Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗
— Не треба, — сказав я. — Можливо, це й добра думка. Ми всі тут дочекаємося, коли Джеремі повернеться додому, й у присутності поліції поставимо йому кілька запитань.
Ця репліка примусила її перестати крутити колеса свого візка, але вона запитала:
— Чому це я маю боятися приїзду сюди поліції?
— Це добре запитання. І справді, чого вам боятися? Чи можете ви мати якийсь стосунок до того, що сталося двадцять п’ять років тому? Чи до більш недавніх подій у Коннектикуті? Які сталися тоді, коли Джеремі був там? До смерті Тес Берман, тітки моєї дружини? До смерті приватного детектива на ім’я Дентон Ейбеґнел?
— Забирайтеся звідси, — сказала вона.
— А тепер про Джеремі, — сказав я. — Він брат Синтії, чи не так?
Вона спопелила мене поглядом, її очі палахкотіли ненавистю.
— Не смійте цього казати, — промовила вона, склавши руки на ковдрі.
— Чому? — запитав я. — Тому що це правда? Тому що справжнє ім’я Джеремі — Тод?
— Хто вам це сказав? Це підла брехня!
Я подивився через її плече на Вінса, чиї руки були на покритих гумою підлокітниках візка.
— Я хочу зателефонувати, — сказала вона. — Я вимагаю, щоб ви дозволили мені скористатися моїм телефоном.
— Кому ви хочете зателефонувати? — запитав Вінс.
— Це вас не стосується.
Він подивився на мене.
— Вона хоче зателефонувати Джеремі, — сказав він спокійно. — Вона хоче попередити його. Це не дуже вдала думка.
— А як щодо Клейтона? — запитав я її. — Чи Клейтон Слоун — це насправді Клейтон Бідж? Ці двоє — одна й та сама людина?
— Дайте мені скористатися телефоном, — повторила вона, засичавши, майже як гадюка.
Вінс тримав крісло. Я сказав йому:
— Ви не можете тримати її. Це схоже на викрадення, або ув’язнення, або щось таке.
— Так воно і є! — сказала Ініда Слоун. — Ви не маєте права так робити, ви не маєте права вдиратися в дім старої жінки і тримати її, як тримаєте!
Вінс відпустив крісло.
— Тоді користуйтеся телефоном, викликайте поліцію, — сказав він, повторюючи мій блеф. — Але забудьте про те, щоб зателефонувати своєму синові. Викликайте копів.
Візок не зрушив з місця.
— Я повинен поїхати до лікарні, — сказав я Вінсу. — Хочу побачити Клейтона Слоуна.
— Він дуже хворий, — сказала Ініда. — Його не можна турбувати.
— Думаю, я зможу потурбувати його протягом дуже короткого часу, поставивши йому одне-два запитання.
— Нічого у вас не вийде! Приймальні години закінчилися! А крім того, він у комі! Він навіть не знатиме, що ви приїхали!
Якби він був у комі, прикинув я, то їй було б байдужісінько, поїду я до нього чи не поїду.
— Їдьмо до лікарні, — сказав я.
Вінс сказав:
— Якщо ми поїдемо, вона зателефонує Джеремі. Попередить його, що ми тут. Я міг би її зв’язати.
— Господи, Вінсе, — сказав я.
Я не міг погодитися на те, щоб ми зв’язали стару калічну жінку, хоч би якою бридкою вона здавалася. Навіть якби це допомогло мені одержати відповіді на всі мої запитання.
— Чи не ліпше буде, якщо ви тут просто залишитеся?
Він кивнув.
— Це мене влаштовує. Ініда і я зможемо тут побазікати, попліткувати про сусідів і все таке. — Він нахилився над нею, щоб вона ближче побачила його обличчя. — Правда ж, це буде цікаво? Можливо, ми навіть покуштуємо з нею того морквяного торта. Він пахне просто чудово.
Він сунув руку в кишеню куртки, дістав звідти ключі від машини й кинув мені.
Я зловив їх у повітрі.
— У якій він палаті? — запитав я.
Вона люто глипнула на мене.
— Скажіть мені, в якій він палаті, а то я сам зараз викличу копів.
Вона на мить замислилася, відразу зрозуміла, що коли я потраплю до лікарні, то все одно довідаюся про це, і сказала:
— Третій поверх. Палата триста дев’ять.
Перш ніж я покинув дім, ми з Вінсом обмінялися номерами своїх мобільних телефонів. Я сів у його машину і став вовтузитися з ключем запалення. Інший автомобіль завжди забирає в тебе хвилину або дві, поки звикнеш до нього. Нарешті я запустив двигун, знайшов, де вмикаються фари, потім заднім ходом від’їхав від будинку й розвернув машину. Мені знадобилася якась мить, щоб зорієнтуватися. Я знав, що Льюїстон був на південь від цього місця і що ми поїхали на південь від бару, але не знав, якщо поїду далі в напрямку на південь, чи потраплю куди слід. Тому я знову повернувся на дорогу до штату Мен, звернув на схід, а коли знову опинився на автостраді, то поїхав на південь.
Я звернув на першу під’їзну дорогу, як тільки побачив здалеку синю літеру Н, доїхав до паркувального майданчика лікарні й увійшов через двері відділення екстреної медичної допомоги. Я побачив із півдесятка людей у кімнаті чекання: двійко батьків із заплаканою дитиною, підлітка, в якого на коліні просочувалася крізь джинси кров, літнє подружжя. Пройшов далі, через приймальний покій, і там побачив оголошення, що приймальні години закінчилися дві години тому, о восьмій, і знайшов ліфт на третій поверх.
Була велика ймовірність, що хтось мене десь зупинить, але я подумав, що мені треба тільки дійти до кімнати Клейтона Стоуна, і все буде гаразд.
Двері ліфта відчинилися на пункті чергування медсестер третього поверху. Там нікого не було. Я вийшов, на мить зупинився, а потім звернув ліворуч, дивлячись на номери палат. Я знайшов номер 322 і побачив, що номери зростають у міру мого просування далі по коридору. Я зупинився й повернув назад — для цього мені довелося знову проминути пункт чергування медсестер. Там стояла жінка спиною до мене, читаючи якогось папірця, і я пройшов повз неї так нечутно, як тільки міг.
Я знову став дивитися на номери. Коридор звернув ліворуч, і на перших же дверях, які я там побачив, був номер 309. Двері були трохи прочинені, кімната майже цілком занурена в темряву, крім неонового світильника, закріпленого на стіні над ліжком.
Це була приватна палата, з одним ліжком. Завіса затуляла все ліжко, крім його нижньої частини, де з металевої рами звисав затискач. Я ступив кілька кроків уперед, пройшов за завісу й побачив у ліжку чоловіка — він лежав на спині, трохи піднятий, і міцно спав. Йому було, як я прикинув, понад сімдесят років. Худий, виснажений, з рідким волоссям. Мабуть, його лікували хімією. Його дихання було хрипким. Руки лежали по обидва боки тіла, пальці були довгі, білі й кістляві.
Я відійшов до узголів’я ліжка, де завіса приховала б мене, якби хтось зазирнув у палату з коридору. Там стояв стілець, і коли я опустився на нього, то став ще більш невидимий для кожного, хто проминав би палату.
Я розглядав обличчя Клейтона Слоуна, шукаючи на ньому чогось такого, чого не знайшов у рисах обличчя Ініди Слоун. Я щось помітив у формі його носа, можливо, у неглибокій складці на підборідді. Простяг руку, м’яко доторкнувся до витягнутої руки лежачого, й він тихо захропів.
— Клейтоне, — прошепотів я.
Він засопів і несвідомо покрутив носом.
— Клейтоне, — прошепотів я знову, м’яко потерши туди-сюди його жорстку шкіру.
Із його ліктя стриміла трубка. Певно, йому робили якесь вливання.
Він розплющив очі й знову засопів. Побачив мене, кліпнув очима двічі або тричі, намагаючись сфокусувати свій зір.
— Що таке?..
— Клейтон Бідж? — запитав я.
Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.
— Хто ви? — прошепотів він.
— Ваш зять, — сказав я.
Розділ сорок перший
Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.
— Мій хто? — перепитав він.
— Ваш зять, — повторив я. — Я чоловік Синтії.
Він відкрив рота, щоб заговорити, і я побачив, яким сухим був його рот.
— Хочете води? — запитав я спокійно.
Він кивнув. Біля самого ліжка стояли на столику карафа й склянка, і я налив йому води. На столі лежала соломинка, і я приставив її до його губів, тримаючи склянку для нього.
