Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
— Отже, ви одержали листа на товариша Яновського… — Швидко розв’язав шворки на течці, дістав звідти аркуш, списаний фіолетовим чорнилом. — І ми одержали, певне, такого ж листа… — Присунув до себе листа, що лежав на столі перед Синицею, проглянув його. — Тільки у вас адресований “рідним пролетарям, товаришам з гаража”, а тут, — тицьнув пальцем у свій папірець, — “заслуженим і відповідальним керівникам губвиконкому”. А зміст листа майже однаковий, з невеличкими словесними відхиленнями.
— І як ви ставитеся до листа? — запитала Дороговказ.
— Нічого нового ми не дізналися.
— Хочете сказати, що вам відоме контрреволюційне минуле Яновського?
— Давайте краще запросимо сюди самого товариша Яновського, — кадровик зробив наголос на слові “товариша”. — Послухаємо його.
— Згоден, — подав голос Синиця. Він визирнув у вікно, погукав: — Семене, слухай, Семене, збігай до комори, поклич Даниловича, нехай до червоного кутка завітає.
— Нащо його слухати? — обурилася Дороговказ. Перехилилася через стіл до кадровика: — Я так зрозуміла: ви не спростовуєте листа… Отож, Яновський справді приховав своє минуле й проліз до пролетарського колективу! А запитати б: з якою метою?
— От зараз і запитаєте, — спокійно відповів той.
— І ви кажете це так байдуже!..
Синиця заспокійливо підвів руку, Віра Кирилівна знову почала соватися на стільці, вона почервоніла й навіть очі в неї зробилися червоні — видно, стримувалася з останніх сил. Пауза затягувалася: кадровик удавано байдуже смикав шворки на течці, а Синиця сів на підвіконня й барабанив пальцями по колінах. І цієї хвилини до кімнати зазирнув Яновський. Став біля дверей, обтираючи ганчіркою брудні руки, — видно, його щойно відірвали від роботи, бо обвів усіх якимось відсутнім поглядом і запитав:
— Щось термінове? Бо маю… — Знову позорив по кімнаті очима, побачив розпашілу від обурення Дороговказ, кадровика з текою, видно, до нього почало доходити, що викликали його сюди недаремно: очі напружилися, і він міцно стиснув пальцями ганчірку. — Я вас слухаю, — сказав і підсунув собі вільний стілець,
— Ні! — люто вигукнула жінка. — Це ми вас хочемо послухати! І не прикидайтеся ягнятком!
Олег Данилович знову обвів присутніх потемнілими очима: тепер точно знав, чому його викликали сюди. Та все ж запитав:
— Що трапилося? І прошу не розмовляти зі мною таким тоном.
— Що трапилося? — Віра Кирилівна схопила зі столу папірця. — Ось читай і не придурюйся!..
Яновському вистачило кількох секунд, щоб прочитати листа. На мить заплющив очі. Ось і настав час розплати… За все попереднє життя, за пращурів, за діда, який програв у карти помістя, взагалі — за все… Поклав папірця на місце й мовив твердо.
— Те, що мав чин полковника царської армії, правда. Решта — наклеп.
Грицько повернувся до нього так стрімко, що мало не впав зі стільця.
— Ви були полковником, Даниловичу? — не повірив. — Біляком?
— Я був полковником царської армії, — заперечив Японський, — а у білих не служив.
— Не все одно! — вигукнула Дороговказ. — Але ж ти приховав своє дворянське минуле, щоб пролізти до нашого колективу?
— Я нічого не приховував, — похитав головою Олег Данилович, — і товариш Сперкач може це підтвердити.
— Так, ми знали, що товариш Яновський служив у чині полковника, — кивнув той. — Був начальником інженерної служби армії.
— А казав, що броньовики водив… — зненацька вихопилося в Грицька.
— Водив, — ствердив Яновський. — Перед війною і в чотирнадцятому році командував броньовим батальйоном, ось і доводилося водити…
— А я гадав: свій брат — шофер.
— Можна сказати, що й шофер, — зауважив Олег Данилович. Твердий клубок підступив йому до горла, утруднював дихання, він зробив спробу проковтнути його, та клубок не зникав, і Яновський, збліднувши, мовив мало не пошепки: — Я тут весь перед вами, і робив як міг… А те, що завгаром висунули, не моя вина, це Шубравський вигадав, а губвиконком згодився.
— Правда? — обернувся до кадровика Синиця.
— Чиста правда, — ствердив той. — Товариш Яновський заперечував, та питання було погоджене з самим головою губвиконкому.
— А нас запитали? — раптом утрутилася Дороговказ. — Нас, робітничий колектив? Може, ми не хочемо під контрою ходити, білогвардійцем клятим!
— Товариш Яновський у білій армії не служив, — заперечив Сперкач, — ми перевірили це. Крім того, на роботу в гараж його послав сам заступник голови ДПУ товариш Горожанин.
— Я так і знала — й чекістам голову задурив!
— Ти, товаришко Дороговказ, помовч! — нараз підвищив голос Синиця. — Давайте розбиратися: є претензії до Даниловича по роботі чи нема? Те, що полковником був, інша річ. Я так зрозумів, — перехилився до Сперкача, — він у Денікіна та Колчака не служив і в наших братів не стріляв, так?
— Точно. І ще хочу додати: є вказівка використовувати колишніх спеціалістів, тобто царських. Он товариш Тухачевський також царським офіцером був, а тепер наш червоний командарм. І колишній царський генерал Василь Рапцов тепер у військовому окрузі служить начальником мобілізаційного штабу. Якщо царські спеціаліста відреклися від свого минулого й хочуть чесно працювати, ми за. Ось така лінія тепер вийшла.
— Знаємо, що вони хочуть… В разі чого ніж у спину. Горбатого могила виправить! — не здавалася Дороговказ.
— Кажу: помовч! — Стукнув кулаком по столу Синиця. — Ще раз питаю: до товариша Яновського претензії по роботі є?
— Полковник… — зареготав Грицько. — Та який він до біса полковник? Я в окопах устиг належатися, то полковники від нас були аж ген!.. А Данилович свій, він мені машину так відрегулював, що тягне, як звір. А ви кажете, полковник…
— А у вас, Віро Кирилівно, є претензії до завгара?
Дороговказ здивовано витягла шию:
— І ти ще питаєш про претензії? Може, й не маю… Але нутром відчуваю: не наш він.
— І давно це ти стала відчувати?
— Я, товаришу Синиця, за свої слова відповідаю. І тобі слід добре подумати, перш ніж виправдовувати цього полковника.
— Звідки взяла, що виправдовую?
— А в мене класове чуття є…
— Ну, пішло-поїхало! — вигукнув Грицько. — Зараз орієнтири ставитиме… А я за Даниловича. Працює добре, шофери поручаться за нього.
— Чого за всіх розписуєшся? — заклекотіла гнівом Дороговказ. — Він вам, солдатам, пики на фронті чистив, а їй й зараз перед ним стелешся!
Грицько підвів на Яновського враз помертвілий погляд.
— А справді, — пробубонів, — у нас був поручик Думанський, то в нього руки просто свербіли, але, — посвітлішав, — ви мені таке не кажіть. Ну як може Данилович?.. Не може він, бо ніяк не може, і я це знаю.
— Отже, — запитав Синиця, — у тебе, Грицю, нема претензій до завгара?
— Виходить, нема.
— А у вас товаришко Дороговказ?
— Гнати його поганою мітлою!
— А претензії?
— Ти на мене не тисни, товаришу Синиця, Я в тебе питаю, де твоя пролетарська свідомість?
— Ти з себе, товаришко Дороговказ, пролетарку не роби, — рівно зауважив Синиця. — Хто позаминулого року ларьок на Євбазі тримав? Обрали тебе до місцевкому, то й дякуй колективові, що ми до тебе претензій не маємо, працюєш ти добре, а от своїм класовим чуттям не хвалися!
— Мій батько працював на “Арсеналі”…
— Яке це має відношення до Яновського?
— Все одно рота мені не затулите!
— Отже, претензій у тебе до завгара нема?
— Я проти нього. Вимагаю прийняти резолюцію і передати її у губвиконком: профспілка виявляє політичне недовір’я колишньому царському полковнику Яновському й вимагає відсторонити його від обов’язків завгара.
— Я проти, — сказав Грицько.
— І я також, — підтримав його Синиця. — Наше засідання закінчене. Всі можуть бути вільні.
— Хвилинку, — підвівся Олег Данилович. — Я хочу внести деяку ясність. Мене цілком влаштовує робота слюсаря або механіка. Я і прийшов до гаража, аби ремонтувати машини. — Перехопив теплий погляд Грицька, зупинив очі на Синиці: той дивився на нього спокійно — ні засудження, ні доброзичливості не прочитав на його обличчі.
