Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Комином спустилася, як відьма.
— Щось я сажі на тобі не бачу…
— А я знижувалася мітлою вперед.
Прочиняючи внутрішні двері до кафе, я хотіла ще щось додати, та Андрій жестом зупинив мене і потяг нагору. Між другим і третім поверхами ми всілися на сходах.
— Як ти тут, шановна колего?
— Та нівроку. А ти?
Андрій усміхнувся силувано.
І враз на мене накотила темна хвиля: я згадала хлопа з золотою фіксою і другого — вухатого, спом’янула холодний погляд Зиновія Самійловича, внутрішнім зором уздріла Оленчин талісман із блакитним очком, ніби увіч побачила розбиту голову Марини на бруківці. Я глянула на Андрія, наче не впізнаючи його.
— На джипі твоєму убивство висить. Ти в курсі?
Андрій мовчав. Я продовжила:
— Де з бандитами запізнався? Мало тобі платили в нашій конторі? Ще запраглося?
Андрій порився в кишенях, дістав у кілька разів згорнутий папірець.
— Розгорни.
На колінах у мене лежала сторінка з маленького записника. На згинах папір затерся, і майже зникли лінійки. Розправивши папірець, я прочитала: «Наталю! Все, що тобі розкаже А., має знати твій батько. Решта — під час зустрічі. О.». Рівний почерк, гострі літери.
Я загнала сльози, що вже виступили з очей, назад: я в дитинстві навчилася цього в Цибуліно. Андрій погладив мене по плечу. На першому поверсі будинку, де ми розмовляли, було літо. Раз по раз відчинялися двері, люди заходили до кафе. А мені було так холодно — шкіра боліла! — ніби в самому платтячку мене кинули в кучугуру снігу. На якому я світі?
— Кажи! — хрипко мовила я.
Розділ чотирнадцятий
З ТОГО СВІТУ
Мотор темно-синього джипа виспівував тихо й рівно. Кермо слухалося найменшого поруху руки; керувати такою машиною було саме задоволення. Дорога стелилася під колеса, але дороги Андрій не бачив: у власній уяві він обнишпорював кожен закапелок джипа, відшукуючи справжню мету своєї поїздки в Будапешт. Коли почнеться огляд на митниці, протоколи, допити й вогкий ізолятор, буде вже запізно.
На задньому сидінні машини хропів бугай із золотою фіксою, що через нього Андрій не міг зупинитися й обшукати джип власноруч, а не в уяві. Бугай, напрочуд засмаглий як на кінець весни, поворухнувся, глипнув на Андрія, спросоння гикнув і знову заплющив очі. Андрій простежив за ним у дзеркало заднього огляду, тоді перевів очі на машини, які рухалися вервечкою позаду. Найближча посигналила, що виходить на обгін, і Андрій трохи скинув швидкість: для перегонів на автостраді у нього ніколи не вистачало азарту.
Машина вивернула на ліву смугу, й позаду неї Андрій побачив «вісімку» бежевого кольору, за кермом якої сиділа жінка. Обличчя жінки Андрій розгледіти не міг, бо його затуляв сонцезахисний дашок, але загальний образ — бежева «вісімка» з жінкою за кермом — викликав якісь дивні асоціації. «Вісімка», схоже, скинула швидкість, бо почала потроху віддалятися, по лівій смузі її обігнала інша машина і вписалася рівно позаду джипа. Вона вильнула хвостом, і автоматично вильнула «вісімка», зраджуючи недосвідченість жінки-водія.
Тої миті, як смикнулася «вісімка», пасажир на передньому сидінні не втримав рівноваги і схилився набік, і обличчя його на мент виповзло з-під сонцезахисного дашка. «Ось воно!» — подумки скрикнув Андрій, бо «вісімка», жінка і її пасажир одразу з’єдналися в ціле. Андрій сердито ляснув долонями по керму.
На задньому сидінні заворушився засмаглий парубок і сонно пробурмотів:
— Що тобі не так?
— Усе в нормі. Спи.
До Львова лишалося ще з двісті кілометрів фактично рівної траси, на якій загубитися практично неможливо. Андрій їхав, нарешті забувши про невідому контрабанду, яка вже напевно причаїлася десь у джипі, бо інакшого пояснення нагальній поїздці не було. Не вірити ж байкам, буцім контракти з підписом і «мокрою» печаткою треба передавати особисто в руки, а експрес-пошта для цього не годиться. Ще недолугішою здавалася версія, начеб потрібно партнеру фірми передати подарунок — невеличкий електронний записник, який зараз лежав у внутрішній кишені Андрієвого піджака.
«І якого біса ці двоє за мною їдуть? — крутилося в голові.— Не збіг, не збіг! І Оленчине знайомство з Зиновієм Самійловичем, і її зникнення — не збіг! А Силоненко — паскуда, як у зашморг затягнув і все підкручує, підкручує. Після кімнати у Вишневому власна квартира в Києві — серйозний стимул. „Питання з позикою вже розглядається, але черга велика, і тільки від мене залежить…“ Позику він підпише, аякже, лишень за невеличку послугу… Безвідсоткову позику… Є один чоловічок, він усе скаже… А послуга за послугою тільки й валяться! Клятий Зиновій Самійлович учепивсь як кліщ. Що йому до мене? Хіба кращого не знайдуть? „Останній раз з’їздиш, і по всьому… Хіба гроші зайві?.. Угорську мову знаєш, німецьку трохи підучив, де ж ми іншого такого візьмемо?..“ І виходить нескінченне турне: Київ — Будапешт — Відень, Відень — Будапешт — Київ… А Оленка цим маршрутом теж їздила, точно знаю… Невже і її Силоненко захомутав? Але чим?..»
Недовга зупинка у Львові, й от Андрій, проминаючи село по селу, незчувсь як виїхав на карпатський серпантин. Вечір засновував землю тонкими шовковими нитками дедалі густіше, і губилися в темряві обриси лісів обабіч дороги, і стерлася межа між дорогою й низьким небом. На угорському кордоні стояв такий гармидер, що Андрій сам собі позаздрив: загубитись у цій метушні — завиграшки. Коли, проминувши митницю, спітнілий і переляканий — а як знайдуть десь у запасці наркотики? звідки йому знати, на які сюрпризи можна чекати від Зиновія Саміловича? — Андрій полегшено зітхнув, озирнувся — й не помітив бежевої «вісімки». І тут-таки він дав собі слово: назавжди — назавжди! — забути дорогу до квітярні й до офісу у Видавництві, а там — якось-то воно буде. Остання справа… «Хоч цих двох дурників не наражатиму на небезпеку!» — подумав Андрій, пригадуючи жінку за кермом «вісімки» та її супутника.
До Будапешта ще було їхати і їхати, тож Андрій розбуркав засмаглого свого супутника, що навіть на митниці не розліпив очей, і всадовив того за кермо.
— А сам?.. — мимрив хлоп, позіхаючи так, що ледь щелепу не звихнув.
— А сам я йду спати, якщо ти не хочеш у першій-ліпшій фосі в’язи собі скрутити.
— О-о-ох!.. Де ми?
— Ти й кордон проспав? Паспорт на автопілоті митникам подавав?
— А, точняк! — парубок крутонув кермо на розі й нарешті остаточно прокинувся.
За шибкою плив одноманітний, присипляючий пейзаж, і Андрій, відкинувши трохи спинку сидіння й підмостивши собі під голову робочу куртку, що валялась у салоні, поринув у стан напівсну-напівпритомності, як часто буває в дорозі: не розслабишся, як на ліжку, не заснеш міцно навсидячки, а все ж час пролітає: ось ніби щойно повіки склепив, другої миті розплющив — а де ми вже?..
— Давай у Сечені? — крізь сон почув Андрій лінькуватий голос свого супутника і побачив у вікні сіре небо, на яке ще не викотилося сонце. Будапешт, тихий і сонний, зустрічав прибульців. Ось проїхав ранній велосипедист, он під кафе підкотила невелика вантажівка, з якої повільними, трохи загальмованими рухами вилізли двоє хлопів і почали розвантажувати коробки.
— Рано ще для бані,— відповів Андрій.
— Сечені о сьомій уже на повну димлять.
У теплій мінеральній водичці збавити можна було б і всенький день, переходячи з одного басейну в інший: із прохолодного в теплий, а тоді в іще тепліший, а тоді й зовсім у гарячий, а звідти — як головою з мосту — назад у холодний, що тепер здавався льодяним… Андрій не поспішав, бо зустріч, призначена неподалік Австрійського посольства, мала відбутися лише завтра. Ввечері, завізши свого супутника до найдешевшого готелю — вавилонської башти-хмарочосу, де почути можна було заледве не всі мови світу, він поставив джип на стоянку поблизу посольства і лишився сидіти в салоні, складаючи собі в голові майбутню вирішальну розмову з Зиновієм Самійловичем.
