це тобі приклад, як крихітні, невидимі для неозброєного ока істоти впливають на природу і навіть змінюють її. Отож мене зовсім не дивує, що бактерії Бекута можуть обгорнути таким прозорим герметичним футляром цілу планету. А назвав би я їх годованцями Сонця. На світанку життя нашої планети відбувалося щось подібне. Мікроби навчилися їсти Сонце. Вони були першими годованцями Сонця. Так виник фотосинтез. Прадавні прототипи наших рослин навчилися будувати білки свого тіла просто з молекул води і вуглекислого газу за участю сонячної енергії. Але при цьому (Вони, як і кожне виробництво мали свої відходи. І відходами цими був кисень. Боюсь, що їх було більше, ніж основної продукції, бо кисню в первинну атмосферу Землі надходило мільйони кубометрів.
— І так буде на Місяці?
— Думаю, що так. Хоча живі організми будуть не єдиними постачальниками кисню. Хіміки та інженери подбають, щоб численні місячні мінерали теж поділилися своїм киснем, віддали його. А завдання мікроорганізмів полягатиме не тільки в тому, щоб налагодити виробництво кисню, вони також стежитимуть за тим, щоб у атмосфері його була певна кількість.
Сашко хотів ще щось запитати, але цієї миті відчинилися двері, і до каюти зайшов сяючий Сергій. В руках у нього виблискувала металева річ.
— Дивіться, дивіться, що мені подарував Сурен Ашотович! Це модель нашого космоплана, бачите, навіть літери маленькі видно — «Микола Кибальчич»! Модель зовсім така, як космоплан, тільки в тисячу разів менша. її навіть можна розібрати. Ось…
І Сергій почав розбирати модель. Вона справді була зроблена дуже дотепно. Все таке мініатюрне, таке витончене.
— Бачите, як мало місця займають каюти та лабораторії? Сурен Ашотович каже, що ми летимо на величезній цистерні з пальним, і ще Сурен Ашотович каже, що не ми беремо з собою в дорогу пальне, а пальне нас з собою прихопило, люб'язно залишивши нам трішки житлоплощі.
Сашкові було трохи заздрісно, що Сергій і тут випередив його й уже в першу годину польоту встиг обнишпорити корабель і встромити свого носа в кожну шпарину.
— А з якою швидкістю ми рухаємось і коли будемо на Місяці? — з інтересом запитав Ігор Борисович.
— Коли б ми рухались весь час з прискоренням, то були б там дуже швидко, але тоді пального знаєте, скільки піде? І нам не залишилося б його на зворотний шлях. Крім того, тут усе строго розраховане. Коли ми поспішимо, то Місяця ще не буде там, де ми маємо з ним зустрітися…
Відчувалося, що півгодини тому Сергій подібні запитання задавав Сурену Ашотовичу, і той відповідав йому так, як оце зараз відповідає Сергій.
— Е-е, ти дуже докладно все розповідаєш, — наморщив носа Ігор Борисович, — я тебе запитав, з якою швидкістю ми летимо і коли будемо на Місяці, а ти цілу лекцію читаєш.
— Я ж пояснюю, — трохи образився Сергій, — коли б ми летіли з такою ж швидкістю, як літали наші космонавти на «Востоке» чи на «Восходе», то були б на Місяці за дванадцять з половиною годин. Але вони літали по замкнених орбітах, і швидкість у них була постійна — десь близько 8 кілометрів на секунду. А ми летимо інакше, і земне тяжіння впливає на нас по-іншому, тому зараз наша швидкість десь 3–4 кілометри на секунду. Потім гальмувати почнемо, коли на нас почне впливати місячне тяжіння, отже, ще повільніше летітимемо, а ще трохи потім почнемо маневрувати, щоб вибрати зручне місце для посадки. От і виходить, що ми летітимемо до Місяця два-три дні.
— І на ніч будемо зупинятись? — підпустив шпильку Сашко.
