Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (книга жизни TXT) 📗

Снейп узяв аркуш, що зберігав підпис Лілі та її любов, і заховав під мантію. Тоді роздер надвоє фотографію, яку також тримав у руках, залишив собі ту половинку, з якої всміхалася Лілі, і кинув на підлогу під комод ту, де були Джеймс і Гаррі...

Ще одне видиво: Снейп знову стоїть у директорському кабінеті, а у власний портрет поспіхом забігає Фінеас Ніґелус.

- Директоре! Вони розбили намет у Діновім лісі! Бруднокровка...

- Не вживай цього слова!

- ...ну, те дівчисько Ґрейнджер назвала це місце, коли відкривала свою сумочку, і я почув!

- Добре! Дуже добре! - вигукнув портрет Дамблдора з-за директорського крісла. - Тепер, Северусе, меч! Не забувай, що його можна отримати лише за великої потреби і справжньої мужності... і він не повинен знати, що його поклав ти! Якщо Волдеморт прочитає думки Гаррі й довідається, що ти йому допомагаєш...

- Я знаю, - коротко кинув Снейп. Він підійшов до Дамблдорового портрета і потяг його вбік. Портрет відсунувся, відкривши приховану нішу, з якої він дістав Ґрифіндорів меч.

- Ти й досі не хочеш мені сказати, чому так важливо дати Поттерові цього меча? - запитав Снейп, накидаючи на мантію дорожній плащ.

- Не хочу, - відповів портрет Дамблдора. - Він знатиме, що з ним робити. І ще, Северусе, будь дуже обережний, бо вони твою появу можуть сприйняти не дуже люб’язно після того, що сталося з Джорджем Візлі...

Снейп озирнувся біля самих дверей.

- Не турбуйся, Дамблдоре, - сказав холодно. - У мене є план...

І вийшов з кабінету. Гаррі виринув із сита спогадів, а наступної миті він уже лежав на встеленій килимами підлозі того ж таки кабінету - так, ніби Снейп щойно зачинив за собою двері.

- РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ -

І знову ліс

Нарешті правда. Лежачи долілиць на запилюженому килимі в кабінеті, де колись, як йому здавалося, він пізнавав таємниці подвигу, Гаррі збагнув, що йому не судилося вижити. Його завдання полягало в тому, щоб спокійно піти в гостинні обійми смерті. По дорозі він мав би знищити все, що пов’язувало Волдеморта з життям, щоб урешті-решт перетнути Волдемортову стежку й навіть не намагатися захиститися чарівною паличкою. Це буде остаточний кінець, і те, що не було завершено в Ґодриковій Долині, матиме невідворотну розв’язку: жоден з них не залишиться живий, жоден не вціліє.

Він відчував, як несамовито калатає в грудях серце. Як дивно, що під загрозою смерті воно починало битися сильніше, героїчно підтримуючи в ньому життя. Але незабаром воно мусить зупинитися, і то дуже швидко. Його удари полічено. Скільки ще лишилося часу, щоб встати, востаннє пройтися замком, вийти на подвір’я і зайти в ліс?

Жах скував його на підлозі, у грудях гупав похоронний барабан. Чи боляче вмирати? Усі ті рази, коли йому вдавалося в останню мить уникнути смерті, він і не замислювався по-справжньому, що воно таке. Його воля до життя завжди була набагато сильніша за страх смерті. А зараз йому й на думку не спадало втекти, випередити Волдеморта. Це був кінець, він це знав, і йому залишилось єдине й неминуче: померти.

Якби ж він був помер того літнього вечора, коли востаннє вийшов з будинку номер чотири на Прівіт-драйв, а шляхетна чарівна паличка з феніксовою пір’їною його врятувала! Якби ж він був помер, як Гедвіґа, так швидко, що нічого не встиг би й збагнути! Або якби він міг стати грудьми перед чиєюсь чарівною паличкою, рятуючи тих, кого любить... Він заздрив тепер навіть тому, як загинули його батьки. Бо це холоднокровне наближення миті власного нищення потребуватиме зовсім іншої відваги. Відчув, як затремтіли пальці, і спробував їх опанувати, хоч ніхто його й не бачив. Усі портрети на стінах були порожні.

Поволі, дуже поволі, він сів, і відчув себе таким живим, відчув своє живе тіло, як не відчував ніколи досі. Чому він не цінував це диво: мозок, нерви і серце, що стукає в грудях? Це все назавжди зникне... або, краще сказати, він назавжди зникне. Дихання стало повільне й глибоке, у роті і в горлі пересохло, очі теж були сухі.

Дамблдорова зрада майже нічого не означала. Звичайно, існував інший, важливіший план. Просто Гаррі був такий наївний, що сам цього не бачив і зрозумів усе аж зараз. Він ніколи не сумнівався, що Дамблдор хотів урятувати йому життя. А тепер розумів, що тривалість його життя була наперед визначена часом, потрібним на знищення горокраксів. Дамблдор доручив йому цю роботу, і він слухняно обрізав усі ниточки, що пов’язували з життям не лише Волдеморта, але і його самого! Як вишукано, як елегантно, не марнувати життя інших людей, а доручити небезпечне завдання хлопцеві, котрому й так невдовзі вже йти на забій, і чия смерть не обернеться бідою для інших, але завдасть непоправного удару Волдемортові.

І ще Дамблдор знав, що Гаррі не втече, що піде до кінця, навіть якщо це буде його кінець - він бо добре вивчив Гаррі. Дамблдор знав, так само, як знає Волдеморт, що Гаррі не дозволить нікому гинути заради себе, коли дізнається, що може все зупинити сам. Образи Фреда, Люпина і Тонкс, що лежали мертві у Великій залі, знову виникли в його свідомості, і на якусь мить йому забило дух: Смерть така нетерпляча...

Але Дамблдор його переоцінив. Він провалив завдання. Змія й досі жива. Це той один-єдиний горокракс, що втримає Волдеморта на землі навіть після смерті Гаррі. Авжеж, знищити його буде неважко. Гаррі подумав, хто міг би це зробити... Рон і Герміона, звісно, знали б, що треба зробити... мабуть, саме тому Дамблдор і хотів, щоб Гаррі всім ділився з друзями... бо навіть якщо суджене йому долею здійсниться трохи раніше, вони довершать задумане...

Ці думки, наче дощ по холодному вікні, періщили й по твердій поверхні тієї незаперечної істини, що він мусить померти. Я мушу померти. Це мусить закінчитися.

Здавалося, Рон і Герміона десь далеко, на іншому краю світу. Він відчував, що розлучився з ними хтозна-коли. Не буде ні прощань, ні пояснень, він це твердо вирішив. У цю дорогу вони не могли вирушити разом, а їхні спроби його зупинити лише змарнують дорогоцінний час. Подивився на пошарпаний золотий годинник, подарований йому на сімнадцятиліття. Минуло майже півгодини часу, виділеного Волдемортом, щоб здатися.

Підвівся. Серце знавіснілим птахом билося в клітці ребер. Мабуть, воно знало, як мало йому залишилось, можливо, хотіло завчасно вичерпати увесь запас визначених йому в цьому житті ударів. Не озираючись, Гаррі зачинив за собою двері.

Замок був порожній. Почувався привидом, що блукає тут самотньо, немовби вже помер. У портретах на стінах і досі не було персонажів. Скрізь було тихо й непорушно, наче всі залишки життєвої енергії зосередились у Великій залі, заповненій мертвими і тими, хто їх оплакував.

Гаррі накинув плащ-невидимку й почав спускатися на нижні поверхи, аж поки зійшов у вестибюль. Крихітна іскорка надії, що хтось його відчує, побачить, зупинить, ще жевріла, проте плащ був, як завжди, непроникний і досконалий, тож Гаррі без перешкод дійшов до вхідних дверей.

І там ледь не зіштовхнувся з Невілом. Удвох із кимось вони заносили з двору мертвого. Гаррі глянув і відчув черговий тупий удар у живіт. Колін Кріві, ще неповнолітній, мабуть, нишком прокрався в замок, як і Мелфой з Кребом та Ґойлом. Мертвий, він здавався ще дрібнішим, ніж живий.

- Знаєш, я донесу сам, - сказав Олівер Вуд, закинув Коліна на плече, як це роблять пожежники, і поніс його до Великої зали.

Невіл притулився до одвірка і витер рукою чоло. Він був наче старий дід. Потім повернувся й знову пішов у темряву збирати мертвих.

Гаррі кинув погляд на вхід у Велику залу. Там ходили люди, заспокоювали одне одного, тамували спрагу, припадали біля мертвих, але ніде він не бачив найдорожчих для себе людей. Не було ні Герміони, ні Рона, ні Джіні чи когось із родини Візлів, не було й Луни. Він би віддав увесь відведений йому час, щоб востаннє їх побачити, та чи вистачить йому тоді сили відірвати від них погляд? Може, так воно було й краще.