Здібний учень - Кінг Стівен (читать книги онлайн без txt) 📗

— Achtung! [9]

Дюсандер виструнчився, і на мить Тод злякався по-справжньому. Він почувався учнем чародійника, учнем, що оживив віники, але не мав доволі досвіду, щоб тримати їх у покорі. Дідуган, що жив на пенсію, зник. Перед ним стояв Дюсандер.

Потім у нього замість страху з’явилося хвильне відчуття влади.

— Кругом!

Дюсандер чітко виконав і цю команду: він забув про свій «бурбон», забув про муку останніх трьох місяців. Він знову почув, як клацнули його підбори, коли він став обличчям до заляпаної жиром плити. За нею йому ввижався курний плац військової академії, де він навчався солдатському ремеслу.

— Кругом!

Він знову обернувся, але цього разу не зовсім вдало, трохи втративши рівновагу. Колись за таке він би мав десять нарядів.

— А тепер кроком руш! — вереснув Тод. Очі в нього палали полум’ям.

Плечі в Дюсандера похилилися, і він знову згорбився.

— Не треба,— озвався він. — Прошу тебе.

— Кроком руш! Руш! Кажу тобі, руш!

У горлі Дюсандера щось заклекотіло, і він рушив гусячим кроком по вилинялому лінолеуму кухні. Зробив поворот праворуч, щоб не наразитись на стіл; знову — праворуч, коли наблизився до стіни. Його обличчя з ледь задертим підборіддям нагадувало машкару. Він викидав ногу наперед, потім рвучко ставив її на підлогу, від чого в шафці над мийницею бриніла дешева порцеляна. Руки, трохи зігнуті в ліктях, рухалися під такт ходи.

Перед Тодом знову постало видиво ходячих віників і з ним ожив страх. Раптом до нього дійшло, що він і гадки не мав утішати Дюсандера і що, можливо... можливо, йому хотілося, щоб Дюсандер більше скидався на карикатуру, як на справжнього офіцера СС. Проте попри Дюсандерів вік і його дешеве маскарадне обмундирування, він зовсім не здавався смішним. Він викликав ляк. Здавалося, тільки тепер, уперше, трупи в ямах та крематоріях набули в Тодових очах реальності. Сплети рук, ніг і тіл, білих, мов риб’ячий живіт, обмитих холодними весняними дощами Німеччини, на журнальних світлинах уже були для нього не лише кадрами з фільмів жахіть, купою манекенів з універсаму, яку після знімань розберуть реквізитори, а фактом дійсності, незглибимим, непоясненним і лиховісним. На мить йому вчувся сморід розкладу.

Страх Тода отямив.

— Стій! — зойкнув він.

Дюсандер не переставав тьопати гусячим кроком; посоловілі очі блукали десь далеко-далеко. Він ще вище підніс голову, від чого сухожилля на його висхлій шиї напружилися, а підборіддя бундючно задерлося. Тонкий ніс безсоромно стирчав догори.

У Тода змокріли пахви.

— Halt! [10] — закричав він.

Дюсандер зупинився: права нога попереду, ліва приставлена, мов припечатана, до правої. Ще якийсь час обличчя його лишалося застиглим, бездумним, мов у робота, а відтак з’явилося збентеження, за яким крилася поразка. Він похнюпився.

Тод полегшено перевів подих і на мить його охопила злість на себе. Хто ж тут урешті-решт командує? Та за хвилю до нього знов повернулося самовладання. Хто ж, як не я. І краще йому про це не забувати.

Він знову заусміхався.

— Непогано. Та коли потренуватися ще трішечки, буде куди краще.

Дюсандер стояв похнюпившись і мовчав.

— Можете зняти форму,— великодушно дозволив Тод... а в самого промайнула думка, чи хотів би він ще колись побачити Дюсандера в однострої. Промайнула лише на мить...

7

Січень, 1975

Після останнього уроку Тод вийшов зі школи сам, сів на велосипеда і покотив до парку. Він знайшов у кущах лаву, поставив велосипеда на приступку й добув із задньої кишені табель за другу чверть. Потім роззирнувся, чи немає поблизу знайомих: біля ставка прогулювалися двійко старшокласників; неподалік двоє здоровенних п’янюг, мабуть, закушуючи, сягали по черзі в паперовий мішок. Трикляті п’янички, подумав він; проте засмутили його не п’янички. Він розгорнув табель. Англійська — «3». Історія Америки — «3». Географія — «2».

«Суспільство і ти» — «4». Початковий курс французької — «1». Початковий курс алгебри — «1».

Він уставився в табель, не вірячи своїм очам. Він знав, що табель буде нікудишній, але це вже була біда.

А може, це на краще, раптом озвався в ньому внутрішній голос. Може, ти навіть зробив це навмисне, бо є щось у тобі таке, що хоче покласти цьому край. Перш ніж станеться щось лихе.

Він сердито відкинув ту думку геть. Нічого лихого не станеться. Дюсандер у нього під чоботом. Під чоботом. Адже старий думає, що в одного з Тодових друзів лежить його лист, хоч він і не знає, в кого саме. Коли з Тодом раптом щось станеться — будь-що листа буде надіслано до поліції. Раніше, вважав Тод, Дюсандер, може, і зробив би таку спробу. Але тепер він застарий, щоб на таке зважитись.

— Він під контролем, сто чортів,— прошепотів Тод і вдарив себе у стегно з такою силою, що гуля була забезпечена. Розмовляти з собою — жахлива дурість, тільки божевільні розмовляють самі з собою. Він набув цієї звички за останні шість тижнів і, здається, не міг її позбутися. Вже не раз саме через неї він ловив на собі здивовані погляди. Якось на його бубоніння звернули увагу двоє вчителів. А цей віслюк Берні Еверсон просто підійшов до нього і запитав, чи Тод не з’їхав часом з глузду. Тод ледве стримався, щоб не затопити малому педерастові в пику, але все це — ну там, сутички, чвари, бійки — все це було погано. Погано, коли тебе беруть за це на прикмету. Розмовляти з собою — погано, згоден, але...

— Бачити такі сни теж погано,— прошепотів він, навіть не помічаючи, що знову говорить із собою.

Останнім часом сни були препаскудні. У тих снах він завжди мав на собі уніформу і стояв у одній шерезі з сотнями виснажених людей; у повітрі пахло смалятиною, і він чув, як надсадно ревли мотори бульдозерів. Потім до шереги підходив Дюсандер і починав тицяти пальцем у того чи того в’язня. Ті, на кого він показував, виходили з шереги. А решта рушали до крематорію. Дехто чинив опір, випручувався, але більшість ледве трималися на ногах із голоду. Згодом Дюсандер зупинявся перед Тодом. Вони довго дивилися один одному в вічі, відтак Дюсандер вилинялим парасолем тицяв у Тода.

— А цього — до лабораторії,— наказував Дюсандер уві сні. Губи в нього кривилися, і визирала щелепа. — Візьміть оцього американського хлопчика.

У іншому сні на ньому була форма СС. Начищені чоботи блищали як дзеркало. Емблема з мертвою головою сяяла. Але тепер він стояв уже на бульварі в Санта-Донато, і всі п’яли на нього очі. Люди показували на нього пальцем, декотрі сміялися. Хто був уражений, розлютований, хто поглядав на нього з відразою. У цьому сні перед ним рвучко, аж стогнали гальма, зупинявся давній автомобіль, звідки на Тода лупив баньки Дюсандер, який виглядав на двісті років і скидався на мумію з жовтуватою, мов пергамент, шкірою.

— Я тебе знаю! — верещав уві сні Дюсандер. Він кидав оком на юрму і знову звертався до Тода: — Ти був комендантом Патіна! Дивіться на нього всі! Це — кривавий диявол Патіна! Досвідчений Гіммлерів експерт! Я тебе викриваю! Я викриваю тебе, душогубе! Я викриваю тебе, різнику! Я викриваю тебе, катюго немовлят! Я тебе викриваю!

А ще в одному сні він був у смугастій формі в’язня, і його вели коридором із камінними мурованими стінами двоє охоронців, схожих на його батьків. В обох на рукавах — жовті бинди з зіркою Давида. Слідом за ними йшов проповідник і читав Двокнижжя. Тод обернувся: тим проповідником був Дюсандер, прибраний у чорний однострій офіцера СС.

Кінець кам’яного коридору подвійні двері вели до восьмикутної кімнати зі скляними стінами. Посеред кімнати стояла шибениця. За скляними стінами шикувалися лавами виснажені чоловіки та жінки; всі голі, з похмурими, очужілими поглядами. У кожного на руці синів номер.

— Все гаразд,— прошепотів до себе Тод. — Далебі, все гаразд. Усе під контролем.