Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна (книги онлайн полные версии бесплатно txt, fb2) 📗
- Стався нещасний випадок, - повторив уже сказане.
- З Олівією все гаразд? - перебила я.
Але він так дивився на мене ... З жалем. Я все зрозуміла.
Мені нестерпно захотілося втекти. Литки вогнем горіли після вчорашньої пробіжки, боліли cтeгнa, та опиратися цьому бажанню я не могла.
Я скочила на ноги, роззираючись навсібіч. Підвівся й доктор. Він не зводив з мене очей, ніби спостерігав за дикою твариною. Бажання знати було сильніше. Я залишилась.
- Кажіть ... - прохрипіла.
- Ваша донька ... - Доктор Гріффіт узяв мене за лікоть. Рука в нього була важка, прохолодна.
Я вкрилася липким потом.
Він казав щось про нещасний випадок. Ніби Олівію знайшли у воді, біля мосту через ріку Зигзаг. Щось про сильний епілептичний напад, корнеальні рефлекси, чотири бали за шкалою Глазго. Казав щось про черепно-мозкову травму, нерухомі розширені зіниці, комп'ютерну томограму.
Ніби її одразу прооперували, щойно привезли.
Я нічого не розуміла.
Осіла в крісло, ховаючи голову між колінами, немов готувалася до аварійної посадки. Чула, як калатає в грудях серце, як шумить у голові, як зі свистом виходить із мене повітря, часто, коротко. Смикало болем забитий лікоть.
- Ні ... ні ... - благала я, сплітаючи і знов розплітаючи мокрі від поту пальці.
Доктор сів поруч зі мною. Його голос долинав ніби крізь якусь в'язку рідину, що огорнула мене важким коконом.
- ... тяжких черепно-мозкових травм. Мені дуже шкода, місис Найт, але головний мозок вашої доньки незворотно пошкоджено.
У голові плуталося, я відчайдушно намагалася скласти ці факти в єдину зрозумілу картину. Паніка приглушувала його слова, на мене сипалися самі тільки уламки фраз.
- Може, слід комусь зателефонувати? ..
Кому? Мама померла. Тата я не знала. Чоловіка не мала, не було навіть приятеля. Материнство не залишило мені часу ані на побачення, ані на друзів. Хіба що ...
- Сестрі.
Я почула свій голос ніби здалека, наче хтось говорив у коридорі.
Я записала номер Сари на клаптику паперу. Він забрав папірець, відчинив двері, віддав комусь написане. Знову сів навпроти.
- Мені справді дуже шкода, місис Найт. Ми зробили все, що могли, але Олівія вже не прокинеться. Наразі вона перебуває на штучному життєзабезпеченні, тобто життя в ній підтримує спеціальне обладнання. - Він облизнув губи. Мусив сказати ще щось. - Але вона ...
- Вона є донором органів, - отупіло прошепотіла я.
Адже їм цього треба, хіба ні? Олівія підписала згоду, щойно отримала водійські права: воліла врятувати чиєсь життя. "Ну, якщо вже так станеться", - проговорила тоді з безтурботністю юності, упевнена, що смерть її не дістане. Дівчинка моя хороша, добра ...
- Ні, я не ... Розумієте, відповідно до законодавства ми не можемо відімкнути апарати життєзабезпечення з огляду на стан Олівії.
Це була якась нісенітниця, ніби він вирішив звернутися до мене мовою урду. Я відчувала, як ритмічно стукає в очницях кров.
Доктор відкашлявся, поспішив відвести погляд.
- Ми не можемо припинити штучне життєзабезпечення вагітної пацієнтки. Цього не дозволяє законодавство штату Вашингтон.
- Що? .. - видихнула я.
Тіло раптом заклякло, ніби з нього витягли кістки. Паморочилося в голові.
- Олівія була ... тобто є ... Олівія вагітна.
2
ОЛІВІЯ
Квітень, за пів року до того
Жовтий шкільний автобус неквапливо оминув іскристе море, що на його березі простягнувся Портедж-Пойнт, і вирушив до Сіетла.
- Боже, як ну-у-у-удно.
Медісон, моя найліпша подруга, впала на сидіння поруч зі мною. Витягнула з сумочки пудреницю, підправила і без того ідеальний носик.
Наша дводенна поїздка мала розпочатися у Вашингтонському університеті. Я не дуже розуміла, що її не влаштовує: принаймні не треба ходити до школи.
Медісон струснула довгим темним волоссям, озирнулася через плече. Я ледве стрималася, щоб не закотити очі. Узялася тепер за Пітера! Така вже вона: то з одним, то з іншим.
Я покрутила в пальцях браслет із підвісками. Метал був прохолодний на дотик.
- Хоча б не на уроках, - промовила нарешті.
- Я б краще порозважалася. - Вона вкрила губи товстим шаром ніжно-рожевого переливчастого блиску, гучно цмокнула. - Кому потрібні ці анкети?
Я промовчала, тільки скривилася.
У Медісон багаті батьки, їй можна не перейматися через коледж, не те що мені.
Мама в усьому собі відмовляє, кожну копійку береже, тільки щоб я могла навчатися. Адже наступного року ми випускаємося зі школи. А попереду цілих чотири курси - як їй не розоритися? Скільки я пропонувала знайти підробіток, вона все повторює, мовляв, це і є моя робота: старанно вчитися й отримувати високі оцінки.
Я втупилась у вікно, що під ним сиділа Медісон, замислено пожувала пасмо волосся. З вулиці лилося сонячне сяйво, тільки іноді затуляли його тіні дерев.
- Ти бачила, який у Зари чиряк? - драматично зашепотіла Медісон. - У неї на лобі ціла хімічна лабораторія!
Я легенько штовхнула її, стримуючи сміх.
- Злюка!
Шкіра в Зари і справді була не в найкращому стані, та мені було шкода дівчину.
- А що, акутану [1] вже не продають? - не зупинялась Медісон. - Могла б скористатися
Вона вже навіть не намагалася говорити тихо, і я виразно поглянула на неї. Зрештою, нас відділяло від Зари всього кілька рядів, а я не хотіла, щоб однокласниця це почула.
Проте Медісон не звертала уваги. Вона й справді буває злою. Може по-справжньому образити людину. Якось у четвертому класі ми з нею посварилися, і вона тоді підмовила всіх дівчат, щоб вони зі мною не розмовляли. Приятельки раптом почали "забувати" зайняти мені місце в автобусі, не запрошували вже до себе, як раніше. Я добре запам'ятала це почуття самотності, ніби ти не у своїй тарілці й від цього тобі страшенно боляче, і більше з Медісон уже не сварилася.
- Слухай, а що це взагалі таке - прищі?
Я пирснула.
- Гній, дурепа.
- Фу! Та й слово таке огидне: "гні-і-ій", - на розтяг сказала вона.
Я розсміялася вголос.
- Г-г-гні-і-ій. Так звучить, ніби зараз потече з рота. Як із прища.
- Боже, фу! - залементувала я, насилу дихаючи.
Зара, яка сиділа ближче до голови автобуса, озирнулася.
Ми квапливо сховалися за спинками передніх крісел. Нас душив сміх.
У рюкзаку загудів телефон: повідомлення від мами.
Стук-стук.
Хто там?- озвалась я.
Мама: Олів'є.
Я: Який такий Олів'є?
Мама: Це як Олівія, тільки Олів'є.
Я засміялася, надіслала у відповідь самі зірочки: на знак поцілунків. Тут іззаду виринув Тайлер.
- Гей, мала!
Карі очі, усипані янтарними цяточками, ніби ластовинням, посміхалися.
Мій хлопець був типовий відмінник спорту, такий є в кожній школі: капітан футбольної команди, дочого не візьметься - усе вдається. Сподівався отримати стипендію для футболістів у Вашинпонському університеті. Усім подобався і добре це знав. Утім, його це не псувало, хіба що додавало впевненості.
Тайлер нахилився, лизнув моє вухо: хотів бути звабливим.
Я захихотіла, відсахнулася. Він насупився, видно було, що йому це не сподобалось.
- Слухайте, може, дочекаєтесь, коли залишитесь наодинці?! - гучноголосо прокоментувала Медісон.
Мені все обличчя, аж до шиї, залило жаром. Яка ж вона іноді падлюка, ця Медісон! Мама завжди казала, що це не варто терпіти. А Тайлер - що я бачу в людях тільки найкраще. Тільки от вони обоє помилилися. Просто я боялась, що мене не любитимуть.
Сусід Тайлера, Пітер, також перехилився через переднє крісло.
- Боже, Лів, та ти ж червона як помідор! - прогримів на весь автобус.
Хотів був торкнутися, але Тайлер відсмикнув його руку. Очі в нього так і палали.
- Ану не чіпай її!
