Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!
— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!
— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.
— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.
— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.
— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.
— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.
— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.
— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.
— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо-Кого? — з розпачем спитала Герміона.
— Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! — обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. — Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо-Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.
— А як ви їх розрізняли? — запитав Рон.
— Як-як? — се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, — терпляче пояснив Геґрід. — Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.
— Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? — запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.
— Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, — сказав Геґрід. — Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка... гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася... О-о, вона так хтіла на них
вона на них не кидалася... О-о, вона так хтіла на них накинутися... бо коли її, Олімпію, завести, то вона така... аж палає! Знаєте... шо то є французька кров...
Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.
— А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?
— Шо? Ага... ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц... мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.
— Печера, мабуть, аж тріщала, — припустив Рон.
— Кнізлу не було б де впасти, — погодився Геґрід.
— А що, вони на вас не напали, коли побачили? — здивувалася Герміона.
— Мабуть, так і було б, якби вони могли, — відповів Геґрід, — але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених... думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.
— Шістьох або сімох? — з азартом перепитав Рон. — Це дуже непогано... то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо-Ким?
Але Герміона запитала:
— А чому ти кажеш "був такий момент", Геґріде? Геґрід зажурено глянув на неї.
— Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.
— То... то велетні до нас не прийдуть взагалі? — розчаровано проказав Рон.
— Не прийдут, — важко зітхнув Геґрід, перевернув м'ясо і приклав до обличчя холодною стороною, — але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам'ятає. А може, ті, шо не захочуть лишатися з Ґолґоматом, зійдуть собі з гір, а тогди раптом собі згадают, шо Дамблдор ставився до них приязно... і може, тогди й прийдут до нас.
Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь — її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.
— Геґріде? — за якийсь час тихенько спитала Герміона
— Га?
— Чи... коли ти там був... ти відшукав хоч якийсь слід... твоєї... мами?
Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.
— Ой, вибач... я... забудь про це...
— Померла, — прохрипів Геґрід. — Багато років тому. Вони мені сказали.
— Ой... я... співчуваю тобі, — ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.
— Та шо там, — коротко кинув він. — Я мало шо й пам'ятаю. Не була то найліпша мати.
Знову запала тиша. Герміона нервово зиркнула на Гаррі й Рона, вочевидь вважаючи, що тепер їхня черга розповідати.
— Але ти й досі нам не пояснив, Геґріде, звідки ці побої, — показав Рон на закривавлене Геґрідове лице.
— Або чому ти так пізно повернувся, — додав Гаррі. — Сіріус казав, що мадам Максім повернулася хтозна-коли...
— Хто на тебе напав? — домагався Рон.
— Ніхто на мене не нападав! — категорично заперечив Геґрід. — Я...
Та решту його слів заглушив несподіваний стукіт у двері, Герміона зойкнула. Горнятко вислизнуло з її пальців і розбилося об підлогу. Іклань заскавчав. Усі глянули на вікно біля дверей. Крізь тонку фіранку видно було обриси короткої й присадкуватої постаті.
— Це вона! — прошепотів Рон.
— Залазьте сюди! — поспіхом сказав Гаррі. Він схопив плаща-невидимку й загорнувся в нього разом з Герміоною, а Рон оббіг кругом столу і теж пірнув під плащ. Притискаючись одне до одного, вони позадкували в кут. Іклань люто гарчав на двері. Геґрід мав спантеличений вигляд.
