Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗
— Залишайся тут і нікуди не йди, зрозуміла?
Вона кивнула, ложечка з морозивом застигла напівдорозі до її рота. Жінка, що сиділа за сусіднім столом, знову подивилася на нас, і я перехопив її погляд.
— Пробачте мені, — вибачився я, — чи не подивитесь ви за моєю донькою лише хвилину або дві?
Вона дивилася на мене, не знаючи, що мені відповісти.
— Не більш як дві хвилини, — мовив я, намагаючись переконати її, а тоді підхопився на ноги, не давши їй змоги сказати «ні».
Я побіг за Синтією. Мені пощастило побачити голову чоловіка, за яким вона гналася, що вже зникала в натовпі, коли він спускався по ескалатору. Продовольчий поверх був так заповнений людьми, що Синтії довелося проштовхуватися крізь густий натовп, і коли вона ступила на верхню сходинку ескалатора, то між нею й тим чоловіком було з півдесятка людей і стільки ж їх було між Синтією та мною.
Коли незнайомець зійшов з ескалатора, він швидко рушив у напрямку виходу. Синтія намагалася обминути молоде подружжя, яке було перед нею, але вони тримали перед собою на сходах дитячого візка, який небезпечно розгойдувався, і вона зазнала невдачі.
Коли вона доїхала до кінця, то бігцем кинулася наздоганяти незнайомого чоловіка, який був уже майже біля дверей.
— Тоде! — крикнула вона.
Незнайомець ніяк не зреагував на її крик. Він штовхнув перші двері, дозволив їм зачинитися за собою, штовхнув другі, вийшов назовні й попрямував до паркувального майданчика. Я майже наздогнав Синтію, коли вона пройшла крізь перші двері.
— Синтіє! — гукнув я.
Але вона звернула на мене не більше уваги, аніж той чоловік звернув на неї. Вибігши назовні, вона знову гукнула: «Тоде!» і знову без жодного результату, а тоді наздогнала того чоловіка і схопила його за лікоть.
Він обернувся, отетерівши від подиву, коли побачив перед собою цю засапану жінку з диким і нестямним поглядом широко розплющених очей.
— У чому річ? — запитав він.
— Пробачте мені, — сказала Синтія, замовкнувши на хвилю, щоб перевести подих. — Але, здається, я знаю вас.
Я вже був поряд із нею, і незнайомець подивився на мене, мовби запитуючи: «Що тут, у дідька, відбувається?»
— Не думаю, — повільно проказав незнайомець.
— Ви — Тод, — заявила Синтія.
— Тод? — він похитав головою. — Пробачте, леді, але я не знаю…
— Я знаю, хто ви, — сказала Синтія. — Я бачу у вас мого батька. У ваших очах.
— Пробачте їй, — перепросив я чоловіка. — Моїй дружині здалося, що ви її брат. Вона не бачила його дуже давно.
Синтія сердито обернулася до мене.
— Я ще не втратила розум. — І, звертаючись до незнайомця, запитала: — Тоді хто ж ви такий? Скажіть мені, хто ви такий?
— Леді, я не знаю, в чому ваша довбана проблема, але не втягуйте мене в неї, гаразд?
Я спробував стати між ними двома й, говорячи так спокійно, як тільки міг, сказав незнайомому чоловікові:
— Я знаю, повірте мені, що прошу у вас дуже багато, але, можливо, якби ви могли сказати нам, хто ви такий, це повернуло б моїй дружині спокій.
— Ви збожеволіли, — сказав він. — Я не зобов’язаний це робити.
— От бачиш? — вигукнула Синтія. — Це ти, Тоде, але з якоїсь причини не хочеш у цьому зізнатися.
Я відвів Синтію вбік і сказав:
— Дай мені хвилинку.
Потім повернувся до незнайомця й пояснив:
— Родина моєї дружини зникла багато років тому. Вона дуже давно не бачила свого брата, а ви, певно, маєте якусь схожість із ним. Я вас зрозумію, якщо ви скажете «ні», але якби ви показали мені якесь посвідчення особи, водійські права або щось таке, це дуже допомогло б. Це прояснило б цю ситуацію раз і назавжди.
Він вивчав моє обличчя кілька хвилин.
— Їй треба лікуватися, й ви це знаєте, — мовив він.
Я нічого не відповів.
Нарешті він зітхнув, похитав головою і дістав свій гаман із задньої кишені. Він розкрив його й показав мені пластикову картку.
— Ось, — сказав він, подаючи її мені.
То були права водія, видані в Нью-Йорку на ім’я Джеремі Слоуна з адресою в Янґстауні. На посвідченні була фотографія.
— Ви дозволите мені показати це їй? — запитав я.
Він кивнув. Я підійшов до Синтії і подав їй картку.
— Подивися-но.
Вона обережно взяла посвідчення своїм великим і вказівним пальцями і стала розглядати його крізь сльози, які вже почали затуманювати їй очі. Її погляд ковзнув від картки до того, хто був на ній зображений. Вона спокійно повернула незнайомцеві його документ.
— Пробачте мені, — сказала вона. — Я вас дуже прошу, пробачте.
Чоловік забрав своє водійське посвідчення, поклав його знову в гаман, знову обурено похитав головою, дуже тихо промурмотів кілька слів — з яких я розчув тільки одне, «психопатка» — і попрямував до паркувального майданчика.
— Ходімо, Синтіє, — сказав я. — Треба забрати Ґрейс.
— Ґрейс? — запитала вона. — Ти покинув Ґрейс?
— Я залишив її під наглядом, — сказав я. — Усе гаразд.
Але вона побігла в торговельний комплекс через головний двір, потім по ескалатору. Я не відставав від неї, і ми побігли між заповненими народом столами туди, де ми обідали. Там досі стояли три таці, на яких холонули наші миски з недоїденим супом і лежали теж недоїдені сандвічі, там-таки ми побачили й рештки від купленого в Макдоналдсі ланчу Ґрейс.
Ґрейс там не було.
Жінки в синьому жакеті там не було.
— Де, в біса…
— О Боже! — сказала Синтія. — Ти залишив її тут? Ти залишив її тут саму-одну?
— Кажу ж тобі, я залишив її з тією жінкою, вона сиділа тут.
Я хотів би сказати їй, що якби вона по-дурному не кинулася навздогін за тим суб’єктом, то переді мною не виникла б необхідність покинути Ґрейс саму.
— Вона має бути десь тут, — сказав я.
— Що то була за жінка? — запитала Синтія. — Який вона мала вигляд?
— Не знаю. Я хочу сказати, що то була жінка старшого віку. На ній був синій жакет. То була жінка, яка сиділа тут.
Жінка залишила недоїденим салат на своїй таці, тут-таки стояла паперова чашка, наполовину наповнена пепсі чи кока-колою. Схоже було, вона покинула свій обід у великому поспіху.
— Треба звернутися до служби безпеки торговельного центру, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не піддатися паніці. — Вони зможуть затримати жінку в синьому жакеті з малою дівчинкою…
Я обдивився продовольчий поверх пильним поглядом, шукаючи якусь офіційну особу.
— Ви не бачили тут малої дівчинки? — запитувала Синтія в людей, які сиділи за сусідніми столами. Ті відповідали їй байдужими поглядами, знизуючи плечима. — Їй вісім років. Вона сиділа тут.
Я відчував, як мене опановує почуття безпорадності. Я подивився назад, туди, де був прилавок Макдоналдса, подумавши, що, можливо, та жінка повела її з собою, звабивши обіцянкою купити їй ще одне морозиво. Але Ґрейс була надто кмітлива, щоб піддатися на такий обман. Їй було лише вісім років, але вона обізнана з усіма правилами, як дитині треба поводитися на вулиці.
Синтія, стоячи посеред заповненого людьми продовольчого поверху, стала кликати нашу доньку:
— Ґрейс! — гукнула вона. — Ґрейс!
І раптом позад себе я почув голос:
— Привіт, тату!
Я рвучко обернувся.
— Чого мама кричить? — поцікавилася Ґрейс.
— Де ти, в біса, була? — запитав я.
Синтія побачила Ґрейс і кинулася до нас.
— А куди поділася та жінка?
— Її мобільник задзвонив, і вона сказала, що їй треба йти, — безтурботно пояснила Ґрейс. — А мені треба було піти в туалет. Я ж тобі сказала, що мені треба до туалету. Не було чого хвилюватися.
Синтія схопила Ґрейс і мало не задушила її в обіймах. Якщо я переживав муки сумління, що сам-один знаю про таємні виплати Тес, то тепер я про них забув. У цю родину не можна було вносити більше хаосу.
Ніхто не озивався протягом усієї подорожі додому.
Коли ми повернулися, на дисплеї телефону висвічувалося послання. Воно було від одного з режисерів студії «На крайній межі». Ми троє стояли на кухні й слухали, як вона повідомила, що хтось увійшов із ними в контакт. Хтось сказав, ніби знає, що могло статися з батьками та братом Синтії.
