Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна (книги онлайн полные версии бесплатно txt, fb2) 📗
Він підійшов ближче, поглянув яскраво-зеленими очима.
— Я розумію, чому ви сердитесь. Треба було сказати раніше. От тільки коли? Вам стільки довелось пережити. Я не хотів засмучувати вас іще більше. І я добре знаю, як важливо дізнатись, що сталося. Тому й хотів допомогти. Це не просто послуга — я не міг дозволити, щоб хтось іще зазнав того, що свого часу довелося пережити мені.
Він погладив мене по щоці. Я стулила повіки, схилилась до нього на груди, а істина тим часом бігла нервами, стрімка, наче блискавка, аж доки на зміну палкому гніву не прийшло розуміння. Адже я знала, що це таке: робити належне й усе-таки бути не в змозі сказати правду. Я все життя обманювала Олівію.
— Вірте мені, — промовив Ентоні.
Мама казала так само, а потім пішла додому й убила себе. Та Ентоні — не моя мама. І я вже не та людина, якою була до зустрічі з ним.
Тепер я знала: довіра — неоціненний дар. Для того щоб не боятися зради, треба бути сильною, упевненою в собі людиною, і я поволі вчилась вірити людям. Адже довіра, партнерські стосунки — це і є життя.
Я розплющила очі, і наші з Ентоні погляди зустрілись.
— Я тобі вірю, — сказала.
Лоб у мене був мокрий від крапель дощу. Я повернулась до детектива Семсон.
— Я вам дуже вдячна за допомогу. І все-таки прошу, дозвольте мені поговорити з цією людиною. Будь ласка! Це ж моє право.
Стиснувши губи, вона якийсь час мовчки дивилася на мене. Я вже готова була почути відмову, та слідча тільки коротко кивнула.
— Що ж, ходімо.
Ми попрямували до дверей, і Семсон набрала на домофоні «39-Б». За кілька секунд щось загуділо, і двері відчинилися. Ми опинились у вестибюлі, оформленому в сучасному стилі, на контрасті нейтрального мармуру з блискучим хромом.
Ліворуч — дзеркала на всю стіну, праворуч — ряд поштових скриньок із крихітними срібними табличками. Дорогою до ліфтів я зачепилася поглядом за прізвище, зазначене на верхній скриньці: «ГАРРІС».
А тоді все завмерло, я ніби зависнула в часі.
У пам’яті сплив один із перших футбольних матчів серед учнів старшої школи, що ми на нього ходили з Олівією. Тайлер тоді забив тачдаун, і на табло засвітилися білі лампочки: «ТАЙЛЕР ГАРРІС».
Усе стало на свої місця.
Олівія казала, що на літо Тайлер переїхав до тата.
Ной Гарріс — батько Тайлера. Тепер я згадала. Ми й познайомилися тоді на футболі.
Тут мешкає Тайлерів тато.
І звідси було надіслано одне з повідомлень.
Кілька тижнів я блукала навпомацки в темряві, аж доки промінь прожектора не впав на правду, відкривши разом усі страшні подробиці. Певно, це Тайлеру «дуже сподобалась» Кендалл на тій вечері з приводу збору коштів для виборчої кампанії Ґевіна. Це й не дивно, якщо згадати, як дівчата схожі зовні.
Усі шляхи вели до Тайлера.
Мене наче закрутило, плин часу прискорився, ніби світ намагався надолужити згаяне. Я глибоко вдихнула. У голові раптом запаморочилося, підлога захиталася.
— Абі? — Останньої миті Ентоні кинувся до мене, не дав упасти.
— Тайлер! Це Тайлер Гарріс!— бурмотіла я. Слова так і сипались з мене, і я не в змозі була спинити цей потік. — Я ж знала, що вже чула це прізвище. Ной Гарріс — це батько Тайлера.
Семсон глянула в бік ліфта.
— Ходімо!
Ентоні обійняв мене однією рукою й підтримував увесь час, доки підіймач ніс нас до пентгауса, де мешкав Ной Гарріс. Дверцята роз’їхались, явивши нам натертий до блиску дубовий паркет і розкішні, на всю стіну вікна. Інтер’єр просторої, без перегородок вітальні був витриманий у теплих тонах; своєрідним акцентом слугував камін з натурального каменю, що відділяв приміщення від багато обставленої їдальні.
Зацокали по паркету чоловічі туфлі. Ентоні прибрав руку, і я обернулась на звук. Це був Ной Гарріс. Мав загострений ніс і тонкі губи, піщаного кольору волосся, карі очі — зовсім як у Тайлера. Масивну постать обтискав темний костюм, на шиї хизувалась краватка. Складалося враження, що хазяїн щойно повернувся з роботи.
— Абі Найт? — Запитальна усмішка скривила його лице. — Радий вас бачити.
Ной простягнув руку мені, потім Семсон і Ентоні. Я почергово представила своїх супутників.
— Ною, детектив Семсон розслідує справу Олівії та хотіла б поставити вам кілька запитань, якщо ви не проти.
— Звісно, хоч я й не впевнений, що зможу допомогти.
— Чи ви знайомі з Ґевіном Монтґомері? — поцікавилась Семсон, витягуючи з куртки записник і ручку.
Судячи з усього, це запитання заскочило Ноя зненацька.
— Ви про політика? Так, моя компанія організовувала вечерю, метою якої було зібрати для нього кошти. Там ми й познайомилися.
— Коли це було?
— Якщо не помиляюся, у перші вихідні жовтня.
— Де був ваш син під час вечері?
— Тайлер? Зі мною.
— Ми маємо з ним поговорити. Він тут? — запитала Семсон.
Ной пригладив волосся.
— У Тайлера якісь неприємності? Викликати адвоката?
— Він був одним з останніх, хто бачив Олівію перед падінням. Ми просто хочемо поставити йому кілька запитань, — пояснила слідча.
— Добре, — погодився Ной, хоча вигляд мав стривожений. — Тільки він у матері, у Портедж-Пойнті.
38
ОЛІВІЯ
Жовтень
Я взагалі не схильна до необачності. Та й не тому переспала з Дереком, що не думала про наслідки, — просто віддалася моменту, а це так рідко мені вдавалось. Адже зазвичай я жила майбутнім: треба здобути добру освіту, знайти роботу, стати успішною.
Це мама мене навчила. Казала, якщо дивитись у майбутнє, то не спіткнешся сьогодні. Треба завжди тримати все під контролем. Тепер я розуміла, чому вона так уважала. Може, перевчитися буде нелегко, та я не хотіла так жити.
Того дня, коли ми з Дереком уперше опинились у ліжку, я жила однією миттю. Не життя визначало мене, як зазвичай, а я сама визначала своє життя.
Зрозумівши, що сконцентруватись на математиці мені не вдасться, я підійшла до вікна. Подвір’я дещо заросло. Кілька напівживих, побурілих кленових листочків з останніх сил тримались на дереві, а внизу, на траві, вітер кружляв хрустке опале листя. Раптом подуло так сильно, що поодаль захиталась старенька верба.
На вулиці вже пахнуло осінню. Кілька тижнів ішли дощі, земля стояла мокра, та сьогодні небо було чисте. Дмухав легкий вітерець. Повітря стало сухе, майже хрустке, і в цій зміні відчувався кінець одного та початок іншого.
Останнім часом я почувалася дещо краще, напади нудоти вранці траплялись уже не так часто. Зміцніла я і психічно та, хоча так і не розповіла Дереку про вагітність, була впевнена, що ввечері скажу.
Занадто довго я це відкладала. Але ж він так радів, що вчитиметься на архітектора, так прагнув довести батькам, що здатний досягти успіху!
І все ж таки те, що сталося з Медісон, дечого мене навчило. Краще сказати правду раніше, аніж пізніше. Відтоді як вона побачила нас із Дереком на пляжі, школа перетворилась на пекло.
За обідом усі сідали так тісно, що мені не лишалося місця, а Дана минулого тижня назвала мене жирною шльондрою.
Аліса поставила підніжку, і я спіткнулась. Пакет молока полетів на підлогу, усі засміялись. Відчуваючи, як щоки горять вогнем, я поспішила десь сісти, якнайдалі від них.
Здавалось, ми знову в четвертому класі. Медісон удалося якимось чином налаштувати проти мене всіх спільних друзів. Та тепер я знала: це не назавжди. Розлючена Медісон, звісно, страшна, от тільки це враз мине, коли вона дізнається, що скоро стане тіткою.
Я вставила у вуха навушники й увімкнула на повну гучність Боба Марлі, «Everything’s Gonna Be Alright» [11]. Намотала на шию червоний шарф, що його мені подарував Дерек, і стала підспівувати, погойдуючись у такт музиці.
Дитину я залишу. Спочатку боялась, не хотіла засмучувати маму, та що більше про це думала, то більше впевнювалась: вона мене не підведе, як тітка Сара не підвела її свого часу, коли вона завагітніла мною. Навчання, певно, доведеться тимчасово облишити, та завжди можна наздогнати пізніше. Усе можна пізніше.
