Здібний учень - Кінг Стівен (читать книги онлайн без txt) 📗

З його вуст іще не збігла усмішка, викликана останнім хлопчиковим реченням, коли чиясь рука торкнулася його ліктя.

— Пане?

— Слухаю.

Він обернувся, насторожився — навіть у Санта-Донато водилися злодії — а потім до нього долинув змішаний запах пива, гнилих зубів, засохлого поту і, можливо, гелю для волосся. То був волоцюга, у штанах капшуком, фланелевій сорочці та старезних кедах, які не розпадалися лише завдяки обмотці з липучки. Обличчя цього строкатого опудала нагадувало страхітливу машкару.

— У вас не знайдеться зайвих десять центів, пане? Моя треба їхати. Моя пропунують роботу. Мені немає тільки десять центів на експрес. Моя не просити, якби це не був для мене останній шанс.

Дюсандер почав був хмуритися, потім, осяяний раптовою думкою, всміхнувся.

— Вам справді на автобус?

П’яничка непевно всміхнувся, не розуміючи запитання.

— А що, коли ми поїдемо до мене додому? — запропонував Дюсандер.

— Я дам вам випити, попоїсти, ви полежите у ванній, виспитесь. Усе, чого я хочу натомість — трохи з вами побалакати. Я старий чоловік. Живу самотою. І часом мені дуже бракує товариства.

Пиякова усмішка, коли ситуація прояснилася, раптом стала змовницькою. Та це ж старий заможний педераст, який до того ж любить потеревенити.

— Сам-один! Чорт!

Дюсандер відповів на його вищир чемною усмішкою.

— Я лише просив би вас, щоб ви не сиділи поруч мене в автобусі. Він вас страшенно тхне.

— То, може, ви боїтеся, щоб я не засмердів і вашої хати? — сказав п’яний із раптовим спалахом п’яної самоповаги.

— Годі, автобус ось-ось над’їде. Вийдіть з автобуса на наступній зупинці після мене, а тоді поверніться на два квартали назад. Я чекатиму на вас на розі. Вранці побачу, скільки зможу вам дати. Може, два долари.

— А може, й п’ять,— весело сказав п’яничка, забувши про свою гідність.

— Може бути, може бути,— нетерпляче відповів Дюсандер: вже було чути дедалі ближчий низький рев автобусного двигуна. Він тицьнув у бридку пиякову руку двадцять п’ять центів, саме стільки коштував проїзд, і, не обертаючись, ступив кілька кроків уперед.

Волоцюга стояв у нерішучості, поки вулицю осяяло світло автобусних фар. Старий педераст уже зайшов до автобуса, а той усе ще стояв, похмуро дивлячись на четвертака. Нарешті подався геть, але останньої миті змінив напрямок і заскочив до автобуса, коли двері вже зачинялися. Він поклав четвертака до каси з виглядом людини, що ризикнула зробити сто-доларову ставку. Далі поминув Дюсандера, глянув на нього скоса і подався до заднього сидіння. Він задрімав, а коли прокинувся, багатого старого педераста в автобусі вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, навмання, але не надто цим журився.

Він пройшов два квартали назад і побачив якусь постать, що бовваніла під вуличним ліхтарем. То був старий педераст. Ну звісно ж. Педераст насторожено дивився, як він наближається.

Волоцюга миттю протверезів і відчув нездоланне бажання дати ходу і забути про все.

Аж тут старий схопив його за руку... і та рука була на диво міцною.

— Чудово,— озвався старий. — Я дуже радий, що ви приїхали. Мій будиночок онде. Це недалеко.

— А може, й десять,— сказав вештанець, дозволяючи себе вести.

— Може, й десять,— погодився старий педераст і раптом засміявся. — Поживемо-побачимо!

14

Настав день двохсотріччя.

Тод навідував Дюсандера десь разів із шість у проміжку між поверненням з Гаваїв улітку 1975 року та подорожжю з батьками до Рима, коли барабанний гуркіт, вимахування прапорцями та паради вітрильників наближалися до апогею. Тод дістав особливий дозвіл закінчити навчальний рік першого червня, і вони повернулися з Рима за три дні до двохсотріччя Дня незалежності.

Ті візити до Дюсандера були спокійними і аж ніяк не неприємними; обидва збагнули, що можуть спілкуватися досить цивілізовано. Вони розмовляли більш очима, аніж словами, і ті їхні розмови, сказати по правді, приспали б будь-якого агента ФБР. Тод розповів Дюсандерові, що він вряди-годи зустрічається з дівчиною на ім’я Анджела Ферроу. Не те, щоб закохався — просто вона була донькою старих матусиних приятелів. Старий розповів Тодові, що почав плести килимки після того, як десь вичитав, ніби ця робота допомагає при артритах. Він показав Тодові декотрі зі своїх робіт, і Тод мусив його похвалити.

Хлопчик підріс, чи не так? (Ну, дюймів на два.) Чи розпрощався Дюсандер із тютюном? (Ні, але курить значно менше; останнім часом його мучив кашель.) Як справи у школі? (Вчитися важко, але цікаво: у нього самі «відмінно» та «добре», він вийшов у фінал олімпіади штату з працею про використання енергії в майбутньому і вирішив вступити до коледжу, спеціалізуватися не на історії, а на антропології.) Хто підстригав цього року Дюсандерового травника? (Ренді Чандерс, що живе кінець вулиці,— гарний хлопчина, але занадто гладкий і забарний.)

Протягом року Дюсандер забив у своїй кухні трьох п’яничок. Він разів з двадцять приходив на автобусну зупинку в середмісті; разів із сім робив пропозицію випивка-обід-ванна-ліжко. Двічі його матюкнули, двічі пияки ушивалися з четвертаками, які Дюсандер давав їм на автобус. Після певних міркувань, він знайшов спосіб, як розв’язати цю проблему: придбав проїзного квитка на автобус. Розрахований на 15 поїздок, він коштував два долари п’ятдесят центів, і його не можна було обміняти на випивку в найближчій крамниці.

Нещодавно одного спекотного дня Дюсандеру шибнув у носа сморід, що підіймався з підвалу. Тож відтоді в такі дні він тримав вікна та двері будинку щільно зачиненими.

Тод Боуден знайшов якось п’яничку, що спав у старому риштаку на покинутій ділянці біля чимазького шосе,— це було в грудні на Різдво. Він постояв там якусь часину із застромленими в кишені руками, дивлячись на п’яничку і весь тремтячи. Протягом місяця він шість разів повертався на те місце, завжди в легкій куртці, застебнутій до половини на «змійку», щоб приховати столярського молотка, який був у нього за пасом. Нарешті він знов натрапив на п’яничку — того самого чи іншого (хай йому чорт, яка різниця!) — першого дня березня. Він почав гамселити його спочатку обушком, а потім (коли саме, він не пам’ятав; усе плавало в червоному тумані) лапою, нівечачи пиякове обличчя.

Для Курта Дюсандера п’янички були напівцинічним засобом уласкавлення богів, до яких він нарешті навернувся... чи то пак навернувся знов. А до того ж, п’янички розважали його. Вони давали йому знову відчути себе живим. Він навіть починав думати, що роки, прожиті в Санта-Донато, поки на порозі його будинку не з’явився хлопчак із великими блакитними очима та широкою усмішкою, були роками, коли він чув себе передчасно старим. Йому було лише шістдесят вісім, коли з’явився Тод. А тепер він почувався значно молодшим за тодішній свій вік.

Після того як Тод зарізав п’яничку під залізничною платформою, він гадав, що його нічні кошмари стануть ще страхітнішими... може, навіть зведуть його з ума-розуму. Він чекав на хвилю, коли з’явиться почуття провини, що паралізує душу й може штовхнути на необачну сповідь, а то й на самогубство.

Натомість він поїхав з батьком-матір’ю на Гаваї і провів там найкращі у своєму житті вакації.

Коли торік у вересні він почав ходити до повної середньої школи, то відчув себе оновленим і відпочилим, немовби в його, Тода Боудена, шкурі оселився хтось інший. Те, що з дитинячих літ не справляло на нього особливого враження, — сонячне проміння на світанку, вигляд на океан із Рибальського пірса, заклопотані люди, що поспішають надвечір вулицями середмістя, коли ось-ось засвітяться вуличні ліхтарі,— все це зараз яскріло в його мозку різнобарвними камеями, виразними, як гальванокліше. Він відчував на язику смак життя, як відчувають ковток вина просто з пляшки.