Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗
— Про що ти?
— Це ти передавав гроші? Для Тес. Щоб вона витратила їх на Синтію? Це був ти, чи не так?
Він нервово облизав собі губи.
— Що тобі розповів Клейтон?
— А що, ти думаєш, він мені розповів?
Ролі провів долонею по маківці голови, відвернувся від мене.
— Він розповів тобі все, чи не так?
Я не сказав нічого. Я вирішив, буде ліпше, якщо Ролі думатиме, що я знаю більше, ніж я насправді знаю.
— Святий Боже, — сказав він, хитаючи головою. — Старий сучий син. Він заприсягся мені, що ніколи нікому не скаже. Він думає, це я допоміг тобі його знайти, еге ж? Тому, мабуть, він і порушив нашу домовленість.
— Ти так це називаєш, Ролі? Домовленість?
— Ми уклали з ним угоду! — Він похитав головою у гніві. — Я такий близький до пенсії. Усе, чого я хочу, це трохи спокою, забратися геть із цієї паскудної школи, виїхати звідси, виїхати з цього проклятущого міста.
— Чому б тобі просто не розповісти мені все, Ролі. А я тоді порівняю, чи твоя версія збігається з версією Клейтона.
— Він розповів тобі про Коні Ґормлі, правда ж? Про нещасний випадок на дорозі.
Я не сказав нічого.
— Ми поверталися назад із риболовлі, — сказав Ролі. — Це Клейтон запропонував зупинитися й випити пива. Я міг би поїхати додому, не зупиняючись, але я сказав окей. Ми увійшли до того бару, ми хотіли тільки випити пива і їхати далі, й тут ця дівчина стала чіплятися до мене, ти ж знаєш, як її звали?
— Коні Ґормлі.
— Атож. Я хочу сказати, вона підсіла до мене, випила кілька кухлів пива, і зрештою я теж замовив собі ще кілька. Клейтон сприймав усе це дуже легко й радив мені так робити теж, але я сам не знаю, як усе це, в біса, сталося. Та дівка Коні і я вислизнули з бару, поки Клейтон ходив відлити, і це закінчилося за баром, на задньому сидінні її автомобіля.
— Ви й Мілісента були тоді вже одружені, — сказав я.
Це не було твердження, бо я не був певен. Але сердитий погляд Ролі сказав мені, що моя репліка йому не дуже сподобалася.
— Буває, я послизаюся, — сказав він.
— Отже, ти послизнувся з Коні Ґормлі. Яким же чином, почавши на задньому сидінні свого автомобіля, вона опинилася в тій канаві?
— Коли ми… коли ми закінчили і я попрямував назад до бару, вона попросила в мене п’ятдесят баксів. Я відповів їй, що якщо вона хвойда, то повинна була сказати це мені відразу, але я навіть не певен, що вона була хвойда. Можливо, їй просто потрібні були ті п’ятдесят баксів. Хай там як, але я їй не заплатив, і тоді вона сказала, що навідається до мене додому й попросить ці гроші в моєї жінки.
— Он як.
— Вона влаштувала сварку біля автомобіля, стала мене штовхати, і, певно, я штовхнув її у відповідь, можливо, занадто сильно, вона впала і вдарилася головою об бампер, і то був кінець.
— Вона померла, — сказав я.
Ролі зробив ковтальний рух.
— Люди нас бачили, чи не так? У барі? Вони могли пригадати мене й Клейтона. Я подумав, якщо вона буде збита машиною, то це сприймуть як нещасний випадок, що вона вийшла на дорогу, була п’яна, і тоді не стануть шукати чоловіка, який підібрав її в барі.
Я похитав головою.
— Тері, — сказав він. — Якби ти опинився в моїй ситуації, ти б теж запанікував. Я знайшов Клейтона, розповів йому, що я зробив, і з виразу його обличчя зрозумів, що й він, як і я, відчув себе в пастці, що в нього немає найменшого бажання розмовляти з копами. Я тоді не знав, яким життям він жив, що він був не тим, за кого себе видавав, що він жив подвійним життям. Тож ми поклали її в машину, провезли далі по шосе, потім Клейтон поставив її біля дороги і штовхнув під машину, коли я проїхав мимо. Потім ми поклали її в канаву.
— Господи! — сказав я.
— Немає такої ночі, щоб я не думав про це, Тері. Це було жахливо. Але іноді людина потрапляє в ситуацію, з якої не бачить іншого виходу, як зробити те, чого вона ніколи не зробила б за нормальних обставин. — Він знову похитав головою. — Клейтон дав мені клятву, що ніколи нікому про це не скаже. Сучий син.
— Він і не сказав, — промовив я. — Я намагався випитати в нього це, але він тебе не виказав. А тепер дозволь мені вгадати, як розвивалися події далі. Однієї ночі Клейтон, Патрисія й Тод зникають із лиця землі, ніхто не знає, що з ними сталося, навіть ти не знаєш. Потім одного дня, десь через рік, а може, через кілька років, ти чуєш телефонний дзвінок. Це Клейтон. Послуга за послугу. Він допоміг тобі прикрити вбивство Коні Ґормлі, тепер він хоче, щоб ти зробив щось для нього. Став, так би мовити, його кур’єром. Передавав гроші. Він надсилатиме їх тобі, можливо, на твою поштову скриньку абощо. А ти потайки передаватимеш їх Тес, підкидатимеш у її машину, загортатимеш у її газету — як тобі буде зручно.
Ролі дивився на мене здивованим поглядом.
— Атож, — сказав він. — Приблизно так усе й було.
— А потім, як останній йолоп, — провадив я, — я розповів тобі про те, в чому Тес призналася мені. Коли ми разом обідали. Про те, що вона одержувала гроші. Про те, що вона досі має конверти й листа, в якому її остерігали, щоб вона ніколи не намагалася довідатися, звідки надходять гроші, ніколи нікому не розповідала про це. Про те, що після стількох років вона їх зберегла.
Тепер Ролі не мав чого сказати.
Тоді я спробував підійти до нього з іншого боку.
— Як ти думаєш, чи може чоловік, який наготувався вбити двох людей, аби зробити приємність своїй матері, збрехати їй про те, що він досі не вбивав нікого?
— Що таке? Про що ти, в біса, говориш?
— Я, можна сказати, думаю вголос. Не думаю, щоб він міг. Я думаю, чоловік, який наготувався вбити двох людей на догоду своїй матері, не став би приховувати від неї, що йому доводилося вбивати й раніш. — Я зробив паузу. — А річ у тім, що до того, як той чоловік це сказав, я був переконаний, що він уже вбив двох людей.
— Не розумію, куди це ти хилиш, — сказав Ролі.
— Я кажу про Джеремі Слоуна. Клейтонового сина від іншого шлюбу, від іншої жінки, Ініди. У мене підозра, що ти про них знаєш. Клейтон, певно, розповів тобі про це, коли доручив передавати гроші для Тес. Я думав, що Тес убив Джеремі. І я думав, що він убив Ейбеґнела. Але тепер цієї переконаності у мене вже нема.
Ролі проковтнув слину.
— Чи пішов ти до Тес після того, як я тобі розповів про те, що мені розповіла вона? Чи боявся ти, що, можливо, на листі, який вона зберегла, на конвертах могли залишитися сліди, що їх судова експертиза могла б пов’язати з тобою? А якби це сталося, тоді тебе пов’язали б із Клейтоном, і він не мусив би зберігати твою таємницю далі?
— Я не хотів її вбивати, — сказав Ролі.
— Проте ти вельми досконало зробив цю справу, — сказав я.
— Але я думав, вона все одно скоро помре. Я не заберу в неї так багато часу. А потім, коли я вже це зробив, ти сказав мені про нові тести. Про те, що хвороба її не смертельна.
— Ролі…
— Вона віддала листа й конверти тому детективові, — сказав він.
— І ти взяв його ділову візитівку з дошки для оголошень, — сказав я.
— Я зателефонував йому, попросив зустрітися в гаражі для паркування.
— Ти вбив його й забрав його портфель із паперами, — сказав я.
Ролі легенько нахилив голову ліворуч.
— Як ти думаєш? Ти думаєш відбитки моїх пальців досі збереглися на тих конвертах, після стількох років? А може, сліди слини, коли я їх заклеював?
Я стенув плечима.
— Звідки мені знати? — сказав я. — Я лише вчитель англійської мови.
— Я все одно їх знищив, — сказав Ролі.
Я дивився на підлогу. Мені не просто було боляче. Мене опанував незглибимий смуток.
— Ролі, — сказав я. — Ти був для нас таким добрим другом протягом стількох років. Я не знаю, можливо, я б і мовчав про ту жахливу трагедію, яка сталася більш як двадцять п’ять років тому і яку правосуддя не покарало. Певно, ти не думав убивати Коні Ґормлі, це була одна з тих жахливих випадковостей, які іноді з нами трапляються. Мені було б важко жити, прикриваючи такий злочин, але для друга я, мабуть, міг би зробити це.
