Здібний учень - Кінг Стівен (читать книги онлайн без txt) 📗
Або ви закохалися вперше в житті.
О, так, він дуже добре пам’ятає той день. Він пам’ятає всі подробиці того дня: пожовклий давній календар на стіні, масну пляму на цементовій підлозі і те, що часописи були перев’язані мотузкою жовтогарячого кольору. Він добре пам’ятав, як головний біль ставав дедалі нестерпнішим, коли він повертався в думках до тієї неймовірної цифри.
6 000 000.
Він пам’ятав, як він тоді подумав: я хочу довідатися про все, що відбувалося в тих місцях, про все. І я хочу знати, що істина: ті слова чи оголошення обіч тих слів.
Коли він нарешті запхав коробки назад під сходи, то згадав Блощицю Андерсон і подумав: «Вона мала рацію. Я знайшов СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ».
Дюсандер довго дивився на Тода. Потім пройшов до вітальні й важко опустився у крісло-гойдалку. Він знову глянув на Тода, не спроможний зрозуміти, що може означати цей трохи замріяний, трохи ностальгійний вираз на його обличчі.
— Так. Я почав цим цікавитись через оті часописи, але подумав, що більшість із того, про що вони писали, було, сказати б, лайном. Тож я пішов до бібліотеки і там довідався ще про багато дечого. Дещо було навіть ще цікавіше. Спершу та паскудна бібліотекарка не хотіла мені нічого показувати, бо все це зберігалось у відділі для дорослих, але я сказав їй, що мені треба для школи. Якщо тобі щось треба для школи, вони не мають іншої ради, як дозволити. І все ж вона зателефонувала моєму батькові. — В очах у Тода з’явилася зневага. — Та дурепа думала, ніби тато не знає, чим я займаюсь.
— А він знав?
— Авжеж. Мій тато вважає, що діти повинні дізнатися про життя все якомога скоріше; і не тільки про гарне в житті, а й про погане теж. Тоді вони будуть готові гідно його зустріти. Він каже, що життя — тигр, якого ти мусиш ухопити за хвоста, і коли ти не знатимеш натури цього звіра
— він тебе зжере.
— М-м-м-м,— промимрив Дюсандер.
— Моя матуся думає так само.
— М-м-м-м-м-м,— Дюсандер був наче уві сні, до кінця ще не розуміючи, на якому він світі.
— Хоч би що там було,— сказав Тод,— але матеріали, знайдені в бібліотеці, виявилися справді путящими. У них там було, мабуть, зі сто книжок, де розповідалося про нацистські концентраційні табори; сто книжок, прямо тут, у бібліотеці в Санта-Донато. Виходить, багатьом людям подобається про це читати. У тих книжках було менше фотографій, яку у часописах Лисиччиного тата, але документи там були, скажу я вам, справді класні. Стільці з шипухами. Золоті зуби видирали просто обценьками. Пускали через душ отруйні гази. — Тод похитав головою. — Ну, це ви вже, хлопці, мабуть, переборщили. Напевно переборщили.
— Класні,— мляво промовив Дюсандер.
— І я таки написав реферат, і знаєте, що мені за нього поставили? П’ятірку, та ще й з плюсом. Звичайно, я мусив бути обережним. Про таке треба писати по-особливому. Треба бути дуже обережним.
— І ти був? — спитав Дюсандер. Тремтячою рукою він узяв другу сигарету.
— Авжеж. У всіх отих книжках із бібліотеки... там теж про все написано по-особливому. Немовби тих хлопців, що їх написали, страшенно нудило від того, про що вони писали. — Тод нахмурив чоло, добираючи слів, щоб точніше викласти свою думку. Оскільки слова «стиль», а саме воно характеризує літературний твір, ще не було в його словнику, зробити це йому було нелегко.
— Вони всі пишуть так, немовби ночей не досипали, силкуючись застерегти нас, щоб ми були пильними і щоб цього ніколи не повторилося. І я теж так написав свого реферата. Гадаю, вчителька поставила мені п’ятірку з плюсом ще й за те, що я не втратив апетиту, читаючи такі джерела. — І Тод знову переможно усміхнувся.
Дюсандер глибоко затягнувся своєю сигаретою без фільтра. Кінчик її ледь помітно тремтів. Видихнувши дим носом, він зайшовся глухим невпинним старечим кашлем.
— Я не можу повірити в реальність нашої розмови,— сказав він. Дід нахилився трохи вперед і уважно подивився на Тода. — Ти коли-небудь чув слово «екзистенціалізм», хлопчику?
Тод пустив це запитання повз вуха.
— А ви коли-небудь зустрічалися з Ільзою Кох?
— Ільзою Кох? — майже нечутно перепитав Дюсандер. — Так. Я зустрічався з нею.
— Вона була гарна? — нетерпеливився Тод. — Ну, я хочу сказати... — Він руками показав обриси жіночого тіла.
— Ти ж, напевне, бачив її фотографії,— сказав Дюсандер. — Ти хочеш знати, чи була вона афектованою, як ти?
— А що таке афет... афект...
— Афектований — це той, хто здатен чимось захоплюватись. Той... хто знаходить... справу свого життя.
— А-а-а, ось що, — усмішка, що майже була зникла від збентеження, переможно засяяла знов. — Напевне, я бачив її фото. Але ж ви знаєте, які вони у книжках. — Він говорив так, немовби Дюсандер бачив усі ті книжки. — Чорно-білі, розпливчасті... такі собі аматорські знімки. Ніхто ж із тих хлопців не підозрював, що вони знімають, так би мовити, для історії. То в неї була класна фігура?
— Вона була гладка, оцупкувата, мала погану шкіру,— відповів коротко Дюсандер. Він розчавив наполовину викурену сигарету об попільничку, повну недопалків.
— От тобі й маєш,— знітився Тод.
— Отже, ти сказав «щастя»,— задумливо промовив Дюсандер, дивлячись на Тода. — Ти побачив мою фотографію в часопису зі статтями про пригоди війни, а потім випадково опинився зі мною в одному автобусі. Так! — Він ударив кулаком по бильцю крісла-гойдалки, але не надто сильно.
— О, ні, пане Дюсандере. Мені довелося добряче попрацювати. В поті чола,— додав Тод щиро, нахиляючись уперед.
— Та невже? — густі дідові брови підвелися догори у чемній недовірі.
— Саме так. Розумієте, всі ваші знімки в моєму альбомі були щонайменше тридцятирічної давності. А нині вже сімдесят четвертий.
— У тебе є... альбом?
— Так, пане! І непоганий. Сотні знімків. Колись вам покажу. Вам сподобається.
Обличчя Дюсандерове витяглось у бридливу гримасу, проте він нічого не сказав.
— Коли я вас бачив перші рази, у мене не було певності. Аж доки одного дощистого дня ви зайшли до автобуса у своєму блискучому чорному плащі...
— Он воно що,— видихнув Дюсандер.
— Достеменно так. У одному з тих часописів, що лежали в гаражі Лисиччиного тата, був ваш знімок, де ви мали такий самий плащ. А в одній бібліотечній книжці на фото ви були у парадній формі СС. І коли того дня я побачив вас, то сказав собі: «Це точно він. Це — Курт Дюсандер». Після того я встановив нагляд...
— Що ти зробив?
— Встановив нагляд. Я почав за вами стежити. Я збираюся стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжці або як той Меннікс, якого показували по телевізору. Але я був дуже обережний. У жодному разі не хотів, щоб ви здогадалися про стежу. Не маєте бажання поглянути на фотографії?
Він витяг конверта із задньої кишені штанів. Від поту конверт заклеївся, і Тод обережно розліпив його. Очі в нього блищали, мов у хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверк на День незалежності.
— Ти мене фотографував?
— Авжеж. Я маю таку маленьку камеру. Кодак. Вона тоненька та пласка і вміщується в руці. До неї тільки треба призвичаїтись, а тоді знімай собі: прикриваєш її долонею, трохи розчепірюєш пальці, щоб не затуляли об’єктива, а потім натискаєш великим пальцем на кнопку. — Тод скромно розсміявся. — Вивчаючи її, я до біса назнімав своїх пальців. Але все-таки її опанував. Я вважаю, що людина може зробити все, якщо цього прагнутиме, хіба не так? Хоч це і банально, та це — щира правда.
Курт Дюсандер весь якось зблід і майже цілком сховався у свій халат.
— Хлопчику, а ці знімки ти проявляв і друкував де, в ательє?
— Що? — Тод був обурений і здивований. — Ви що, за дурника мене маєте? — зневажливо спитав він. — Ні. У мого тата є фотолабораторія. Я ще з дев’яти років завжди сам проявляю знімки.
Дюсандер нічого не сказав, проте було видно, що йому трохи відлягло від серця, бо на його обличчя знову повернулася барва.
Тод передав йому декілька лискучих фотографій, чиї недбало обтяті краї свідчили, що їх робив аматор. Дюсандер мовчки почав розглядати знімки. Ось він, виструнчившись, сидить біля вікна в автобусі з останнім романом Джеймса Мічнера «Сторіччя» в руці. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, під пахвою парасоль, голова високо піднесена; тут він нагадує Де Голля в його найліпші часи. Ось він стоїть у черзі до кінотеатру «Мажестік», гордовитий, мовчазний, своїм зростом та поставою вирізняючись із-посеред згорблених підлітків та жінок у бігудях. На останньому він заглядає до своєї поштової скриньки.
