Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
— Що таке? — подумав професор. І звернув на те саме увагу одного з молодих робітників, що працював поблизу.
— Якийсь хлопчисько… Куди ж це він тікає? — зацікавився той. — Навпростець сюди біжить.
Справді, в одному місці, де стежка робила невелике коліно, обминаючи мілку калабаню, хлопчина, щоб скоротити шлях, прямо кинувся через калабаню, не шкодуючи штанів і розбризкуючи навкруги воду з грязюкою.
— А-а-а… Знайомий, — сказав робітник. — Я цього хлопчика знаю.
— Хто це?
— Синок маячного доглядача.
— Грицько?
— Він самий.
Тепер уже і професор впізнав хлопчика, але ні він, ні робітник не могли сказати, хто доганяє Грицька і наскільки відстали дорослі від хлопчика Тим часом Грицько вже злітав на горб. Переплигнув через якусь яму, шугнув через куш кропиви. Ноги в нього були подряпані, одна штанина роздерта, обличчя червоне, очі блищали, але не страхом, а. радістю. Він добіг до професора і звалився з ніг. Так задихався, що не міг говорити. Професор бачив, як у синіх жилках на обличчі хлопчика швидко пульсувала кров. Ананьєв схилився, підвів малого, вихопив хустинку і крикнув:
— Води!
— Дя-дя-дядю… — промовив уривчасто хлопчик. — Люда жи-жи-жива… Там несуть лист від неї…
Професор, не випускаючи хлопчика, відчув, що в нього темніє в очах і підламуються ноги. Молодий робітник підтримав його.
IV. ЧАС УПОВІЛЬНЮВАВ СВІЙ БІГ
Люда зняла телефонну трубку:
— Алло!
— Попросіть командира, — ледве чутно прохрипів чийсь голос.
Кілька секунд дівчина мовчала, а потім відповіла:
— Командир — я!
— Хто це? Ви збожеволіли?
— Ваш піратський човен вже належить не вам. Ваш командир утік. Старший офіцер загинув. Пропоную слухатися мене, представника Радянського Союзу.
Відповіді не було.
— Алло! Алло! — сказала дівчина. — Хто зі мною говорить?
Помовчавши, той самий голос відповів:
— Машиніст-електрик… Старший механік знепритомнів. Нам не вистачає повітря.
— На поверхню дано повідомлення про аварію підводного човна. Викликано на допомогу епропівців. Які у вашому розпорядженні є рятувальні засоби?
— У нас не працює жодний механізм, крім телефону. Ми нічого не можемо зробити.
— Подумайте ще раз добре, чим можна врятуватися до прибуття Епропу.
— Слухаю, — прохрипів голос і повісив трубку.
Люда розуміла, що нічим не могла допомогти і лише тішила тих людей, як і себе, надією на прибуття Епропу. Коли сповістила їх про долю піратського човна, її пройняла якась злорадна втіха: нехай пірати загинуть з думкою про те, що їх човен потрапив до рук радянських моряків.
По тому, як повернулася до каюти, поранений, що чув її розмову телефоном, спитав, чи вважає вона серйозною свою заяву про захоплення підводного човна. В його голосі почувалася посмішка.
— Так, я вважаю її серйозною, — відповіла дівчина, — бо ніхто не може мені перешкодити оголосити цей човен здобутком радянського флоту, і зараз я про це складу листа. Вас можна тут вважати останнім представником командування. Ви повинні підписати акт про здачу мені цього корабля.
Коли Люда вперше сказала по телефону про захоплення корабля, то зробила це, мабуть, механічно, але тепер вона швидко прийшла до висновку, що цілком вірно буде скласти про це документ. Адже хто знає, врятують їх чи ні. Проте вірила, що колись цей корабель витягнуть з моря і переглянуть всі документи, які на ньому збережуться. Тому поставила на стіл ліхтар і почала складати документ, який вважала необхідним залишити тут. Зверху поставила число, місяць, рік, а далі написала:
«Цей підводний човен, що провадив піратсько-шпигунську діяльність, затонув…»
Але чого він затонув, дівчина задумалась над цим вперше.
— Слухайте, Антон, чого затонув човен?
— Скільки я розумію, його атакувало якесь надводне судно і закидало глибинними бомбами… Човен дістав серйозні пошкодження. Які саме, я не знаю, але, очевидно, спливти на поверхню не міг.
— Гаразд.
Люда продовжувала писати. Вона виклала історію захоплення підводним човном полонених у бухті Лебединого острова, описала допити, поведінку її товаришів, занотувала все, що пам'ятала з розмов між командиром підводного човна і Анчем та іншими піратами, коли ті розмовляли при ній. Записавши все, що вважала потрібним, зробила таку приписку:
«Останній представник командування піратського човна, що називає себе Антоном, здає човен мені, представникові СРСР, Людмилі Ананьєвій. З цього моменту човен законно вважається належним Радянському Союзу».
Люда розписалася і простягла папір та ручку пораненому
Антон відмовився підписати цей акт, але коли дівчина згадала про наслідки, які можуть бути в разі їхнього врятування Епропом, він неохоче й досить нерозбірливо розписався.
Дівчина схопила документ і подивилася на годинник. Стрілка показувала двадцять три години і п'ятдесят три хвилини. Залишалося сім хвилин до наступної доби. В посту центрального управління знов подзвонив телефон. Люда вже впевнено, майже не присвічуючи ліхтарем, пройшла до телефону, зняла трубку і спитала, хто дзвонить. Хтось пошепки сказав, що дзвонить з торпедного відділу в кормі човна.
— Притомними нас залишилось тільки троє… — Той, що говорить, назвав себе і двох своїх товаришів. — Чи є надія на порятунок, пане командир?
Люда розгублено мовчала. Вона розуміла, що для тих людей цієї надії вже не зоставалося, проте абсолютно нічим не могла допомогти. Стримуючи хвилювання, відповіла:
— Ми ждемо радянських епропівців.
— Хто це говорить зі мною?
— Командир човна, представник Радянського Союзу
— Де наш командир?
— Ваш командир залишив вас і втік.
Після цього запанувала мовчанка. Але той, хто розмовляв з торпедного відділу, очевидно, не повісив трубки і розповів своїм товаришам новину. Минуло кілька хвилин, і дівчина почула в телефон два револьверних постріли, що тріснули невдовзі один за одним. Двоє піратів застрелилися. У третього, очевидно, не вистачало на це сили волі.
Дівчина повернулася в каюту, але нічого не сказала пораненому про трагедію, яка відбулася у торпедному відділі. Погасила ліхтар. Щоб розвіяти тужливе мовчання, звернулася з запитанням до Антона, хто його так поранив.
— Позаминулої ночі потопили пароплав. А наступної після того ночі знов зустріли його в морі напівзатопленим. Нас кілька людей було послано оглянути верхні каюти командування. Ми з одним матросом зайшли в кают-компанію. Засвітивши ліхтар, побачили на дивані страшного хижака. Це міг бути барс, а може тигр. Я не встиг роздивитися, бо він схопився, плигнув на стіл і заричав на нас. Я вистрілив з револьвера. Поранений звір кинувся на мене. Я стріляв вдруге і втретє. Він, здається, впав, але з кутка кают-компанії з» явився другий і теж кинувся на нас. Ми втекли, проте вже на палубі, коли я готувався плигнути у воду, звір таки наздогнав мене й поранив. Ці рвані рани страшенно болючі і, здається, повільно заживають. Мені потрібний лікар. У нас обов'язки лікаря сполучав старший офіцер.
Пірат замовк, мабуть, згадавши, що труп старшого офіцера лежить поруч.
— Ви погано себе почуваєте? — спитала дівчина.
— Я боюсь, що не витримаю перебування тут. Рани мої страшенно болять. Я відчуваю слабість… Дайте, будь ласка, мені… В кишені моєї куртки є конверт… То лист. Я хотів би ще раз подивитись на нього.
Люда освітила ліхтарем обличчя. Він справді страждав, але разом з болем в очах його заховувались злість і страх. Дівчина знайшла його пошматовану куртку на підлозі. Нахилилася над шматтям, знайшла кишеню і намацала там конверт. Витягла і, не розглядаючи, простягла його піратові. Але поранений від напруження знепритомнів. Дівчина почала розглядати конверт. На ньому стояли літери: «Леб. ост. А. Г. Ан-у». Їй здавалось, що ті літери вивела знайома рука. Ще раз придивилась до тих літер і легко їх розшифрувала: «Лебединий острів, Андрію Гордійовичу Ананьєву». Значить, листа адресовано її батькові. «Так це той лист, що вона писала?» Дівчина витягла його з конверта. Справді, він написаний її рукою. Почала читати і невимовно здивувалась. У листі було таке:
