Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.

— Заткни пельку, — сказав він, подивившись на мене.

— Я лише хотів сказати, — промовив я, — що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий? Член якоїсь банди? Коп? Та ні, хлопці, я вчитель.

З переднього сидіння Білявчик сказав:

— Я ненавидів усіх своїх довбаних учителів. Цього досить, щоб тебе придушити.

— Мені шкода, звичайно ж, є багато паскудних учителів, але хочу вам тільки сказати, що я не маю нічого спільного з…

Голомозий зітхнув, розстебнув свою куртку й дістав пістолет, який, мабуть, не був найбільшим пістолетом у світі, але з мого місця під ним він здався мені гарматою. Він націлив його мені в голову.

— Якщо я вб’ю тебе в цьому автомобілі, мій бос розлютиться на мене за те, що я забризкаю кров’ю та мозком і засмічу уламками кісток довбані сидіння, та, коли я поясню йому, що ти не хотів стулити пельку, як наказав тобі, він мене зрозуміє.

Я стулив пельку.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, аби здогадатися, що моя пригода була якось пов’язана з моїми розпитуваннями про те, де я можу знайти Вінса Флемінґа. Можливо, один із тих двох хлопців, які сиділи перед стійкою в «Майковому барі», повідомив його про це. Можливо, бармен зателефонував у ремонтну майстерню ще раніше, аніж я туди прийшов. Тоді хтось доручив цим двом бандюкам з’ясувати, чому я хочу зустрітися з Вінсом Флемінґом.

Хоча ніхто мене ні про що не запитував.

Можливо, їм було байдуже. Досить було того, що я розпитував. Ви розпитуєте, де знайти Вінса, і опиняєтесь під сидінням машини, й ніхто більше ніколи вас не побачить.

Я став міркувати, як мені виплутатися з цієї халепи. Я був один проти трьох здоровенних бандитів. Судячи з тієї зайвої ваги, яку вони носили на череві, вони не були найспритнішими розбишаками в Мілфорді, але навіщо тобі спритність, коли ти озброєний? Якщо один із них мав пістолет, то було розумно припустити, що й два інші їх мали теж. Чи міг я вихопити в Голомозого пістолет, застрелити його і на ходу вистрибнути з машини?

Ні, навіть мільйонного шансу в мене на це не було.

Пістолет досі був у руці Голомозого, він лежав на його коліні. Його друга нога й далі притискала мене до підлоги. Білявчик і водій розмовляли, про мене там не йшлося, вони розмовляли про вчорашній бейсбольний матч. Потім Білявчик сказав:

— Що то за мура?

— Це компакт-диск, — сказав водій.

— Я бачу, що це компакт-диск. Який компакт-диск — ось що мене цікавить. Ти хочеш поставити його на плеєр?

— Так, хочу.

Я почув упізнаваний шум, коли компакт-диск ставлять у плеєр панелі приладів.

— Я тобі, бляха, не вірю, — сказав Білявчик.

— Що-що? — запитав Голомозий із заднього сидіння.

Перш ніж хтось устиг озватися, залунала музика. Інструментальний вступ, а потім: «Чому птахи літають низько… щоразу… коли ти близько?»

— Блін я буду, — вилаявся Голомозий. — Це довбані «Карпентери»? [30]

— Зроби тихше, — мовив водій. — Я виріс під цю музику.

— Господи, — сказав Білявчик. — Ця чувиха, яка тепер співає, вона ж нічого не хотіла їсти?

— Авжеж, — сказав водій. — Вона захворіла на анорексію.

— Таким людям не можна не їсти, — сказав Голомозий. — Вони повинні з’їдати бодай довбаний гамбургер абощо.

Невже троє хлопців, які так жваво обговорюють переваги музичного дуету сімдесятих років, справді планують завезти мене в якесь місце й там стратити? Хіба в такому випадку атмосфера в автомобілі не була б набагато похмурішою? На якусь мить я підбадьорився. Але потім згадав про сцену з «Кримінального чтива», [31] де Семюел Джексон та Джон Траволта [32] сперечаються про те, як називають у Парижі біг-мак, за кілька хвилин до того, як заходять у квартиру і вбивають людину. А ці хлопці, які везли мене в машині, навіть не відзначалися тим своєрідним стилем. Натомість від одного з них, а може, й від усіх, чувся непомильний трупний запах.

Невже життя може закінчитися отак просто? Під заднім сидінням автомобіля? Ще хвилину тому ти пив каву в забігайлівці, де продаються пончики, міркуючи, як знайти дружину й дочку, що тебе покинули, а тепер дивишся в дуло пістолета, який націлює в тебе незнайомий тобі бандит, і думаєш, чи останніми словами, які почуєш, не будуть: «Вони так прагнуть… бути з тобою».

Ми зробили кілька поворотів, перетнули кілька залізничних колій, а потім я відчув, що автомобіль повільно спускається крутою дорогою, так ніби ми наближаємося до узбережжя. Їдемо вниз, до протоки.

Потім автомобіль різко пригальмував, зробив крутий правий поворот, перестрибнув через бровку й зупинився. Подивившись угору, я побачив крізь вікна не тільки небо, а й стіну будинку. Коли водій заглушив мотор, я почув крики чайок.

— Окей, — сказав Голомозий, подивившись на мене. — Я хочу, щоб ти поводився сумирно. Зараз ми вийдемо, підіймемося сходами й увійдемо в дім, а якщо ти спробуєш утекти, або кликатимеш на допомогу, або спробуєш зробити щось інше, таке, чого робити не слід, я зроблю тобі боляче. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, — сказав я.

Білявчик і водій уже вийшли. Голомозий відчинив дверцята зі свого боку, вибрався назовні, а я спочатку підтягся на заднє сидіння, а потім виліз із машини.

Вона стояла на під’їзній алеї між двома пляжними будинками. Я відразу побачив, що ми перебуваємо на Східному Бродвеї. Будинки тут стояли досить щільно, а подивившись на південь, між ними, я побачив пляж, а далі — протоку Лонґ-Айленд. А коли я побачив острів Чарлза по той бік протоки, остаточно переконався в тому, що знаю, де ми є.

Голомозий жестом руки показав мені круті сходи, які збоку підіймалися на другий поверх будинку, пофарбованого у світло-жовтий колір. На першому поверсі був переважно гараж. Білявчик і водій пішли першими, далі я, потім Голомозий. Сходи були притрушені пляжним піском і тихо поскрипували під підошвами наших черевиків.

Нагорі сходів водій відсунув легку перегородку, що замінювала двері, й притримував її відкритою, поки ми всі пройшли повз нього. Ми увійшли до великої кімнати, яка з боку води мала скляні двері, що відчинялися на широку терасу, яка нависала над пляжем. У кімнаті було кілька стільців і кушетка, полиця, заставлена романами у м’яких обкладинках, а коли пройти трохи далі, то можна побачити під задньою стіною стіл і кухню.

Ще один міцно збитий чоловік стояв біля плити, спиною до мене, тримаючи в одній руці сковорідку, а в другій — лопаточку.

— Ось він, — сказав Білявчик.

Чоловік біля плити кивнув, не сказавши нічого.

— Ми будемо внизу, в машині, — сказав Голомозий і махнув рукою Білявчику та водієві, щоб вони йшли за ним.

Усі троє вийшли з кімнати, і я почув, як їхні черевики зарипіли на сходах.

Я стояв у центрі кімнати. За нормальних обставин я підійшов би до скляних дверей, щоб помилуватися краєвидом, може, навіть вийшов би на терасу, щоб подихати свіжим морським повітрям. Але натомість я стояв і дивився на спину того чоловіка.

— Хочете омлет? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Це дуже легка страва, — сказав він. — Яйця перебовтані й добре підсмажені.

— Усе одно ні, дякую.

— Я прокидаюся трохи пізно, іноді це вже обідній час, а я тільки готую собі сніданок, — сказав він.

Він потягся рукою до буфета, взяв тарілку, виклав на неї омлет, додав до нього кілька сосисок, які, певно, зготував раніше і які тепер лежали на паперовій серветці, потім висунув шухляду, взяв там виделку й ніж, схожий на той, що ним розрізають біфштекс.

Він обернувся й підійшов до столу, підтягнув ближче до нього стілець і сів.

Був приблизно мого віку, хоч, об’єктивно кажучи, мені здалося, що обличчя в нього виглядало якимось більш зношеним абощо. Воно було в крапинках віспи, над правим оком — шрам близько дюйма завдовжки, а колись чорний чуб тепер густо змережаний сивиною. На ньому була чорна футболка, запхана в чорні джинси, і я міг бачити нижню частину татуювання на його правому лікті, але цього було не досить, аби зрозуміти, що то за малюнок Живіт у нього випинався під футболкою, і він важко зітхнув через зусилля, яке довелося йому докласти, щоб опуститися на стілець.