Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

Я прочитав це двічі, а потім угорі своєю червоною авторучкою намалював велику літеру «А». [24]

Я хотів під час обідньої перерви знову заїхати до крамниці Памели й побачитися з Синтією, та коли йшов до свого автомобіля, що стояв на паркувальному майданчику вчительського корпусу, то побачив, що Лорін Велс ставить свою машину на порожнє місце поруч із моїм, кермуючи однією рукою, а другою притискаючи до вуха мобільний телефон.

Мені щастило уникати зустрічей із нею протягом двох останніх днів, і я зовсім не хотів розмовляти з нею тепер, але вона вже опускала шибку свого вікна і підняла підборіддя в моєму напрямку, все ще тримаючи біля вуха свій телефон і подаючи мені сигнал зачекати. Вона зупинила машину, сказала: «Я на секунду» в слухавку телефону, а тоді обернулася до мене.

— Привіт, — сказала вона. — Я не бачилася з вами відтоді, як ви знову поїхали зустрічатися з Полою. Вас знову показуватимуть на шоу?

— Ні, — сказав я.

На її обличчі з’явився вираз розчарування.

— Це погано, — сказала вона. — Адже це могло б вам допомогти, еге ж? То Пола сказала вам «ні»?

— Нічого подібного, — сказав я.

— Послухайте-но, — сказала Лорін. — Ви можете зробити мені одну приємність? Це забере у вас одну секунду. Ви можете сказати: «Привіт!» моїй подрузі?

— Що?

Вона піднесла мобільник до мого обличчя.

— Її звуть Рашель. Ви лише привітайтеся з нею. Ви скажіть їй: «Привіт, Рашель». Вона помре, коли я скажу їй, що ви той самий чоловік, чия дружина була на тому шоу.

Я відчинив дверці свого автомобіля і, перш ніж сісти в нього, сказав:

— Займіться ділом, Лорін.

Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом, а потім закричала достатньо голосно, щоб я почув її слова крізь скло автомобіля:

— Думаєте, ви казна-яка цяця, але ви ніхто!

Коли я приїхав до крамниці Памели, Синтії там не було.

— Вона телефонувала й повідомила, що чекає слюсаря, — сказала мені Памела.

Я подивився на свого годинника. Було близько першої. Я прикинув, що якби слюсар прийшов учасно, то він би пішов о десятій, об одинадцятій щонайпізніше. Я потягся в кишеню по свій мобільник, але Памела запропонувала мені скористатися телефоном, який стояв на прилавку.

— Привіт, Памело, — сказала Синтія, коли відповіла на дзвінок і побачила номер, що висвітився на дисплеї її мобільника. — Пробач мені. Я вже їду.

— Це я, — сказав я.

— Ти?

— Я заїхав сюди, думав ти тут.

— Слюсар запізнився, він пішов лише кілька хвилин тому. Я щойно виїхала.

Памела сказала мені:

— Скажи їй, нехай не хвилюється, все гаразд. Вона може бути вільною цілий день.

— Ти чула? — запитав я.

— Атож. Це добре. Я зараз неспроможна зосередитися ні на чому. Містер Ейбеґнел телефонував. Він хоче бачити нас. Він приїде о пів на п’яту. Ти зможеш на цей час бути вдома?

— Звичайно, зможу. Що він сказав? Йому вдалося щось знайти?

Брови Памели підскочили вгору.

— Він не сказав. Сказав, ми все обговоримо, коли він приїде.

— Ти окей?

— Мені трохи моторошно.

— Мені теж. Мабуть, він скаже нам, що не знайшов нічого.

— Знаю.

— Ми їдемо завтра до Тес?

— Я залишила їй повідомлення. Не запізнюйся, гаразд?

Коли я поклав слухавку, Памела спитала:

— Що там у вас відбувається?

— Синтія найняла… ми найняли приватного детектива, щоб він розслідував зникнення її родини.

— О! — сказала вона. — Це, звичайно, не моя справа, але якби ви запитали мене, то я сказала б, що ви викидаєте гроші на вітер, адже це сталося дуже давно. Ніхто ніколи не довідається про те, що сталося в ту ніч.

— Бувай, Памело, — сказав я. — Дякую, що дозволила скористатися телефоном.

— Хочете кави? — запитала Синтія, коли Дентон Ейбеґнел увійшов у дім.

— З великим задоволенням, — сказав він. — Не відмовлюся.

Він сів на кушетку, й Синтія принесла на таці каву та чашки, а також цукор, вершки і кілька плиток шоколаду. Вона розлила каву у три чашки, піднесла тарілку з шоколадом Ейбеґнелові, й він узяв одну плитку, а тим часом і я, і Синтія волали у глибині своєї свідомості: «Ради Бога, скажіть нам, що ви знаєте — ми не зможемо витерпіти й однієї хвилини!»

Синтія подивилася на тацю і сказала мені:

— Тут лише дві ложечки, Тері. Ти не зміг би принести ще одну?

Я пішов на кухню, висунув шухляду з ложками, ножами та виделками, щоб знайти ложечку, й мою увагу привернула якась річ, що лежала між краєм пластикової коробки для ложок, ножів та виделок і стінкою шухляди, де було безліч усілякого дріб’язку, від олівців та авторучок до маленьких пластикових прищіпок, якими скріплюються ручки торбин для хліба.

Ключ.

Я дістав його звідти. Це був той самий запасний ключ від дверей, який раніше завжди висів на гачку.

Я повернувся у вітальню з ложечкою й сів саме в ту мить, коли Ейбеґнел дістав свого записника. Він розкрив його, перегорнув кілька сторінок і промовив:

— Нумо подивімося, що я тут маю.

Синтія і я терпляче усміхнулися.

— Окей, ось воно, — сказав він. — Місіс Арчер, що ви можете розповісти мені про Вінса Флемінґа?

— Вінса Флемінґа?

— Атож. Того хлопця, з яким ви були в ту ніч. Ви й він сиділи в припаркованому автомобілі… — Він урвав себе на мить. — Пробачте мені, — сказав він, подивившись на Синтію, а потім на мене, а потім знову на Синтію, — чи вам зручно розмовляти про це зі мною у присутності свого чоловіка?

— Цілком, — відповіла вона.

— Ви перебували в тому припаркованому автомобілі біля торговельного центру, якщо не помиляюся. Саме там і знайшов вас батько й привіз додому.

— Так.

— Мені пощастило переглянути поліційні документи, зібрані в цій справі, а режисер того телевізійного шоу дозволила мені переглянути стрічку їхнього телефільму — на жаль, я його не бачив, коли цю програму показували вперше, я не захоплююся кримінальними шоу — але більшість інформації, яку вони показали, вони отримали в поліції. І той хлопець, Вінс Флемінґ, він має трохи сумнівну історію, якщо ви розумієте, до чого я веду.

— Боюся, я з ним більше не зустрічалася після тієї ночі, — сказала Синтія.

— Він перебував у дуже непростих відносинах із законом протягом усього свого життя, — сказав Ейбеґнел. — І батько в нього не був кращим. Ентоні Флемінґ, він очолював у той час вельми потужну кримінальну організацію.

— Щось подібне до мафії? — запитав я.

— Не такого великого масштабу. Але він контролював значну частину нелегального ринку наркотиків між Нью-Гейвеном і Бриджпортом. Проституція, пограбування і все таке.

— Господи! — сказала Синтія. — Я про це не мала ані найменшого уявлення. Тобто я знала, що Вінс у якомусь розумінні поганий хлопець, але про його батька не знала нічого. Його батько досі живий?

— Ні. Його застрелили в 1992 році. Якісь амбітні гангстери убили його під час вельми невдалої для них оборудки.

Синтія похитала головою, неспроможна в усе це повірити.

— Їх спіймала поліція?

— У цьому не було потреби, — сказав Ейбеґнел. — Про них потурбувалися люди Ентоні Флемінґа. Вони повбивали й безпосередніх винуватців, і тих, котрі опинилися в неналежний час у неналежному місці — їхня помста була кривавою. Поліція вважає, що цією операцією керував Вінс Флемінґ, але він ніколи не був засуджений, проти нього навіть не було висунуто звинувачення.

Ейбеґнел простяг руку, щоб узяти ще одну плитку шоколаду.

— Я не повинен був би цього їсти, — сказав він. — Я знаю, моя дружина зготує мені щось смачне на вечерю.

Я втрутився до розмови:

— Але як це стосується Синтії та її родини?

— Ніяк, власне, — сказав детектив. — Але я досліджую, якою людиною став Вінс, і намагаюся зрозуміти, якою людиною він був у ту ніч, коли зникли рідні вашої дружини.

— Гадаєте, він якось був причетний до цього? — спитала Синтія.