Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Я прийшла тому, що люблю свою матір. Може, їй ще можна допомогти. Вона ж злочинів не вчиняла. Просто — безвольна, нещасна людина, яка не зуміла побудувати своє життя.
У моєї мами є один «пунктик». Перший її чоловік, якийсь Кирило Мещерський, був під час непу дуже багатим. Я так і не зрозуміла, чим він займався, — інколи мати каже, що він адвокатував, інколи називає його інженером. Але вона глибоко переконана, що жила по-справжньому тільки в той період, як була його дружиною. «А після нього, — каже вона, — я не жила, а існувала…» Навіть мене на честь нього назвала Кірою. Безглузде, лялькове ім'я, терпіти його не можу.
Все лихо в тому, що моя мама була дуже вродливою. Такою гарною, що дивишся на її давні фотографії і не віриш, що це зображення звичайної жінки. Схоже на картину. А більше, Гарасиме Миколайовичу, у неї за душею нічого не було й немає: людина вона дріб'язкова, сварлива, несправедлива. Можливо, негарно так говорити про матір, але що правда — то правда!
У мами було багато чоловіків. Мін батько найпорядніший. Він командував артилерійським полком і загинув під час війни під Варшавою. Вони розлучились через маму, звичайно, коли мені сповнилось три роки. Кожного разу, коли батько приїжджав у Москву, він заходив до нас, кілька годин мовчав, потім прощався з мамою, і я йшла його проводжати. Ви знаєте, він завжди показував мені в Москві щось цікаве. Одного разу повів до свого друга в Ленінську бібліотеку, у відділ рукописів. Батько поїхав, а я й до цього часу ходжу до його друга, тільки вже додому. Він найстаріший реставратор рукописів. От я до нього прийду, він мене посадить у куточку, дасть лупу, якусь незвичайну книжку, і я годинами розглядаю нарисовані букви, заставки, ілюстрації, зроблені багато років тому людськими руками, а він мені розповідає про цих людей так, наче жив з ними. А ще одного разу батько повів мене до викладачки консерваторії, я також і в неї буваю до цього часу, хоч у мене й немає здібностей до музики. Просто приходжу і слухаю, як вона грає. У неї в квартирі багато квітів, мало меблів і завжди є люди. У мене там на підвіконні є моє місце, і вона нічого туди не ставить, а я приходжу, забираюсь в амбразуру з ногами, слухаю, дивлюсь на Москву, і так не хочеться потім іти додому!.. Їздили ми з батьком на завод «Машинобудівник» до майстра, у якого він колись працював слюсарем, і вони якось влітку взяли мене з собою в село, де я пробула до самої осені. Їздили ще до різних батькових товаришів по службі, і всюди з ним було цікаво і гарно. Перед тим як зі мною попрощатись, батько вів мене в магазин, щоб я вибрала собі подарунок. І з ним я завжди вибирала що-небудь дуже красиве. Я рада, що батько розвівся з мамою, друга його дружина хороша жінка, а мама б його засмикала. З нею ніхто не може ужитися, оце тільки я та останній чоловік, і то через те, що не живе з нею в одній квартирі.
І мені і маминим чоловікам життя зіпсував Кирило Мещерський. Як це робилось? А ось як.
Якщо мама одержувала гроші, то, перелічивши їх, вона завжди повторювала, що це нужденні копійки, а от гроші їй приносив тільки Кирило. Тисячі! Якщо вона купувала пальто, то обов'язково говорила при цьому, що Мещерський зірвав би з неї цю злиденну ганчірку. При Мещерському вона носила тільки дорогоцінні хутра, при Мещерському у неї була дача в Ялті, брильянтові сережки, машина — і так без кінця, з будь-якого приводу на докір нам, тобто мені і маминим чоловікам, згадувався Мещерський.
Як ми все це терпіли? Знаєте, не звертали уваги. Жартували, огризались. Ми вважали це за дивацтво у мами. Бувають же люди з примхами? І звичайно, всі ми були переконані, що мама більше видумує про Мещерського. Так, для куражу, щоб похвастатись.
По-моєму, він був страшенною поганню. Запевняв маму, що жити без неї не може, а в двадцять шостому році поїхав за кордон начебто в командировку і не повернувся. Огидний тип!
На жаль, він мамі писав час від часу. А вона носилась з кожним його листом по півроку — до нового! Іноді при нагоді він присилав лахміття, над яким мама також трохи не плакала від захоплення.
Як на лихо, з роками культ Мещерського у мами не згасав, а навпаки, розгорявся. Вона почала твердити, що вони скоро з'єднаються. Він здійснює якийсь складний план, в результаті якого вони будуть разом. Так він писав. Щоправда, про те, як це буде, — чи мама поїде до нього, чи він повернеться в Радянський Союз, — говорилось туманно. Але поєднаються вже на все життя. Від мами він просив одного — вірити йому і чекати!
Вона від таких листів втрачала розум! А тут іще раз на півтора-два роки з'являлись ід нього люди з привітами, листами і посилками. Все це були наші, за їхніми словами, радянські люди і з Мещерським зустрічались у відрядженні за кордоном.
Якби ви знали, Гарасиме Миколайовичу, які це огидні люди! Жартують, а очі холодні, недобрі, підлабузнюються до мами, а не поважають її, я ж це все бачу! Появляться, зайдуть кілька разів і зникнуть.
А мама наче сліпа! Вона нічого не бачить і не чує! Досить з'явитись на порозі якому-небудь пройдисвітові і сказати, що він од Мещерського, як мама тане і ладна на колінах стояти перед ним!
Та найважче навіть не це! Дома в нас стало страшно, начебто хтось смертельно хворий і всі чекають його смерті…
Я б давно пішла з дому, але мені шкода маму, Гарасиме Миколайовичу! Вона дуже змінилась, сіпається вся, не спить ночами, весь час приймає аспірин. Останнім часом ми живемо, як на залізничній станції. Мама перестала займатись господарством. Ми не ремонтуємо квартири, ми харчуємось всухом'ятку, ми живемо так, начебто все, що з нами відбувається, це начорно, а ось скоро почнеться зовсім інше, нове, справжнє життя. Яке? Чого мама жде? Я пробувала з нею поговорити, вона не слухає, вона кричить мені, що я обмежена, тупа істота і нездатна зрозуміти її. В той день, коли я одержала атестат зрілості, вона поїхала в Гагри і навіть не поздоровила мене! Кілька місяців вона не знала, що я вступила до медичного інституту, а коли дізналась, знизала плечима і сказала, що це схоже на мене — вибрати таку нецікаву професію…
Весь останній час вона була дуже похмура, майже не розмовляла зі мною, за кожну дрібницю сварилась. І ось звершилась «велика» подія! Минулого тижня прибув новий посланець від Мещерського. І мама ожила!
Він прийшов до нас і захворів чимсь схожим на малярію. Добу пролежав непритомний. Наступної ночі вони говорили до світанку. А після цього він пішов, і більше я його не бачила. Але мама стала іншою людиною. Вона енергійна, весела, вона весь час жартує і навіть голубить мене, чого не бувало багато років, Гарасиме Миколайовичу!
Я спробувала поговорити з нею серйозно. Просила, щоб вона сказала мені правду. Чого вона жде від Мещерського? Хто ці люди? Чому вони приходять у наш дім, як господарі, і поводяться з нами, як із слугами? Про що вона говорила вночі з цим останнім?
І ось що мені мама відповіла. «Кіро, — сказала вона. — Я зрозуміла, що тобі краще жити окремо. Ти не приймаєш до серця моїх інтересів, мені чужі твої. Ти доросла людина, а в природі є закон, згідно з яким молоді ідуть від батьків… Іди від мене на будь-яких умовах. Квартиру ми розділимо або я виплачу грошима… Я віддам тобі мій золотий годинник і котикову шубу». — «Мамо! — сказала я. — Про що ти говориш? За законом природи живуть звірі. Ми люди. Для нас обов'язкові закони суспільства. Як я можу тебе покинути? Ти нещасна, хвора людина! Я нікуди від тебе не піду!»
Тоді вона шпурнула на мене попільницю і заперлась у своїй кімнаті.
І ось я прийшла до вас за порадою. Що мені робити? Що з нами робиться? Інколи у мене з'являється догадка, від якої стає так моторошно, що стискається дихання! Допоможіть мені розібратись у нашому житті! Хто такий Мещерський? Чому він має владу над мамою? Про яке «нове» життя вона твердить? Допоможіть нам, Гарасиме Миколайовичу! Я знаю тільки одно: так жити, як ми живемо, не можна… Дайте мені, будь ласка, папіросу, я інколи курю, як ніхто не бачить, а вас мені не соромно… Дякую! Ні, сірник я сама запалю… Я люблю вогонь. Це все, Гарасиме Миколайовичу… Більше мені нічого розповісти!
