Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

Вінс прихилився до одвірка.

— Можливо, тут не йдеться про помилку.

— Що ви маєте на увазі?

— Можливо, це не фотографія Тода Біджа. Можливо, це фотографія Джеремі Слоуна.

Мені знадобилася секунда, щоб осмислити цю гіпотезу.

— Що ви хочете сказати? Ви хочете сказати, що існують двоє людей, одного з яких звати Тод Бідж, а другого — Джеремі Слоун, чи що існує одна особа з двома прізвищами?

— Думайте, — сказав Вінс. — Я тут із вами тому, що мене попросила Джейн.

Я знову обернувся до комп’ютера, увійшов на вебсайт Білих Сторінок, [34] де даються номери телефонів, і запустив пошук на ім’я Джеремі Слоуна, у Янґстауні, штат Нью-Йорк.

— Господи! — промовив я і показав Вінсові на екран. — Тут є Клейтон Слоун, який мешкає на вулиці Ніагара-В’ю-Драйв.

— Клейтон?

— Атож, Клейтон.

— Таким було ім’я батька Синтії, — сказав Вінс, чекаючи мого підтвердження.

— Авжеж, таким, — мовив я. Схопив на столі олівець і аркуш паперу й записав телефонний номер. — Я хочу зателефонувати на цей номер.

— Ви що, втратили свій довбаний розум? — запитав Вінс.

— Чому це я його втратив?

— Послухайте, я не знаю, що ви там знайшли і чи взагалі щось знайшли, але що ви їм скажете, коли зателефонуєте? З цього телефону? Якщо вони мають ідентифікатор дзвінків, вони відразу знатимуть, хто їм телефонує. Можливо, вони знають, хто ви такий, а можливо, не знають, але ж ви не хочете підставити свою руку під сокиру чи, може, хочете?

Про що він, у біса, говорить? Чи це справді добра порада, чи з якоїсь невідомої мені причини Вінс не хоче, щоб я туди зателефонував? Може, він намагається перешкодити мені досягти, нарешті, якогось результату?

Він подав мені свій мобільник.

— Використайте його, — сказав він. — Вони не знатимуть, хто, в біса, їм телефонує.

Я взяв у нього телефон, відкрив його, подивився на номер на моніторі свого комп’ютера, глибоко вдихнув повітря, набрав цифри, приклав телефон Вінса до вуха і став чекати.

Один дзвінок. Два дзвінки. Три дзвінки. Чотири дзвінки.

— Там нікого немає, — сказав я.

— Зачекайте довше, — сказав Вінс.

Коли дійшло до восьми дзвінків, я почав опускати телефон, але раптом почув голос:

— Алло?

То був голос жінки. Жінки старшого віку, подумав я, мабуть, їй років шістдесят, не менше.

— Алло, алло, — сказав я. — Я вже збирався покласти слухавку.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Можна поговорити з Джеремі?

Коли я вже це сказав, то подумав: а що, як він зараз підійде? Що я йому скажу? Про що я його запитаю? Чи мені просто відключити телефон? Довідатися, що він там, підтвердити, що він справді існує, й на цьому урвати дзвінок?

— Його немає, — сказала жінка. — А хто телефонує?

— Немає значення, — сказав я. — Я зателефоную пізніше.

— Пізніше його теж не буде.

— Справді? А ви мені не скажете, як я можу сконтактуватися з ним?

— Його немає в місті, — повторила жінка. — І я не знаю, коли він повернеться.

— А, звичайно, — ніби згадав я. — Він щось казав мені про свій намір поїхати в Коннектикут.

— Він вам казав?

— Здається, казав.

— Ви цього певні? — Її голос здався мені вкрай стурбованим.

— Я міг і помилитися. Не турбуйтеся, я спіймаю його пізніше, моя справа не така нагальна. Ми з ним домовлялися зіграти в гольф.

— У гольф? Із Джеремі? Джеремі не вміє грати в гольф. Хто це? Я вимагаю, щоб ви назвали мені себе.

Розмова стала явно виходити з-під мого контролю. Вінс, який нахилився до мене, коли я став набирати номер, і чув обидві сторони, провів пальцем по горлу, губами беззвучно промовив: «Кінчайте». Я відключився, не сказавши більше жодного слова. Я віддав телефон Вінсові, який поклав його в кишеню куртки.

— Схоже, ви потрапили туди, куди слід, — сказав він. — Хоча могли б зіграти свою роль і краще.

Я проігнорував його критику. «Отже, Джеремі Слоун, якого Синтія зустріла в торговельному центрі, це той самий Джеремі Слоун, який живе в Янґстауні, штат Нью-Йорк, у будинку, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна. А батько Синтії зберігав у своїй шухляді вирізку з газети, де надруковано його фотографію у складі баскетбольної команди».

Жоден із нас не сказав нічого. Ми обидва крутили мізками, намагаючись розгадати цю таємницю.

— Я зателефоную Синтії, — сказав я. — Може, вона щось зрозуміє.

Я побіг назад до кухні, набрав номер мобільного телефону Синтії. Але, як вона й попереджала, той був вимкнений.

— Прокляття! — вилаявся я, коли Вінс увійшов на кухню слідом за мною. — Ви маєте якісь ідеї? — запитав я в нього.

— Цього Слоуна, якщо вірити тій жінці, — можливо, вона його мати, я не знаю, — немає в місті. А це означає, що він досі може бути в Мілфорді або його околицях. І якщо в нього тут немає ані друзів, ані родичів, то він, імовірно, живе в якомусь місцевому мотелі або готелі.

Він знову дістав телефон із кишені, знайшов номер у своєму списку й натиснув на клавішу. Він зачекав трохи, а тоді сказав:

— Це я. Так, він досі зі мною. Мені треба, щоб ви дещо зробили для мене.

І далі Вінс сказав тому, хто був на протилежному кінці лінії, покликати двох інших хлопців — я підозрював, що ця команда складалася з тих самих розбишак, які схопили мене, та їхнього водія, тих самих, яких Джейн назвала трьома блазнями, — і почати об’їзд усіх готелів у місті.

— Ні, я не знаю, скільки їх тут, — сказав він. — Чому б вам не полічити їх для мене? Я хочу, щоб ви з’ясували, чи десь тут живе чувак на ім’я Джеремі Слоун, із Янґстауна, штат Нью-Йорк. І якщо ви довідаєтеся, в якому готелі він живе, негайно мене повідомте. Нічого не робіть. Гаразд. Можете почати з готелю Говарда Джонсона, «Червоного Даху», «Супер-восьмого» або з якого хочете. І, Боже, що то за страхітливий гуркіт у вас на задньому плані? Хто там слухає довбаних «Карпентерів»?

Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.

— Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, — сказав він.

Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».

— Не відмовлюся, — сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.

Вінс сів навпроти мене.

— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.

Я ковтнув трохи пива.

— Схоже, я починаю щось розуміти, — сказав я. — Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун — і справді брат моєї дружини?

— Як ви сказали?

— Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?

Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.

Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.

— Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, — сказав він, роблячи наступний ковток. — Це було б дуже на них схоже.

Розділ тридцять сьомий

— Хтось тобі телефонував, — сказала вона.

— Хто?

— Він не сказав, хто він.

— А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?

— Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.

— Що-що?

— Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?

— Ні, не казав.

— Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.