Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

— Я цього не боявся, — казав стерновий. — Бо пояс же, — він показував на рятівний пояс, — все одно мене б урятував. Але я турбувався за шкіпера.

За дбалий догляд за шкіпером йому простили боягузтво…

Андрій скрутив грубезну цигарку і зразу повеселішав, коли лікар сказав, що шкіпер житиме, дякуючи його, Андрієвому, піклуванню.

«Буревісник» виконав своє завдання. Треба було повертатися. Щоб швидше приставити рибалок на Лебединий острів, командир наказав узяти шхуну на буксир. Марко попросив командира, щоб «Розвідувач риби» полетів на маяк і дав звістку батькові про врятування сина. Мати й дід теж приєдналися до нього. Командир «Буревісника» розумів їх.

«Розвідувач риби» негайно вилетів на Лебединий острів із завданням зробити першу посадку біля маяка.

До командира есмінця привели Анча. На запитання, хто він такий, відкіля і чому напав на шхуну, шпигун рішуче відмовився відповідати. Просто мовчав, наче зверталися не до нього.

— Будемо вважати, що з переляку онімів, — сказав Трофімов. — Таке явище трапляється, але довго не триває. Виведіть його.

Шпигуна вивели, командир наказав послати радіограму-запитання, куди його приставити.

Коли Анч виходив від командира, до нього підійшли Марко та Яся. Юнга хотів спитати про долю Люди. Шпигун проходив, ніби нічого не помічаючи, але коли йому на очі попалися винуватці його провалу, не міг не глянути на, них з ненавистю.

— Анч, скажіть, де Люда? — спитав юнга.

Шпигун мовчав і тільки губи скривив у тонку посмішку. За цю посмішку Марко готовий був розколошматити йому голову. Все ж стримав себе і навіть не змінив тон, продовжуючи допитуватись, де Люда

— Я прошу вас сказати, де Люда? — похмуро промовила Яся.

Анч уже заходив до призначеного йому приміщення, обернувся і глянув на обох поглядом, сповненим такої ненависті, наче промовив: «Її-то вже, напевне, нема і ніколи вам її не знайти».

Він зник за дверима, біля яких стояв вартовий.

Хлопець і дівчинка повільно пішли по палубі корабля в різні сторони з своїми сумними думками. Команда «Буревісника» запевняла, що човен потоплено. Це підтверджувала також втеча командира-пірата й шпигуна. Мабуть, лише ці двоє врятувалися. Коли ще хто врятувався, то, напевно, не Люда, бо пірати, безперечно, поспішали знищити її, і, в усякому разі, не подбали про врятування.

Есмінець швидко йшов на північ, тягнучи за собою «Колумб», на палубі якого сиділи два червонофлотці. Вся команда шхуни перейшла на «Буревісник». Схилившись над бортом, задумливо дивився в море Марко. Він думав про Люду, і жаль стискав йому серце, хотілося прорізати поглядом товщу води, оглянути морське дно, знайти уламки підводного корабля і серед них милу його серцю дівчину. Принаймні хоч би знати, де саме її останнє пристановище, її могила — ціле море… На плече Марка лягла маленька рука. Він підвів голову, Яся показувала йому на море — під борт есмінця. Корабель враз почав зменшувати хід. Кругом нього на поверхні води плавали масні блискучі плями, ніби тут хтось розілляв нафту. На командирському містку зацікавились цим явищем, і «Буревісник» закружляв над тим місцем. Здавалося, якийсь танкер викачав тут із своїх трюмів нафту.

Марко не розумів, у чім справа, але швидко все з'ясувалось. На думку Трофімова, тут загинув підводний човен. З його пошкоджених цистерн на поверхню спливала нафта і вкривала воду масними плямами.

— Бач, куди доповз, — сказав командир есмінця, вимірюючи по карті віддаль, де позаминулої ночі відбувався бій між «Буревісником» та підводним піратом. Штурман точно визначив місце загибелі човна. Ехолот показав глибину вісімдесят п'ять метрів.

— До осені наші епропівці розвідають, що тут залишилося, а колись, може, й витягнуть той брухт, — зауважив Трофімов і наказав іти попереднім курсом до Лебединого острова.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

І. ЖИВЦЕМ ПОХОВАНІ

Спокій і тиша панують тут. У найсильніші шторми, коли на поверхні моря клекочуть пінясті хвилі і вітер заносить чайок на сотні кілометрів од берегів, коли розбурхана стихія трощить стальні кораблі, наче дитячі іграшки, і тоді тут спокійно й тихо, як і завжди. Ані сколихнеться нерухома вода.

Глибина вісімдесят п'ять метрів: густі сутінки, майже темрява, навіть тоді, коли на ясному небі стоїть сонце у зеніті. На кам'янистому грунті ростуть маленькі кущики червоних і сталево-синіх водоростей. Не всяка риба запливає на цю глибину. Це ще не океанські глибини в тисячі метрів, де давить тиск у сотні атмосфер, куди лише окремі смільчаки спускаються у гідростатах та батисферах, але це вже той бік глибинного порога, смертельно небезпечного для людини.

На цій глибині можна натрапити на потоплі пароплави та кораблі, що їх рідко тривожать водолази. Деякі з них лежать багато десятків років, і хтозна, скільки ще лежатимуть, поки підіймання їх стане легкою справою. Хай ще лежать і зберігають свої таємниці та дорогоцінності.

За сотню, приблизно, кілометрів від Лебединого острова на такій глибині лежав дивної форми корабель, без щогл, але з виступом, схожим на капітанський місток, з двома маленькими гарматами й низенькими поруччями навколо палуби. Досвідчене око моряка чи водолаза пізнало б у тім кораблі підводний човен. І хоча не дивно зустріти сучасний «Наутілус» ^[11] на такій глибині, але поведінка цього човна могла б здивувати. Довгий час лежить він без руху. З прогнутого борту тоненьким струмком спливає вгору нафта, дивно загнуте стерно глибини, а головне — не чути в ньому ніяких ознак життя, наче екіпаж вимер або причаївся, остерігаючись надводних суднорозвідувачів з найчутливішими гідрофонами.

Проте, коли б спустився сюди водолаз і припав вухом до стінки затопленої рубки, то вчув би якийсь невиразний шелест за тією стіною, в проміжку між бойовою рубкою та Центральним постом управління.

На жаль, не видно там водолазів. Проникнемо ж нашою уявою за металеву стінку в середину підводного човна.

В маленькій каюті, розташованій в центральній частині підводного корабля, чується тиха розмова. Коли б каюту освітити промінням сильного прожектора, можна було б побачити на корабельній койці чоловіка в одежі моряка, із забинтованими рукою та боком, з дико страхітливим виразом очей, в яких був відчай і жах, а за крок від нього на стільці світловолосу дівчинку років сімнадцяти з мигдалевидними зеленими очима в яких світилася висока мужність і напружена думка.

Дівчина та була Люда Ананьєва, а на койці лежав поранений звіром пірат. Вже минуло багато часу з моменту, як підводний човен остаточно спинився, а його командир разом з Анчем, скориставшись рятівними масками, викинулись на поверхню, затопивши для цього бойову рубку

Протягом першої години, відколи Люда і шпигун залишились тут удвох, вони майже весь час мовчали. На посту в центральному управлінні довго дзвенів телефон і, нарешті, замовк. Дівчина не вийшла туди, а поранений не міг цього зробити, коли б навіть схотів. Можливо, в розпачі він нічого не чув. Обом було ясно, що їх разом з тими, хто перебував у інших приміщеннях корабля, залишили вмирати на морській глибині. Ніхто не прийде їм на допомогу, про них навіть нікого не повідомлять. Про це свідчило два трупи в центральному посту управління. Командир підводного човна і шпигун турбувалися лише про себе; вони тепер зберігатимуть таємницю плавання та загибелі піратського підводного корабля.

Люда обдумувала становище. З розмови пірата і шпигуна, коли вони покидали човен, вона дізналась про глибину, на якій він лежав, і розуміла, що вибратись відціля без спеціальних приладів або сторонньої допомоги неможливо. Піратський підводний човен загинув, але частина його екіпажу ще жива і чекає смерті. Навряд чи ці люди добровільно згодні загинути заради того, щоб зберегти свою таємницю. Адже вони обізнані з подібними випадками аварій підводних човнів та способами рятування на цих глибинах. Вона хотіла побалакати, спитати, що можна вигадати в такому становищі. Дівчина вирішила поговорити із своїм пораненим сусідом.