Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

— Ось він, — сказала вона й не стала зупиняти машину.

Вона рідко зупинялася біля нього. А якщо й зупинялася, то не виходила з машини. Ніколи не стояла на тротуарі й не дивилась на нього.

І, безперечно, минуло дуже багато часу, відколи вона заходила через ці парадні двері.

Ноги в неї наче приросли до тротуару, і, здавалось, вона не здатна ступити бодай один крок у напрямку цієї будівлі. Мені хотілося стати поруч із нею, провести її до тих дверей. Для цього треба було подолати лише під’їзну алею завдовжки тридцять п’ять футів, але для неї вона простягалася на чверть століття в минуле. Я розумів, що Синтія має таке відчуття, ніби дивиться в протилежні скельця бінокля. Ви можете йти цілий день і ніколи туди не дійдете.

Але я стояв там, де був, на протилежному боці вулиці, дивлячись їй у спину, на її коротке руде волосся. Я мусив виконувати розпорядження, що стосувалось мене.

Синтія стояла там, мовби чекаючи дозволу наблизитися до будинку свого дитинства. І нарешті він надійшов:

— Окей, місіс Арчер. Рушайте до будинку. Не дуже швидко. Йдіть, ніби вагаючись, ніби ви заходите у нього вперше після того, як вам було чотирнадцять років.

Синтія подивилася через плече на жінку в джинсах і кедах, кінський хвіст її зачіски спадав на спину крізь отвір у бейсбольній кепці. Вона була однією з трьох помічників режисера.

— Це й справді буде вперше, — сказала Синтія.

— Гаразд, гаразд, але не дивіться на мене, — сказала жінка з «кінським хвостом». — Дивіться лише на дім і йдіть під’їзною алеєю, думаючи про той час, той день, коли це трапилося, двадцять п’ять років тому, окей?

Синтія подивилася через вулицю на мене, скорчила міну, і я всміхнувся їй у відповідь, так ніби ми обмінялися мовчазним запитанням: Ну й що тепер?

І вона повільно рушила вперед під’їзною алеєю. Цікаво, якби її не знімали на кінокамеру, чи так само вона б йшла нею? Із такою самою неквапністю та обережністю? Можливо. Але тепер усі її рухи здавалися фальшивими, вимушеними. Та коли вона піднялася на ґанок і підійшла до дверей, простягнувши руку вперед, я помітив, що вона тремтить. Це вже був вияв цілком щирих емоцій, а тому я був майже переконаний, що камера цього не вловить. Вона поклала руку на круглу ручку дверей, повернула і вже хотіла штовхнути їх, щоб вони відчинилися, коли жінка з «кінським хвостом» закричала:

— Гаразд! Добре! Просто тримайтеся за ручку й не рухайтеся!

А тоді обернулася до свого кінооператора:

— Окей, заходьте в дім і знімайте, як вона заходить.

— Це паскудний обман, — мовив я досить голосно, щоб мене почула вся знімальна група (десь з півдесятка людей), а також Пола Мелой, жінка з блискучими зубами, у костюмі від Дони Каран, яка забезпечувала позакадровий та внутрішньокадровий дикторський текст.

Пола підійшла до мене.

— Містере Арчер, — сказала вона, простягши до мене обидві руки й поклавши їх мені на плечі — це була торгова марка Мелой. — З вами все гаразд?

— Як ви можете таке витворяти з нею? — обурено запитав я. — Моя дружина заходить у свій дім уперше після того, як із нього щезла до дідька вся її родина, а ви гукаєте їй, щоб вона зупинилася на півкроці!

— Тері, — сказала вона, — ви дозволите мені називати вас Тері?

Я промовчав.

— Тері, мені дуже прикро, але ми повинні перенести кінокамеру на потрібне місце, бо нам треба зняти обличчя Синтії, зняти вираз, із яким вона заходить у свій дім після стількох років, ми хочемо, щоб наші кадри були цілком природними. Ми хочемо, щоб усе було щирою правдою. Я думаю, і ви обоє цього прагнете.

Тут можна було тільки подивуватися. Щоб репортер із розважального телевізійного шоу «На крайній межі», яке також претендувало бути шоу новин і яке, коли не намагалося розкопати дивні нерозгадані злочини з минулих років, полювало на знаменитостей, що або спилися, або стали жертвою дорожніх інцидентів, а то й ганялося за поп-зіркою, котра забула пристебнути свого малюка ременем безпеки, щоб репортер такого шоу прагнув до цілковитої природності та щирої правдивості.

— Звісно, прагнемо, — стомлено відповів я, думаючи про те, що, можливо, тут усе ж таки знімуть масштабний фільм, що, можливо, після стількох років широкий показ на телебаченні допоможе Синтії знайти відповіді на її запитання. — Авжеж, ми прагнемо.

Пола блиснула разком бездоганних зубів і швидко пішла назад через вулицю, цокаючи по тротуару високими підборами своїх черевиків.

Я докладав усіх зусиль, щоб ні в кого не плутатися під ногами, коли ми з Синтіею прибули сюди. Я влаштував так, щоб мені дали вихідний у школі. Мій найкращий і давній друг Ролі Карутерс знав, як важливо для Синтії було відбути це шоу, й домовився, щоб інший учитель замінив мене на моїх уроках із англійської мови та з писемної творчості. Синтія попросила вихідний у крамниці одягу Памели, де вона працювала. Дорогою сюди ми завезли нашу восьмирічну доньку Ґрейс до школи. Ґрейс, звичайно, було б цікаво подивитися, як тут знімають фільм, але її поява на телевізійному екрані нічого не додала б до особистої трагедії матері.

Людям, які нині мешкали в будинку, подружжю пенсіонерів, котрі переселилися сюди з Гартфорда десять років тому, аби бути ближче до свого човна, який стояв у Мілдфордській гавані, режисери заплатили, щоб вони виїхали на день і дозволили їм порядкувати протягом цього часу в їхньому домі. Після чого кіногрупа познімала зі стін усі фотографії та дрібнички, які могли б відвернути увагу від головної теми, намагаючись досягти, щоб будинок набув вигляду якщо й не цілком такого, який він мав, коли тут жила Синтія, то принаймні якомога до нього ближчого.

Перед тим як власники будинку вирушили в денну подорож під вітрилами, вони сказали кілька слів, стоячи на моріжку перед кінокамерами.

Чоловік:

— Мені дуже важко уявити собі, що саме тут тоді відбулося, в цьому будинку. Чи їх, бува, не порізали на дрібні шматочки десь у підвалі або щось таке?

Дружина:

— А знаєте, мені іноді вчуваються їхні голоси. Так ніби їхні привиди досі блукають у домі. Трапляється, сиджу я за столом на кухні, й зненацька мене обсипає морозом, так немовби мати, або батько, або хлопець пройшли повз мене.

Чоловік:

— Коли ми купили цей будинок, то навіть не знали, що тут трапилося. Хтось купив його в дівчини, а потім вони продали його іншим, а ми купили його вже в цих останніх людей. Та коли довідався про те, що тут було, я прочитав про це в Мілдфордській бібліотеці, і дуже здивувався, та й ви здивувалися б на моєму місці, чому її залишили живою? Чому? Це трохи дивує, хіба не так?

Синтія, що спостерігала за цією сценою, стоячи за однією з вантажівок кіностудії, вигукнула:

— Даруйте мені! Що ви мали під цим на увазі?

Один із кіногрупи рвучко обернувся й сказав:

— Тихше!

— Не затикайте мені рота! — відрубала Синтія.

І, звертаючись до чоловіка, гукнула:

— Що ви хотіли сказати?

Чоловік подивився на неї здивованим поглядом. Певно, йому навіть на думку не спадало, що особа, про яку він говорить, присутня тут. Режисерка з кінським хвостом узяла Синтію за лікоть і обережно, але твердо відвела її назад, за вантажівку.

— Що за фігню він верзе? — запитала Синтія. — Що він намагається сказати? Що я маю якийсь стосунок до зникнення моєї родини? Невже я повинна миритися з…

— Не звертайте на нього уваги, — порадила їй помічниця режисера.

— Ви сказали, що робите цей фільм із метою допомогти мені, — промовила Синтія. — Допомогти мені з’ясувати, що з ними сталося. Лише тому я погодилася взяти участь у зйомках. І ви хочете показати його дурне базікання на екрані? Що подумають люди, коли вони таке почують?

— Не турбуйтеся, — запевнила її помічник режисера. — Ми не станемо цього показувати.

Певно, вони боялися, що Синтія відмовиться від участі у фільмі, перш ніж вони встигнуть зняти її бодай протягом однієї хвилини, тому було багато запевнень, умовлянь, обіцянок, що перед тим як показувати цей фільм на телеекрані, хтось із фахівців неодмінно його перегляне. Ми завжди так робимо, сказали. Ми повертаємо до життя в усіх куточках країни справи, що їх копи давно втратили надію розкрити, сказали вони.