Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич (полные книги txt) 📗
Навіть з уламків ядер, з елементарних частинок продукатор умів складати потрібні атоми й молекули. А вже маючи відповідний набір атомів та молекул, зовсім просто було створювати потрібну речовину в необмеженій кількості. За мільйонні, а може, мільярдні частки секунди з розсіяного космічного брухту продукатори утворювали нам кисень і воду, харчі й одяг.
Я сказав — за мільйонні чи мільярдні частки секунди — просто за звичкою. Офіційна наука Зели вже давно вирішила проблему часу, і у фізичному розумінні цього слова ні часу, ні простору для нас не існувало. Колись давно вважалося в нас, що швидкість має межу — це швидкість світла. За цією межею, згідно теорій тих часів, швидкості у природі не існувало. Але це виявилось не так. Не визнавали й просту і зрозумілу теорію нескінченно великих і нескінченно малих величин. Адже найменшу частку ми завжди можемо розділити ще на дві, а кожну з тих ще на дві і так далі. Точнісінько так само можна збільшити надвелике тіло, а там збільшити збільшене… Чому ж не можна так зробити із швидкістю, щоб вона вдвічі чи втричі перевищувала швидкість світла? Матерія розпадеться, перестане існувати, «розмажеться» по всьому простору, якщо так можна висловитись? Але в певній точці Всесвіту, заздалегідь встановленій, швидкість почне згасати, і енергія змушена. буде знову ставати матерією, чи не так? Більше того, період, коли наш зореплан і ми самі «розмазувались» в просторі, був ані небезпечним, ані неприємним для нас, бо ми його взагалі не помічали. Якою б шаленою не була наша швидкість, виходило так, що всі наші атоми в кінці кожного імпульсу тонно за схемою займали свої місця. І ніколи не було випадку, щоб хтось із наших космонавтів позбувся голови (щоб голова чомусь «відстала» у космосі). Зважте і на те, що було враховано ще один фактор: на нашому зореплані за період польоту минало стільки ж часу, як і на Зелі. І, політавши у космосі рік, ми не ризикували, що застанемо на планеті лише своїх прапраправнуків.
Але не весь час ми рухались такими імпульсами. Стрибки в космосі були розраховані на певних відрізках маршруту — тоді, коли ми були впевнені, що на великій відстані попереду немає для нас нічого цікавого. Тоді наша швидкість дозволяла нам проходити крізь планети та зірки, що траплялися на нашому шляху. Найчастіше ми використовували протягом усього нашого шляху не більше одного-двох імпульсів. Між імпульсами наша швидкість не набагато перевищувала швидкість планет, з якою вони рухаються навколо зірок.
Цього разу вже після першого ж імпульсу ми опинилися в районі вашої Сонячної системи. Вона напрочуд раціонально збудована. Регулюючи космічні вітрила, змінюючи орбіти, ми облетіли одну планету за іншою. Перша, друга, третя, четверта і п'ята [4] планети, коли брати в напрямку до Сонця, відпали зразу ж. На таких планетах не варто було б і створювати атмосферу — зеляни однаково не змогли б на них жити. Шоста, сьома, восьма [5] планети нас зацікавили більше. Безперечно, вони заслуговували на ретельніше дослідження і глибше вивчення. Обчислювальні машини повідомили про те, що сьома планета має кисневу атмосферу, надто схожу на атмосферу Зели, і, можливо, заселена розумними істотами. Але це нас мало радувало. Сьома планета не зовсім підходила до наших вимог — маса її значно перевищувала масу нашої Зели. Отже, зеляни почували б себе на вашій Землі (бо сьома планета і була вашою Землею) не вельми затишно. Минуло б дуже і дуже багато часу, перш ніж зеляни змогли б пристосуватися до умов життя на Землі.
Окрім того, ваша Земля не задовольняла нас ще й з тих міркувань, що на ній могло бути розумне життя. За статутом, створеним Радою Керівництва Зели, ми не мали права заселяти планет, вже заселених розумними істотами, незалежно на якому ступені цивілізації ці істоти перебувають. Треба було спершу переконатися, що на планеті нема розумного життя, і тільки тоді пробувати її обживати.
Але ж сьома планета мала супутника! І це відкриття було сенсаційним. Супутник якоюсь мірою годився нам, хоч маса його і була порівняно невеликою. Вся наша увага і вся увага наших чудесних помічників-приладів була звернена зараз на нього. Про цей чудесний супутник ми дізнавалися дедалі більше й більше. Ми вже вважали його своїм, бо тепер, після ретельного дослідження, вже ніхто не вважав, що на супутнику сьомої планети є розумне життя, та й взагалі будь-яке. Ця невелика планета-супутник наочно демонструвала нам, що б досі сталося з нашою Зелою, коли б не геніальний винахід Бекута: вона не мала атмосфери.
Ми кілька разів облетіли навколо вашої Землі, милуючись її величним виглядом і, особливо, блакитним шлейфом її атмосфери, потім почали облітати навколо супутника. Ми готувалися стати вашими сусідами, ми вже мали сідати на цій симпатичній, хоч поки що мертвій планетці.
І хто знає, як би. це позначилось на вашій історії, любі мої брати по розуму, хто знає, якого б поступу набула ваша цивілізація, якби на своєму супутникові, на оцій невеликій планетці ви мали таких сусідів, як ми?
Це не значить, звичайно, що ми втручалися б у ваші справи і намагалися б якось штучно завадити логічному розвиткові подій. Але ми могли б навчити вас на світанку вашої цивілізації такого, що допомогло б вам стати розумнішими, кращими, чеснішими, що дозволило б не робити страшних і кривавих помилок…
Та тут сталося непередбачене. Ми були стурбовані, ні, спершу навіть не стурбовані, а просто здивовані, коли Головний мозок повідомив, що одно з чоірникієвих вітрил вийшло з ладу. Власне, чому він нас про це повідомляє? Яке нам до цього всього діло? Коли воно вийшло з ладу, то хай це непокоїть тих агрегатів і тих роботів, які відповідають за безперебійну й бездоганну роботу цих агрегатів!
Але згодом надійшло друге повідомлення, яке ми зустріли не так байдуже. Головний мозок повідомляв, що чорникій чомусь змінив свої фізичні властивості і зараз не вибирає енергії з космосу. Нас не стільки стурбувала суть повідомлення, скільки саме слово ч ом у с ь. Як то — ч о м у с ь? Невже Головний мозок ч о г о с ь не знає?
Коли б зупинився рух планет на їхніх орбітах, коли б раптом одна за одною почали згасати зірки, ми здивувалися б менше. Як могло статися, що Головний мозок каже: не «тому то й тому», а «чомусь»? Збагнути це було понад наші сили. Турем Зюрет, капітан нашого зореплана, наказав Головному мозкові шукати причини, знаходити їх, діяти, вживати заходів.
Тепер нам було вже не до роботи. Ми нетерпляче чекали, що ж скаже Головний мозок зореплана, хоча кожен в глибині душі сподівався на те, що зараз він доповість, що все гаразд, слухняні автомати виконують роботу по усуненню небезпеки, і, звичайно, успішно.
Однак ми почули від Головного мозку зовсім не те, на що сподівалися. Правда, він дав дуже вичерпну інформацію, але, як нам здалося, зробив це таким тоном (якщо в машини може бути тон!), ніби хотів, запитати нас, що ж робити далі. А зміст інформації був простий: чорникій по суті перестав бути чорникієм. Під впливом якихось космічних факторів він втратив свої властивості.
— Що треба для того, щоб ліквідувати цю аварію? — просто запитав Турем Зюрет. Він усе сподівався, що Головний мозок підкаже, як діяти далі.
Голос капітана був спокійний. Ми чекали. Головний мозок мовчав. Потім він відповів, як нам здалося, винувато: — Потрібен чорникій. Ми подивилися на капітана. Той мовчав. Та й що він міг сказати? Що зарадити на таку безглузду вимогу? Де взяти тут, у космосі, чорникію, коли навіть на Зелі у кращих лабораторіях цього диво-елемента було лише шість грамів?
Перш ніж вирішити, як діяти далі, капітан Турем Зюрет наказав Головному мозкові зробити деякі розрахунки: обчислити нам шлях, підрахувати, на скільки вистачить запасу енергії на борту зореплана.
