Капітан далекого плавання - Константин Теодор (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗

— Давайте все разом.

Ті четверо, граючи в карти, навіть не дивились на новоприбулих.

— Пити щось будете? — спитав адміністратор.

— Якщо е, дайте коньяку.

Хазяїн поставив перед ними пляшку:

— Пийте скільки хочете.

— Краще скажіть, скільки можемо.

— Ви ж не панянки…

Поки вони вечеряли, ті четверо вклалися спати.

Швидко заснули й Фіуреску зі своїм супутником, але спали сторожко, як зайці.

Вранці, коли Фіуреску прокинувся, чотирьох туристів уже не було. Він штовхнув товариша під бік:

— Вставай!

Коруз потягнувся й смачно позіхнув:

— Уже ранок?

— Хіба не бачиш? Нам слід підготуватися завчасно. Не кваплячись умились, поголилися.

— Що нам запропонуєте на сніданок, хазяїне? — спитав Фіуреску, сідаючи за стіл у прекрасному настрої.

— Може, для початку свіжого сальця з цибулькою?

— Ще що?

— Яєчня, свіжа бринза…

Наївшись досхочу, попросили рахунок. Покурюючи цигарки, розпитували адміністратора про дорогу до озера. Той порадив звернути трохи вбік і помилуватися водоспадом.

Недалеко від турбази Фіуреску з Корузом заховалися так, щоб добре було видно кам'янисту стежку.

— Місце, здається, непогане. Як по-твоєму? — спитав Фіуреску в Марчела.

— Так. Нема чого йти далі, поки «професор» теж не підніметься сюди.

Сонце, нарешті, прорвало суцільну запону хмар і сипонуло промінням. Чекати довелося недовго.

— О, виповз сам «професор»…

Стежкою від хатини лісника піднімались «професор», Спіру і шофер. За ними провідники вели нав'ючених коней.

— Тепер ми можемо бути спокійні за дорогу, — сплюнув Коруз.

— Невже? — примружив очі Фіуреску.

— Ти вмієш орієнтуватися по карті?

— Вмію.

— Отже, не заблудимо.

— Але я не знаю, в якому напрямку вони рушать.

— То хай вони йдуть уперед, а ми непомітно слідом за ними.

Група «професора», зробивши коротку зупинку на турбазі, рушила в гори. Невдовзі вона була вже в кам'яній западні. Ні «професор», ні його супутники не милувались дикою навколишньою красою. Чим далі «професор» проникав у гори, тим більше замислювався.

— Чи не можемо ми рухатись швидше?

— Не можна, товаришу професор. На такій важкій дорозі коні попадають, — відказав провідник.

Під час відпочинку «професор» нетерпляче вдивлявся крізь бінокль вдалину, де вимальовувались береги гірського озера Букура. Потім люто зиркнув на людей, що полуднували:

— Чи не можна швидше?

— Кінчаємо, — відповів провідник і додав: — Хоч ви й учений, але в нас старі люди кажуть: в горах ніколи не поспішай.

Через півгодини попрямували до озера. Ідучи звивистим плоскогір'ям, незабаром досягли південного берега.

— Ось тут і станемо табором! — проказав «професор».

Нап'яли намети. Швидко змайстрували пліт. Працювали завзято, тільки «професор» сидів на похідному стільчику й вивчав карту.

Вода в озері здавалась чорною, нерухомою, а коли з-за хмар виринало сонце, вона вигравала різними барвами.

Коли пліт був готовий і погойдувався на воді, Спіру підійшов до «професора»:

— Ви впевнені, товаришу професор, що саме тут треба шукати?

— Ніхто не може бути на цьому світі впевнений, однак, за всіма ознаками, слід шукати саме тут, Спіру.

— То й почнемо звідси.

— Коли ти маєш намір зануритись?

— Сьогодні ні в якому разі, вже вечоріє.

— Гаразд, почекаємо до завтра.

Наступного дня тільки перед обідом Спіру Тофан нарешті зібрався йти під воду. Водолазний костюм з кисневими балонами та телефоном надійно захищав його від усяких випадковостей.

— Щасливо! — побажав шофер.

— Хай бог помагає! — усміхнувся Спіру, занурюючись в озеро.

«Професор» не мовив жодного слова, лише хижий блиск очей та розпашілі щоки виявляли його хвилювання.

Коли Спіру зник під водою, провідник ніяковіючи підійшов до «професора» і ввічливо запитав:

— Скажіть, що ви шукаєте в озері?

Один з його односельчан, котрий весь час мовчав, сердито кинув:

— Нащо тобі те знати? Знайдуть — тоді побачиш!

«Професор» не проронив жодного слова.

Шофер не кліпаючи дивився у воду, де зник Спіру, наче міг там щось побачити.

— Знайдуть, якщо водолаза ніщо не вхопить, — промимрив сам до себе провідник.

— Чому ти таке кажеш? — стрепенувся «професор».

— Я думаю про русалок.

— Про яких?

— Про водяних. Хіба ви ніколи не чули?

— Які ще там русалки? — глипнув шофер.

— Водяні духи, — пояснив провідник.

— Ой, дурні ж ви ще та тупі! — зареготав шофер.

— А ти не смійся. Коли водолаза зустрінуть русалки, то він уже не вирине ніколи.

— Вам ні про що говорити? — грубо обірвав їх «професор».

Провідник співчутливо глянув на нього і тяжко зітхнув.

Нетерпіння «професора» наростало з кожною хвилиною. Його обличчя стало буряковим, очі неприродно блищали. А коли Спіру попросив по телефону, щоб підняли його на поверхню, «професор» зблід — це означало невдачу.

Ледве водолаз показався з води, як «професор» кинувся до нього.

— Нічого нема?

— Нічогісінько…

— А чому ти так швидко виліз?

— Мені стало погано. Я давно вже не ходив під воду… Пірну раз, другий — і все буде гаразд.

Спіру спускався під воду ще тричі й кожного разу безуспішно. Четвертий раз лізти не захотів:

— На сьогодні досить…

В таборі посмутніли. Після вечері всі розмістилися в наметі, лише «професор», курячи цигарку, зажурено бродив по березі.

Вранці Спіру Тофан знову спустився під воду. Як і напередодні, «професора» охопила страшенна нетерплячка.

Шофер тихо, щоб не чув провідник, спитав:

— А коли не знайде, що тоді?

— Мусить знайти…

— А якщо все-таки не знайде?

— Тоді будемо шукати в іншому озері.

— В якому?

«Професор» не встиг відповісти, бо задзвонив телефон, і Спіру Тофан повідомив: «Все в порядку, витягайте!» Аж підстрибнувши з радощів, «професор» вхопився за мотузок.

— Порядочок… — самовдоволено вишкірився Спіру, знявши скафандр.

— Знайшов?

— Чотири штуки.

— Лише чотири?

— А ви думали, більше?

— Ні, все-таки… Хто його знає…

— Зараз полізу й зв'яжу ті ящики по два. Поки ви тягнутимете — ще пошукаю.

— Давай!

Через чверть години Спіру передав:

— Тягніть, тільки обережно!

З води виринули два зв'язані ящики. Потім ще два.

Кілька хвилин усі п'ятеро мовчки дивилися на дивну знахідку. Один з провідників дивився на знахідку здивовано, два інші були байдужі. А в очах «професора» світилася невимовна радість, хоча шофер лише знизував плечима.

Спіру по телефону попросив підняти його на поверхню.

— Тепер ти вже зможеш промочувати свою горлянку скільки захочеш, — сказав «професор», коли той вигулькнув з води.

— То як? — гордо спитав водолаз, знявши скафандр.

— Ти майстер своєї справи!

— Колись був майстром. Тепер годі! У мене виснажені легені й серце. Зносився, мов стара калоша. Від сьогодні більше ніколи не піду під воду, хоч би мені платили золотом.

— То де ж твої русалки? — глумливо звернувся до провідника шофер.

— Розказували старі люди. Добре, що їх нема в цьому озері…

«Професор» став усіх частувати коньяком. І поки Спіру цокався з провідниками, відвів шофера вбік.

— Здається, справу закінчено?

— Закінчено, товаришу професор.

— Як я вже казав тобі в Бухаресті, ця справа таємна, і ніде не слід молоти язиком.

— З мого боку, товаришу професор…

— За тебе я не боюсь. Мене турбують оці селюки. Вони можуть роздзвонити про нашу експедицію.

— А ви їм скажіть, що це державна таємниця.

— По-твоєму, цього досить? Я вже їх добре вивчив, бо мені не вперше доручають таємні справи. Отже, виїжджаючи з Бухареста, прихопив з собою про всяк випадок спеціальні бланки, на яких вони своїми підписами зобов'яжуться зберігати таємницю.

— Оце правильно, товаришу професор.

— Правильно, та не зовсім. Я скажу їм, що ти з органів державної безпеки і вимагаєш від них письмових зобов'язань. Гаразд?