Ге, людина з Моого - Шафранек Ота (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Як же його туди зайти? Аж гульк — перед ним хвіртка, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».
Хлопець злегенька прочиняє її, і ту ж мить хтось хапає його за руку й тягне досередини. Хто це? Дівча, засмагле од сонця, як циганча, тільки зуби блищать, у вушах сережки з черешні. Каже йому: «Тобі сумно? Чом же ти ходиш весь час сам, чом давно вже не прийшов до нас?»
Хлопець відмовляє: «Я вже прийшов!» — і обоє, побравшись за руки, йдуть. Довкіл діти, карусель повна дітей, на живих осликах сидять по двоє, а в дитячому поїзді немає жодного вільного місця.
— Ходімо пограємося в метеликів, — сказало дівча, й за мить вони вже пурхали в повітрі, кружляли одне довкола одного, здіймалися в синє небо, танцювали й сміялися на радощах. Потому спустилися легенько, мов сніжинки, сіли вкупі на маківку бузкового будяка й гойдалися, весело регочучи.
— Пограймося в рибок, — сказало миле дівча, і за мить вони вже вигравали під водою, плавали в дзеркалі, що в ньому відбивається світ горініж. Влаштували схованку під темним корінням і кричали одне одному: «Я тут!» А коли знайшли одне одного, побралися за руки або за плавці, це все одно, й попливли проти течії, потім ліворуч, потім праворуч, потім угору, потім униз; а потім їм захотілося пострибати вгору, позмагатися, хто вище скинеться, хто довше виграватиме на сонці; стрибали, вигравали, падали й сміялися з радості.
— Пограймося в цуценят, — мовило дівча.
— Пограймося, — мовив хлопець, і за мить обоє вже мчали високою травою, щасливі й незграбні. Наздоганяли вітер, намагаючись укусити його, клацали зубами, дзяволіли й вигавкували тоненькими голосками. Зненацька в них виросло багато ніг, вони почали їм плутатися, аж поки заплутались зовсім, і тоді обоє покотилися вниз клубком. Вони давно могли спинитися, але їм подобалося котитись усе далі й далі. Нарешті закотилися в неглибоку ямку, гарячі, як вогонь, висока трава довкола гарно пахла. Вони, лежали горілиць, крутилися й весело сміялися.
Вони могли гратися, в що їм тільки заманеться. Але як тільки починали гру, вона відразу ж ставала справжністю.
Почало сутеніти, діти мусили вертатися додому.
— Ото нагулялися ми з тобою, — мовив хлопець.
— Авжеж, нагулялися, — мовило дівча. — Пам'ятаєш, як ми гойдалися на бузковім будяку?
— А як ми гуляли в хованки під чорним корінням, пам'ятаєш? — мовив хлопець.
— А як ми кусали вітер? — мовило дівча.
І раптом хлопець заплакав.
— Що ти робиш? — вигукнуло дівча. — Тут не вільно плакати.
Всі діти довкола враз принишкли й почали дивитися на хлопцеві сльози.
А він ніяк не може вгамуватися. Так йому стало жаль гарної пообідньої пори. Дівча хутко повело його до хвіртки. Там спіймало одну його сльозу, поклало в маленьке оксамитове пуделечко й сказало: «До побачення, друже, од сьогоднішнього дня тобі зосталася хіба ця сльоза. Якщо тобі знов стане сумно, пильно подивися на неї».
І ту ж мить щез сад, а з ним і дівча. Все скінчилося. Над головою в хлопця знову був високий мур, і ніде не видно входу.
Додому він прийшов заплаканий. Батько й мати питаються: «Що тобі?» — а він через плач і слова вимовити не годен.
Другого дня вранці хлопець сказав собі, що піде до саду веселих діток і більше там не плакатиме.
Він ходив довкола високого муру, чув дитячий щебет — це діти возилися на каруселі, «хи-хи-хи, ха-ха-ха», — ще вони їздили парами на осликах, каталися в дитячому поїзді, а дівча з кимось танцювало в блакитному повітрі, як метелик, вигравало у воді, як риба, гасало високою травою, як цуценя.
До горла йому підступили сльози, тож він волів якнайдалі утікати від саду.
Що то була за мука для сердеги. Сам гуляй на вулиці, сам сиди вдома і згадуй безнастанно про чудову вчорашню забаву.
Він так тяжко зітхав, що навіть порожнє помешкання — й те над ним зглянулось. Піаніно почало само грати, телефон сам собою оповідав казку, засвічувалась і блимала лампа, центральне опалення гріло кімнату, рипіли стільці, щоби розвеселити його думки.
Хлопець нічого не бачив, нічого не чув. Добувши з кишені оксамитове пуделко, він відчинив його й уп'яв очі в сльозу.
У ній йому з'явився сад, зовсім як правдивий, довкола весело бавляться діти. Всі заходяться щось варити, сьогодні вони варитимуть собі самі. Це для них така втіха. І самі влаштують собі бенкет. От якби й собі туди потрапити!
Он іде дівча, засмагле, як циганча, тільки зуби блищать, у вухах сережки з черешні, все ближче й ближче, і ось уже вся сльоза — тільки його обличчя. Що це воно каже? Сміліше, каже, і ти знайдеш нас. Сміліше? Але де взяти ту смілість?
І хлопець раптом подумав, що він смілий, що вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Хоч там нема входу. Хто має відвагу, той дістанеться всюди. Мур? Переліземо. І він подумав про те, що вже дереться по мурі й що не відступиться, поки не видереться нагору. Там гукне дівчаті: «Пограймося в метеликів», — воно підлетить до нього, він понесеться назустріч, і вони пурхатимуть собі над садом.
Отак думаючи, хлопець знову повеселів. Тепер він боявся тільки одного, щоб не втратити відваги. Вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Прибігає до високого муру. Тільки б не втратити відваги. Де ж тут дертися нагору? Отак роздивляючись довкола, він раптом побачив хвіртку, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».
Хлопець обережно прохилив її, дівча схопило його за руку й каже: «Кинь сльозу». Він мерщій послухався. Тоді воно каже: «Але не втрачай відваги, і тобі завше буде весело».
І побігли обоє разом, побравшися за руки, побігли садом веселих діток, радісно сміючись.
Якщо тобі буде коли-небудь сумно, згадай цю мою казку.
16
ЯК ТИ ПОЧУВАВСЯ Б У ШКУРІ МООГАНИНА.
ЗНОВУ СКРЕКОТИТЬ ЖАБ'ЯЧИЙ ГОЛОС
— Я часто згадуватиму про неї, — мить подумавши, каже Кароліна.
— Відвагу, — прошепотіла Геленка, все ще перебуваючи під враженням почутої казки.
— Мабуть, у нас зараз теж вистачить відваги, — мовила Кароліна, — аби весело вислухати те сумне, що нам повідає Ге.
— Або щоб весело поглинути його, — докинула Геленка.
— Бачу, що Геленка принципова противниця страхітливих і моторошних історій, — сказав Йозіфек сестрі. — Тільки ж нам, — звернувся він до Геленки, — нам уже відомо, що позбавляє мооган доброго настрою.
— Відомо, мені це вже відомо! — вигукнув Ладіслав і трохи не дав з півня сторчака.
Кароліна встигла затримати його, а Йозіфек за сантиметр від підлоги спіймав його окуляри.
— Тому що… — провадив далі Ладіслав, — тому що холоне їхнє сонце, тому вони змушені шукати собі нову планету, тому в них нема настрою.
— Нема настрою, а щодень веселяться, — докинула Геленка, але таким тоном, щоб ніхто не подумав, ніби вона знаходить у цьому щось цікаве.
— В Римі теж тільки й знали, що веселитися, тим часом як, як це її… ага, імперія… вже була на божій дорозі, мудрагелько. Наближалися германці, а римляни день і ніч бенкетували. Ти цього не читала? Що ж я можу зробити, коли вона нічого не читає.
— Я не дозволю, щоб хтось порівнював римську державу з моєю планетою. Що між ними спільного? — обурено вигукнув я.
— Канапки, — підказав Йозіфек.
— Анічогісінько, — рішуче заявив я. — Римська держава багатіла за рахунок воєн і загинула через війни. Десять тисяч літ ніхто на Моого не важиться на чиєсь життя, десять тисяч літ ми не знаємо, що таке війна. Хочете знати, що ми про неї думаємо? Що перемагати й гинути, вбивати й бути забитим однакове нещастя. Все це безглуздя, незбагненно велике безглуздя.
Отож, що спільного між римською державою і моїм світом Моого? Я тебе питаю, Ладіславе! Що?
Я сам чув, як мій голос тремтить із гніву.
— Нічого. Опріч канапок, — знову сказав Йозіфек.
— Я мав на увазі тільки ті їхні веселощі, — боязко мовив Ладіслав.
— По-твоєму, ми повинні впасти у відчай? У такому разі, я розкажу тобі геть-чисто все, а ти справедливо розміркуй, як ти почувався б у шкурі мооганина.
