В забутій країні - Санкритьяян Рахул (читать онлайн полную книгу TXT) 📗
Капітан, не вагаючись, сміливо підійшов до юрби людей. Я спробував поговорити з ними арабською, потім деякими іншими місцевими мовами, але виявилось, що вони нічого не розуміють. Тоді Дхірендра надумав порозумітися з ними на мигах — він досконало вмів це робити.
Ми подарували тубільцям кілька разків намиста із штучних перлів і цим здобули їхню прихильність. Потім у супроводі цілої юрби їх пішли до річки і всі разом перетягли наші човни.
Згадуючи ці важкі дні, я чимраз більше дивуюся з самого себе. Ми йшли в село, добре розуміючи, що наражаємось на небезпеку, і все-таки я опанував себе. Капітан Дхірендра не раз зустрічався з багатьма африканськими племенами і попередив мене, що ніяк не можна виявляти перед ними свій страх; а коли вони побачать, що ви зовсім не боїтесь їх, то відчуватимуть до вас повагу і задовольнять кожне ваше бажання.
Ми згаяли кілька годин, поки перенесли речі й човни. На другий день ми дозволили собі відпочити і встигли заприятелювати з тубільцями, які всім селом — і дітлахи і дорослі — прийшли подивитися на нас.
Від села Нівак починався останній етап нашої подорожі річкою, яка текла тепер вузькою, глибокою ущелиною. Тягнути човни кодолою стало ще важче. Місцем, до якого ми ще могли добиратися човнами, була Голкова гора. Особливо прагнув дістатися до цієї гори я, бо почував, що в мене вже ненадовго вистачить снаги на таку важку роботу. Крім того, і сама ця гора була цікава мені як пам’ятка староєгипетської культури. Я сподівався знайти на ній які-небудь написи або малюнки, подібні до тих, що зроблено на голці в Лайопетрі.
Якогось ранку ми несподівано вихопилися з ущелини і побачили просто перед собою Голкову гору. Я мало не заплакав з радості.
Ми вже пересвідчились, що ШІвнатхові можна вірити: етапами нашого шляху послідовно були, як і зазначено в його записних книжках, Аджак, невідома притока, водоспад і село Нівак. Але найпереконливішим доказом того, що Серафісова гробниця й місто Мітні-Хапі справді існують, була для мене голка, висічена в горі “у формі моркви”, - так написав Шівнатх.
Ми переночували на березі навпроти Голкової гори і насилу дочекалися ранку. О сьомій годині ми з Дхандасом переправились через ріку і зійшли на гору. На жаль, піщані бурі немилосердно знищили всі написи, і я дивувався, як ще збереглася до нашого часу, через стільки століть, сама голка, висічена у м’якій породі.
Від гори нам треба було йти просто на південний захід. Ми знали із записної книжки та з карти, що до пустелі доведеться добиратися горяною місцевістю, порослою чагарником. Далі прослалась пустеля, позначена на карті словами: “Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч”.
Тепер ми мали покинути річку й подорожувати далі сушею. Там, попереду — спадкоємець стародавньої цивілізації, місто Мітні-Хапі з Серафісовою гробницею, де заховано неоціненні скарби. Але між нами і цим містом — метою нашої подорожі — лежить страшна безкрая пустеля. Вона пашить нестерпним жаром, а ми не знаємо навіть, де краще переходити її. Якщо ми припустимося хоч найменшої необачності, пустеля поховає нас у своїх безмежних просторах. Зброю та інше майно, потрібне в дорозі, нам доведеться нести на собі. Даремно шукали ми в Шівнатхових записних книжках якусь згадку хоч про одне джерело в пустелі: там не було не тільки колодязя або оази, а навіть маленького клаптика землі з рослинністю. І що більше думали ми про цю подорож, то страшніша і важча здавалася вона.
Найстійкіший серед нас був капітан Дхірендра, і ми чекали його вказівок. Перші два тижні біля Голкової гори капітан докладно обмірковував план переходу через пустелю.
Наші носильники, араби й суданці, рішуче відмовились Іти далі. Вони наслухались у селі Нівак багато вигадок і тепер, налякані всякими страхіттями, вимагали негайно відпустити їх. Дхірендра запевнив їх, що ми підемо через пустелю самі, і тільки попросив наостанку допомогти нам, а тоді вони можуть узяти човен і повернутися додому.
Після того капітан два дні полював у сусідніх горах і щовечора приносив по кілька тушок карликових антилоп. Оббілувавши їх, він сушив шкури і шив з них невеликі мішки-бурдюки. Я здивувався, побачивши, як вправно орудує Дхірендра голкою.
Ми наповнили водою з річки шість бурдюків, і Дхірендра, Дхандас та чотири суданці понесли їх у напрямку до пустелі.
їх не було три дні, і ми з Чаном весь цей час просиділи в таборі. Я вів щоденник і вивчав далі голку. Я помітив на ній багато цікавих деталей і зразу ж змалював їх. А Чан увесь час спав на березі річки, розкинувши ноги й склавши руки на животі, наче ніяка небезпека нам не загрожувала. Сказати правду, я був про це Іншої думки.
На четвертий день повернув з пустелі Дхірендра з своєю групою. Капітан був задоволений наслідками цього походу. Дійшовши до пустелі, вони закопали біля підніжжя останньої гори один мішок з водою, а воду з другого мішка випили й залишились ночувати. На другий ранок, тільки-но розвиднілось, вони рушили в глиб пустелі з чотирма бурдюками. Дхірендра йшов весь час з компасом у руці, щоб не заблудити. Опівдні вони поклали на землю третій бурдюк і насипали над ним горбик з піску, щоб потім легше було знайти це місце. Пройшовши звідти чималу відстань, вони пізно вночі закопали четвертий бурдюк, випили воду з п’ятого і повернули до табору з шостим бурдюком. Води з нього вистачило ненадовго. Знемагаючи від спраги, вони дісталися нарешті до нашої стоянки і жадібно стали пити воду просто з ріки.
Другий похід капітана Дхірендри був ще важчий за перший. Цього разу вони ходили чотири дні. Вирушили з табору раннім-рано, йшли значно швидше, ніж того разу, і надвечір дістались до гори, біля підніжжя якої закопано перший бурдюк. Там вони не зупинилися, а пішли далі і о восьмій ранку прибули на місце, де закопано другий бурдюк з водою. Отже, вони в страшну спеку йшли безупинно двадцять шість годин, не взявши в рот ні краплини води. Тут вони розв’язали один бурдюк, випили всю воду і, знеможені, впали долілиць на гарячий пісок, не звертаючи уваги на палюче сонце.
Дхірендра й Дхандас засмалились, стали зовсім чорні. Спека далася взнаки і їм, і суданцям, що теж несли мішки з водою. Увечері вони рушили далі, але заблудили і дійшли до місця, де закопано третій бурдюк, коли сонце вже давно зійшло.
їх мучила спрага, і вони випили воду з двох бурдюків. Далі йти суданці відмовились. Тоді капітан Дхірендра взяв бурдюк води і пішов сам один. Пізно вночі він закопав його в пісок і на восьму годину ранку повернувся до своєї групи. Треба було йти до табору. Щоб не гаяти часу, вони зразу ж, у спеку, пішли назад по своїх слідах. На дорогу в них залишалось тільки два бурдюки води. Один вони випили ще в пустелі, а другий — біля підніжжя гори, звідки починалась пустеля. Вони були страшні, коли повернулись до табору: почорнілі обличчя, запалі очі, розпухлі губи — ну просто наче з того світу прийшли!
На другий день наші носильники стали просити капітана Дхірендру, щоб він одпустив їх. Ми заплатили все, що належало, та ще й розвантажили один човен і віддали їм. Щасливі й радісні, носильники подались додому. Швидка течія підхопила човен і понесла до далеких, дорогих їм берегів Нілу.
Розділ X
У КРАЇНІ ПІСКІВ
Я з жахом думав про наше становище. Ми були в Центральній Африці, за тисячі кілометрів від цивілізованого світу. Якби з нами скоїлося лихо, ніхто не допоміг би нам — ми не могли б навіть сповістити про себе. Часто вночі мені не спалось, і я думав про те, які нещастя можуть спіткати нас у цьому безлюдному місці. Звичайно, ні Дхірендра з Чаном, ні Дхандас не дозволяли собі замислюватися над цим.
У нас було кілька великих мішків. Ми склали в чотири найміцніші з них патрони, аптечку, деякий посуд, харч, уславлену капітанову скриньку із скляними очима до опудал птахів та звірів, Чанову — з різним дріб’язком, та багато інших речей, як-от, скажімо, бінокль і компас, — Дхірендра вважав, що ці речі дуже потрібні нам. Записні книжки Шівнатха Джаухрі мав нести Дхандас, карту — капітан Дхірендра (він узяв на себе обов’язки провідника), а жука-скарабея доручили мені. Крім того, ми приготували три бурдюки з водою, але мені, на жаль, не дали нести жодного.
