Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Увімкнемо? — спитала Оленка.
— Краще не чіпай.
— Не віддавай його завтра.
— А що я скажу? — стенув плечима Андрій.
— Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент — йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок?
Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі.
О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника — довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом.
— Заходьте-заходьте, — почав припрошувати він. — Кави, чаю?
— Кави, якщо ваша ласка, — не відмовився Андрій.
— Документи з вами?
— Всі контракти тут, — і Андрій передав через стіл теку з паперами.
Співрозмовник погортав сторінки.
— Прошу паспорт теж, — мовив він. — Вам потрібна Шенгенська віза.
Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав:
— А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав?
— Передавав, — сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: — На кордоні не пропустили.
— Як так?
— Сказали ввімкнути — зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю — нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху.
— Як так? Не може бути! Не може бути!
— Хіба б я вам брехав? — солодко запитав Андрій.
Тут у кишені вуханя писнув телефон.
— Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз.
Він заховав телефон, звів очі на Андрія.
— У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди?
В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою.
— Ну, то таке, — махнув рукою співрозмовник. — Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували — пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»…
Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки.
— Доброго дня! — привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку — і перемінився на обличчі. Швидко мовив: — Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави?
— Обов’язково.
— Секунду.
Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима.
За хвилину двері розчахнулися навстіж, як від удару ногою, і Андрій, звівши очі, уздрів перекошене лице свого двійника та сірий пістолет, наставлений йому просто межи очі.
— Де товар?
Андрій здвигнув плечима — й одразу ж дістав пістолетом у скроню. Цівка крові стекла по вилиці, з очей бризнули іскри.
— Обшукай його, — кивнув двійник вуханеві.
— Нічого нема, — розвів той руками, похапцем обшукавши Андрієві кишені.
— Геть звідси, — крізь зуби процідив двійник. — Ми самі побавимося.
Вухань прослизнув у двері, просочився в щілину, навіть не відчиняючи. Андрій, втупивши очі в картату сорочку двійника, чекав. Він завжди здогадувався, що так все і має скінчитися. І розвіють його попіл над Гангом… себто над Дунаєм, і не буде кому навіть на могилку його прийти…
— На коліна! — звелів двійник.
Андрій почав помалу опускатися, низько похиливши голову. Невже він не чинитиме спротиву? Невже так і стоятиме принижено навколішках, чекаючи вироку? Тим паче, що отой «Форт» — точно такий самий, як і в нього, і призначений він стріляти не бойовими патронами, а ґумовими кулями…
Андрій гойднувся вперед, щосили загилив двійникові головою в живіт, повис на руці з пістолетом. Двійник вивернувся. Андрій загарчав і скажено вкусив ворога. Давній звіриний інстинкт затьмарив свідомість.
Двійник захарчав і крутнувся на місці.
Пролунав постріл.
Далі все відбувалося, як у сповільненому кіно: двійник осідав, чіпляючись руками за стіл, його ноги роз’їжджалися, голова билась об край столу, одна рука нарешті впала додолу, розчепіривши пальці, що, розіп’яті на підлозі, не могли втримати ваги сповзаючого тіла, рука підкошувалася, доки тіло не завалилося набік, відкинувши голову з застиглими очима, з рота цівкою заструменіла темна кров.
З другої долоні випав темно-сірий «Форт», який… Андрій наблизив обличчя до зброї, звузив очі. Он подряпина на корпусі — то він сам на стрільбах випадково наступив на пістолет і проїхався з метр бетонною долівкою… І тут він усе втямив: коли він у Києві здав пістолет у сейф, любі приятелі переобладнали його під бойові патрони, тож Андрія б убили з власної зброї, втопили б у Дунаї у власному джипі, а замінив би його двійник… Замінив?! Але навіщо?!
За годину, сидячи на вогкому матраці поряд із Оленкою та клацаючи зубами, Андрій переповідав страхіття, що трапилось у підземеллі, але з кожним словом картина побаченого й пережитого стиралась, ніби й не було нічого, ніби він і не виходив із нічліжки, а марево… Ось вона, причина: чоло гаряче, спітніле, очі запалені, лихоманка так і трусить.
Оленка, сама ще занадто слаба, щоб виходити, попросила земляка-українця, котрий теж кантувавсь у нічліжці, принести гарячого молока й аспірину.
— Пий скоро, це і від застуди, і від нервів, — пхнула вона Андрію два паперові горнятка — один в одному — в руки. — У мене є ідея.
Зразу навпроти нічліжки стояла телефонна будка, де вечорами тупцяла черга напівсонних людей, а чийсь засапаний голос кричав у слухавку:
«Так, мамо, вже завтра виїжджаємо! Як Мар’янка? В ріці весь день просиділа? Ну, вона в мене завтра дістане! Не пускай її сьогодні на вулицю!»
За півгодини Оленка повернулась і всілася на матрац, задумливо роздивляючися свої обламані нігті.
— Який жах! — мовила вона до Андрія. — У тебе пилки нема?
— Ти де дзвонила?
— На Батьківщину.
— Нащо?
— Побачимо.
Наступні кілька діб минули в гарячці. Андрій не пам’ятав ні днів, ні ночей, тільки часом, коли розплющував очі, бо його вуст торкалося або горнятко гарячого молока, або бульйону, з темряви виринав шматок сірої стіни й темні Оленчині очі, які гляділи на нього тривожно й допитливо. Але відступила гарячка, і матрац уже не здавався розжареним, як пательня, і голоси не гули у вухах, і можна було навіть розрізнити окремі слова.
— Як невчасно захопила тебе хвороба! — говорила Оленка. — Я знайшла людину, яка, здається, не вигнала б нас, якби ми до неї нагрянули. Але куди ж тебе зараз такого?
— Хто це? — спитав Андрій.
— Латишева. Марина. Товаришка Тисовської. Вона тут в університеті за гроші Сороса вчиться.
— Як ти знаєш?
— У Київ дзвонила, — пояснила Оленка, затягуючись цигаркою.
— Латишева? Товаришка моєї шановної колеги? Це доля.
