Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
Скінчивши перев'язку, моряк показав знаками, що вона мусить сидіти і стежити, поки поранений опритомніє. Потім він вийшов. Дівчина залишилась сама і, нарешті, впізнала пораненого — це був матрос, якого вона кілька разів бачила. Він лежав з заплющеними очима, непритомний, хоча іноді стогнав. Люда сиділа на маленькому стільці за столом і оглядала каюту. Крізь двері з центрального поста управління до неї часом долітали слова. З тих уривків розмови вона дізналась про тривожні настрої піратів. Командир і помічник питали один одного, відкіля в цей час тут узявся літак. Потім чути було, як командир лаявся, відповідаючи комусь у телефон. Здавалося, тривога піратів все зростала: човен спинився, віддано було наказ зберігати абсолютну тишу. Потім човен безшумно піднявся, але на поверхню не сплив. Мабуть, пірати спостерігали море в перископ. Через кілька хвилин почулась команда випустити торпеду. Торпедного пострілу вона не відчувала. Тільки задоволені вигуки командира піратського човна незабаром змінилися прокляттями. На ті прокляття відповів інший голос:
— Есмінець спинився, вона його впіймає на спіралі.
Потім той самий голос додав:
— Їх прожектори можуть помітити перископ.
І Люда знов відчула заглиблювання човна. Її охопила невимовна тривога, бо догадувалась, що на поверхні моря якомусь судну загрожує вибух торпеди. Справді, скоро прогуркотів глухий звук вибуху, і радісні вигуки почулися центральному посту управління. Дівчина до болю стиснула кулаки. Човен знов підіймався. Цього разу він сплив на поверхню. Люда скам'яніло сиділа з стисненими кулаками й заплющеними очима. В уяві постала загибель пароплава і людей на ньому.
Але раптом стрепенулась і розплющила очі. Страшна картина зникла, бо з центрального поста знову летіла лайка командира. За лайкою пролунав наказ одкрити балони із стиснутим повітрям і дати повний хід електромоторам. У звучанні голосу, що віддавав накази, почувався переляк. Значить, тепер небезпека загрожувала підводному човнові. Люда відчула приплив радості, забувши, що це також небезпека і для неї.
Командир вимагав «самого повного» ходу. Десь вдалині з шаленою швидкістю наростав шум і гуркіт, наче велетні-кити били по воді могутніми хвостами, або над головою по мосту скажено мчав поїзд. Щось прогуркотіло над човном. Раптом човен здригнувся, захитався й пішов униз. З центрального поста почувся заспокоюючий голос:
— Зламався перископ… Праворуч стерно. Лежатимем на грунті.
Човен пішов на найбільшу можливу глибину Дівчина глянула на пораненого й побачила, що він опритомнів і лежить з відкритими очима. Вона нахилилась над ним, він пильно подивився на неї і прошепотів:
— Прошу води.
Він сказав це російською мовою. Вражена Люда хотіла відповісти, що й досі розуміла його, але схаменулась і промовчала. Налляла з графина в склянку води й піднесла йому до губ. Тільки поранений випив і прошепотів подяку, як човен здригнувся і крізь його стіни почувся вибух. То був перший, а потім вони ішли один за одним, то ближче, то далі. Човен здригався і підіймався догори то носом, то кормою. Під час одного вибуху погасла електрика, але скоро знов засвітилася. Човен повз по грунту, намагаючись вислизнути з зони обстрілу. Йому це наче вдалося, але після недовгої тиші знову загриміли вибухи. Нарешті після одного з них човен підкинуло вгору, потім кинуло на грунт. Люда впала на підлогу. Електрика погасла й не засвічувалась. У центральному посту почулися тривожні крики. Командир та його помічник запитували по телефону про стан у машинному відділі на кормі і в торпедному — на носі. Люда не чула відповідей, але з самих запитань зрозуміла, що човен зазнав пошкоджень, що затоплено якісь переборки, і зв'язок між центральним постом та іншими приміщеннями, крім двох кают поруч поста, перервано. Так у темряві й тиші пробули кілька годин, поки спостерігачі на гідрофонах не сповістили, що надводний корабель пішов геть. Тоді почалася жвава розмова телефоном і стукотіння в машинному відділі. В каюті знов засвітилась електрика.
З підслуханих розмов Люда довідалась, що коридори між центральним постом та іншими приміщеннями затоплено, що попсовані вертикальні стерна, не одкриваються клапани балонів із стиснутим повітрям, яке звичайно витискає воду з цистерн, і через те човен може лише повзти по грунту. Радіостанція була також пошкоджена, і радист не брався налагодити її раніш як за три-чотири дні, а головне — з великої глибини не міг ні з ким зв'язатися. Покажчик глибини свідчив, що човен лежав на сто тридцять метрів під водою. Запас енергії в акумуляторах залишився мінімальний.
Після наради, що відбулася в каюті командира і змісту якої Люда не знала, човен дав хід і поволі поповз по грунту. Куди вони прямували, Люда не уявляла. Помітила тільки, що рух почався в шість годин тридцять дві хвилини. Командир іноді голосно говорив по телефону, підбадьорюючи і заспокоюючи команду. Поранений лежав мовчки, зрідка просив пити. О другій годині дня попрохав допомогти йому підвестися, насилу сів на ліжку, потім здоровою рукою сперся на стіл і ступив одною ногою. Але другу зрушити з місця не зміг. Анч лише один раз зазирнув до них, але одразу вийшов, нічого не сказавши. Заходив ще помічник командира щось взяти з шухляди в столі, спитав пораненого, як він себе почуває, і сповістив, що човен іде на мілину.
В центральному посту тепер розмовляли мало. Телефон дзвонив рідко: мабуть, команда була заспокоєна і не турбувала свого командира. Як і раніше, відчувалося, що човен повзе по грунту.
Командир і старший офіцер спочатку давали багато наказів, намагаючись різними маневрами спрямувати човен носом угору і таким способом піднятись на поверхню. Але, очевидно, стерно глибини заклинилося в такому положенні, що спрямовувало човен униз, і всі зусилля піратів залишались марними. Іноді човен зупинявся, зустрічаючи нерівності на грунті. На щастя піратів, на дні не було обривистих виступів або надто крутих підйомів, і після невеликого зусилля щоразу перемагав невелику перешкоду і повз далі.
Одного разу гідрофони відмітили, що над човном пройшов пароплав. Про це старший офіцер доповів командирові. Тоді човен спинився і простояв доти, доки спостерігач е повідомив, що звуки пароплава зникли.
О другій годині дня в посту центрального управління знов почулася тривожна розмова. Командир наказував комусь по телефону не втрачати надії, не вдаватись у паніку, пропонував відкрити якісь крани й обіцяв швидкий порятунок. Люда чула лише слова командира і не розуміла, в чім справа, але догадувалась, що в якійсь частині підводного човна людям загрожує небезпека. Поранений ствердив її догадки, — він теж чув розмову в центральному посту. Повернувши до дівчини голову, розповів їй російською мовою, що в торпедному відділі на носі не вистачає повітря. Командир розпорядився спробувати випустити стиснене повітря з балона при торпедному апараті. Це дасть додаткову кількість кисню, але набагато збільшить атмосферний тиск. Проте кількість вуглекислоти в повітрі залишається та сама, бо з розмови командира можна було догадатися, що в торпедному відділі не працював регенератор, призначений для очищення повітря.
— Більше двох годин там не проживуть, — сказав поранений.
Хвилин через тридцять — сорок у центральному посту знову залунали телефонні дзвінки, і знов командир наказував, умовляв, обіцяв. Нарешті, почувся наказ, переданий по телефону в машину, вимкнути електрику торпедному відділові. Поранений сперся на здоровий лікоть, очі в нього блищали, він зашепотів:
— Вони загрожували викинутись на поверхню з торпедних апаратів. Тепер вони не зможуть впустити стиснене повітря в торпедні труби.
Час ішов невимовно повільно, і дівчина відчувала агонію людей, що перебували за якихось двадцять п'ять метрів від неї: темрява, важке повітря і свідомість швидкої неминучої смерті.
Човен усе повз і повз. Минула година, півтори. Можливо, в торпедному відділі вже панувала смерть. Поранений заснув. Люда простягла на столику руки й поклала на них голову. Так нерухомо сиділа довго, їй здавалося, наче в каюті теж не вистачає повітря. А в голові гуділо, дзвеніло…
