Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
В кімнаті маленького будиночка так само закам'яніло сиділа Маркова мати й непорушно дивилась на двері. Їй здавалося — ось-ось вони відчиняться, і увійде її дорогий хлопчик, з веселим сміхом розповідатиме про останній рейс на «Колумбі», про боягуза Андрія і відважного Стаха Очерета, кине якусь приказку, вона поцілує його. Безупинно текли сльози, але вона їх не помічала. Сиділа на лаві край стола й не одводила очей від дверей.
На ліжку, напівроздягнений, спав Грицько. Тепер його забрали додому, і щодня, коли надвечір батьки поверталися з Соколиного й не відповідали на його запитання про Марка, хлопчик заливався гіркими слізьми. Тоді дід Махтей брав його на свої кволі старечі руки і тримав доти, поки заплаканий хлопчик не засипав.
Зараз діда Махтея в кімнаті не було. Він вийшов на подвір'я, щоб залишитись на самоті з своїми думками, не бачити страждань дочки. Він знає: умовляннями нічого не допоможеш. Вистояв усю грозу під дощем у старому рибальському плащі з невкритою головою. Під грім і блискавку згадував свою важку й безладну молодість, своє життя, що майже все минуло на воді. Безліч суден вивчив він, працюючи на них матросом, штурвальним, кочегаром, коком і боцманом. Ніколи не мріяв закінчити свою старість на рідному Лебединому острові. Майже всі численні його товариші розпрощалися з життям у морі, і ніхто не міг сказати, де їхні могили. Коли ж довелося доживати життя пенсіонером тут, на маяку, в оточенні близьких людей, він надзвичайно прив'язався до своїх онуків, і вони вщасливлювали його останні дні. Дід Махтей хоча й відчув, що потроху втрачає силу, але ще досить міцно тримався на своїх ревматичних ногах.
Повільно походжав старий над берегом, слухаючи, як у непроглядній темряві гуде прибій, і старечі губи шепотіли прокляття невідомим убивцям. Дід Махтей не вмів плакати. І тепер протягом трьох день жодна сльозинка не блиснула на його очах, але серце йому розривалося від туги. Жорстоке моряцьке життя навчило Махтея стримувати сльози, але замість того вибухати страшними прокляттями.
Старий все ходив і ходив, часом стріпуючи мокрим волоссям, потім зупинявся, спирався на палицю й пильно вдивлявся в темряву. Коли пройшла гроза і перестало блискати, дід Махтей стояв поблизу того місця, де і в прибій Марко не раз проскакував «Альбатросом». Дід в розпачі згадував вправність онука…
І раптом поблизу почувся наче стогін. Старий моряк стрепенувся і прислухався, намагаючись розібрати звуки того голосу в шумі прибою. Стогін повторився. Дід нахилився над берегом і побачив при світлі зір, як щось темне виповзало з прибійної хвилі на берег. Йому пригадалось бачене в різних країнах, як на берег виповзають тюлені, моржі, крокодили, і він навіть стиснув ціпок, щоб звести невідомим звіром. Але стогін повторився, і ставав, що то був людський голос, моря виповзала людина, втрачаючи останні сили. Набігала прибійна хвиля, залляла узбережжя і вкрила ту людину, а коли одбігла, невідомий опинився вже далі од берега, ніж був перед тим. Дід Махтей спустив на землю свій ціпок і кинувся назустріч новому валові води, що налітав з темряви і міг побити дрібним камінням, яке котиться разом з прибоєм сюди й туди.
Моряк попередив прибійний вал і схопив невідомого, що лежав на піску. Цього разу вода накрила їх разом, але старий міцно вперся ногами в пісок і, коли хвиля одійшла, залишився на тому самому місці. Він швидко виволік людину на берег.
В темряві міг сказати про врятованого, що то підліток. Махтей підняв його й поніс до хатини. Ноша була дуже легка. Пронісши сотню кроків, старий не відчував втоми і, здавалося, міг би нести так до самого Соколиного.
Коли старий увійшов до хати, дочка скочила з свого місця й кинулась до нього, наче сподіваючись побачити на його руках свого сина. Але то не був її син. Мокрий, невідомий підліток був закривавлений. Жінка зрозуміла, що трапилось нещастя, і схилилась над ним з материнською ніжністю.
— Це дівчинка! — вимовила вона.
Невідома розплющила очі, подивилась навкруги нічого не розуміючим зором і знов закрила їх. Її роздягли й поклали на велике ліжко, перенісши Грицька на власне маленьке.
Ні жінка, ні старий не могли впізнати, що то за дівчинка. Можливо, це хтось із Соколиного. Але всіх дітей та підлітків звідти вони не знали. А, може, і зовсім стороння, з якоїсь шаланди, що загинула в морі. Махтей хотів вийти й погукати та пошукати по березі, чи не знайде ще якого потопаючого.
Тим часом Грицько, повертаючись на маленькому ліжку, впав на підлогу й прокинувся. Перше, що він побачив, були постаті матері й діда, схилені над великим ліжком, де лежав хтось у хлопчачій одежі.
— Марко! — скрикнув хлопчик.
Але то був не Марко, а якийсь незнайомий. Грицько уважно подивився на обличчя дівчинки, що лежала перед ним, і впізнав її.
— Яся Знайда! — промовив Грицько і, широко розкривши очі, спитав: — А де Марко?
Жінка і старий вражено подивилися на хлопчика. Так це Яся Знайда, що зникла разом з Марком та Людою?
Значить, ця дівчинка, що лежала непритомна перед ними, могла б відкрити таємницю, куди зникли Марко й Люда. Вони мусили, не гаючи й хвилини, повернути її до свідомості й дізнатися, де її супутники з «Альбатроса». Заходилися гріти дівчинці ноги, давали нюхати нашатир, клали теплі компреси на голову. І ось вона розплющила очі й вже не закрила їх знову. Злякано й запитливо подивилась на обличчя, що схилилися над нею.
— Ясю, де Марко? — спитав старий.
Дівчинка насилу перевернулась на бік і впізнала Грицька.
Значить, вона в безпеці.
— Швидше доганяйте «Колумб», швидше рятуйте їх, — шепоче Яся, і ці слова спершу видаються її слухачам маренням, але дівчинка, силкуючись, підводиться над подушкою і каже: — Вчора ввечері пірати захопили «Колумб», вбили дядька Стаха і Андрія. Там залишилися Левко й Марко. Я втекла і ледве доплила до берега. Їх треба наздогнати…
«Значить, Марко живий, але в небезпеці». Шестеро очей благально дивляться на дівчинку, ждуть, що вона скаже…
VIII. «КАЙМАН»
Коли б у ті дні якийсь спостерігач зміг уважно стежити за рухом пароплавів на південному морі і, відмічаючи на карті курси, записував щогодини місця їх перебування, то, напевне, його увагу привернула б поведінка одного пароплава. Замість іти весь час одним курсом, прямуючи у певний порт, той пароплав принаймні тричі на день змінював свій курс, а вночі, коли не стояв на місці, то міняв напрям щогодини. Один раз на добу, в певний час, завжди опинявся на однім і тім самім місці.
Здавалося, наче якась наукова експедиція відбуває плавання і, знайшовши в морі нову, замкнену на короткій відстані течію, вивчає її. Але коли б наш спостерігач опинився поблизу того пароплава, то протягом цілої доби не помітив би жодних ознак, які свідчили б про гідрологічні, гідрохімічні, гідробіологічні, нарешті, метеорологічні спостереження на пароплаві. Проте, коли б наш спостерігач був радистом і слухав радіограми, передавані протягом доби з того пароплава, то, напевне, звернув би увагу численні повідомлення про стан погоди. Повідомлення ті передавались, очевидно, за спеціальним кодом метеорологічної служби. Тільки вони майже весь час не відповідали дійсності. Правда, пароплав, можливо, був передавальним пунктом, бо переказував одне за одним метеозведення з інших морів та океанів.
На чорному борту пароплава білими літерами написана була його назва «Кайман». У каюті капітана в маленькому сейфі лежали суднові документи. Зберігалися вони в численних теках. У кожній з них документи свідчили про інше. Згідно з одними «Кайман» ішов з півдня на північ, згідно з другими — із сходу на захід, а треті й четверті вказували на цілком протилежні напрямки. І хоч цих тек із суперечними документами було багато, проте різнобій у них не бентежив ні капітана, ні його старшого помічника.
