Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (книга жизни TXT) 📗
- Добре, добре! - буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. - Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!
- Схоже, що так, - погодився Люпин, - але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.
- Невелика радість! - сердито зауважив Кінґслі. - Хто ще повернувся?
- Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем.
Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.
- Що було з тобою? - запитав у Кінґслі Люпин.
- П’ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, - скоромовкою протарабанив Кінґслі, - і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє...
- Літати, - договорив за нього Гаррі. - Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.
- Тепер ясно, чому він зник... погнався за тобою! - вигукнув Кінґслі. - А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?
- Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, - пояснив Люпин.
- Зі Стеном? - перепитала Герміона. - Я думала, він у Азкабані.
Кінґслі невесело гмикнув.
- Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам’яли. Я бачив Траверса - у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям - а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?
- Йому відірвало вухо, - сказав Люпин.
- Вухо?! - зойкнула Герміона.
- Снейпова робота, - додав Люпин.
- Снейпова? - вигукнув Гаррі. - Ви не казали...
- У нього під час гонитви злетів каптур. «Сектумсемпра» - це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі - він утратив багато крові.
Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?
- Гаррі, поможи! - хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.
- Як він?
Місіс Візлі озирнулася й пояснила:
- Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше... він хоч живий.
- Так, - погодився Гаррі. - Слава Богу.
- Я чула, ще хтось прибув на подвір’я? - поцікавилася Джіні.
- Герміона й Кінґслі, - відповів Гаррі.
- Слава Богу, - прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.
- Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!
Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.
- Артуре! - заридала місіс Візлі. - Ой, слава тобі Господи!
- Як він?
Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.
Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.
- Як ти почуваєшся, Джорджику? - прошепотіла місіс Візлі.
- Наче святий, - пробурмотів він.
- Що з ним таке? - перелякано прохрипів Фред. - Струс мозку?
- Наче святий, - повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. - Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів?
Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.
- Жалюгідно, - пирхнув він. - Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?
- Зате, - усміхнувся Джордж заплаканій матері, - тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.
Він роззирнувся по кімнаті.
- Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?
- Так, це я, - підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.
- Принаймні ти прибув сюди цілий, - сказав Джордж. - А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?
- Вони ще не повернулися, - пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів’яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:
- Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.
Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.
Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.
Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...
І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі...
- Це вони! - заволала Герміона.
Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.
- Ремусе! - крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.
Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.
- Ти жива, - встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.
- Я думала... я думала...
- Я в нормі, - поплескав її по спині Рон. - Нормально все.
- Рон був просто чудовий, - лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. - Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...
- Це правда? - пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.
- Завжди цей здивований тон, - трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. - Ми останні повернулись?
- Ні, - відповіла Джіні, - ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...
Вона побігла в дім.
- Чого ви затрималися? Що сталося? - сердито запитав Люпин у Тонкс.
- Белатриса, - відповіла Тонкс, - прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...
У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.
- А з вами що було? - Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.
Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.
- Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем’єра. Я ще годину тому мав там бути, - сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. - Повідомте, як повернуться.
Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз’явився за ворітьми «Барлогу».
Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.
- Дякую вам, - сказала місіс Візлі, - за наших синів.
- Не кажи дурниць, Молі, - зніяковіла Тонкс.
- Як там Джордж? - поцікавився Люпин.
- А що з ним? - стривожився Рон.
- Йому відірвало...
Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.
