Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

Вони вслухалися в тишу, сподіваючись почути плюскіт від удару весла по воді або голос, але ніщо не порушувало рівного дихання моря. В далині так само блимав вогник на плавучому бакені. Пахло вогким і солоним повітрям морського побережжя.

Знайда, випроставшись, набрала в легені повітря і загукала високим дзвінким голосом:

— Дядьку Тимоше! Дядь-ку Ти-мо-о-ше!

Її голос пролунав у темряві і стих. Вони ждали відповіді, але ніхто не озивався. Після того гукала Тимошева дружина, кричав професор Ананьєв. Зрештою кричали утрьох разом, потім прислухалися, але відповіді не було.

Скоро з висілка прибігло кілька людей, стривожених тим гуканням. Довідавшись, у чім річ, вони приєднали й свої голоси, але й це не дало бажаних наслідків. Яся Знайда хотіла була сісти на каюк і попливти до бакена, та її не пустили. Знайшлося ще двоє охочих, але й їх від цього відмовили. Гуртом вирішили замість каюка послати шаланду з п'ятьма-шістьма рибалками. На це всі погодились, і за десять хвилин шаланда бригади Тимоша Бойчука відпливла. Шестеро гребців завзято працювали веслами, і вона йшла з великою швидкістю. Знайда теж попливла з ними.

На березі залишилась Тимошева дружина ти його сусіди. Вони мовчки ждали. Через деякий час шаланда повернулася, але Тимоша в ній не було. Тоді на двох шаландах і кількох каюках засвітили ліхтарі, двічі обійшли бухту, гукаючи Тимоша, але марно. Потомлені, вже перед світом всі вернулися додому. На березі лишилися тільки жінка та дівчинка, які все ж таки сподівалися, що близька їм людина повернеться.

Андрій Гордійович збирався зразу ж заснути, бо почував себе дуже — стомленим. Але, як на те, сон не брав його. Тривожні думки одна за одною снувалися в голові, йому здавалось, ніби відтоді, як він приїхав, почалися нещастя на цьому острові. Півтора місяця тому тут сталися хвилюючі події, багатьом загрожувала смертельна небезпека. Правда, вбито було тільки інспектора Ковальчука, який цілком заслуговував на те. Тепер — безглузда загибель нового інспектора і дивне зникнення Тимоша Бойчука. Йому хотілося вірити, що рибалка знайдеться. Хоч, здавалося, останні події ніякого відношення до професора Ананьєва не мали, проте якось підсвідомо пов'язувалися з його перебуванням на острові. Думав він також про загадкову появу тут Анча. Він розумів, що Анч був диверсант, ворог, але ніяк не міг збагнути того впертого намагання знищити його, Андрія Ананьєва. Для нього було очевидно тільки те, що переслідування, якого він зазнав, пов'язувалося з проблемою гелію. Думки насувалися одна на одну досить безладно і, врешті, коли засірів світанок, професор заснув.

III. ОСТАННЯ ЗДОБИЧ

Уже зійшло сонце, почався новий день, а в бухті все залишалось по-старому. Ніхто нічого не знав про долю Тимоша Бойчука. Ранком посилився низовий вітер ^[2], у морі побільшала хвиля, а в бухті прибоєм заливало берег. Рибалки знову вийшли на розшуки свого бригадира, перетяли бухту в різних напрямках, сподіваючись знайти якщо не його самого, то хоча б каюк. Минали години, але ніхто не подавав ніякої втішної звістки. Нарешті, над причалом біля Соколиного закурів димок. То був знак човнам повертатися. Один з човнів знайшов на західному узбережжі труп Тимоша Бойчука. Бригадир потонув, але за яких обставин і куди подівся його каюк — невідомо. Посинілий утопленик лежав на пристані, прикритий парусиною. На ньому був той самий одяг, у якому вчора його бачили товариші; не було тільки кепки. Припускаючи, що каюк з якоїсь причини перевернувся, всі дивувалися, чому Тиміш, потрапивши у воду, не роздягся. Його знали як непоганого плавця, що зумів би у воді роздягтися й допливти до берега.

Над Тимошем, ламаючи руки, голосила дружина. Безмовно ридала мати. Тут на піску сиділа і Яся. Дівчинка зціпила зуби, заплющила очі і, тримаючись руками за голову, в своїй непорушності вся була виразом невимовної скорботи. Їй посміхнулась доля, коли вона, після тяжкого дитинства, потрапила в родину Тимоша Бойчука, де до неї поставились так чудово й тепло, мов до рідної. Родину спіткало горе, і Яся відчувала його. Вона хотіла підійти до Тимошевої дружини, обняти її, хотіла припасти, як до матері, виказати всю свою ласкавість і жаль, але соромилась сторонніх, що стояли навколо. Вона відчувала в цю хвилину потребу міцної товариської підтримки, якої могла б сподіватися від Люди, Левка та Марка. Але всі вони були в морі на «Колумбі» і невідомо, коли повернуться.

Тимоша перенесли в його хату й почали готуватися до похорону. Вирішили ховати обох утоплених разом, надвечір, бо в морі вже помітили шаланди і знали, що незабаром усі товариші повернуться у виселок. Тимоша обмили й переодягли. Жінки, що робили це, звернули увагу на праву руку мертвого. Він міцно стиснув кулак, ніби щось тримаючи в ньому. Хотіли розтулити його, але пальці мов скам'яніли. Нарешті, це вдалося зробити одному з рибалок. З кулака утопленика випав ґудзик. Рибалка підняв його і, гірко посміхаючись, сказав:

— Остання здобич на морському дні.

Потім почав пильно розглядати той ґудзик. Присутні жінки теж зацікавились ним. Можливо, що Тиміш, потопаючи, хотів роздягнутися, рвонув за ґудзик, одірвав один і більше не встиг нічого зробити. Від чого саме він одірвав той ґудзик, ніхто не перевіряв, бо одяг винесли. Мабуть, від куртки. На ґудзику був якийсь незнайомий малюнок. Мабуть, Тиміш роздобув той ґудзик десь у місті. Рибалка сховав його в кишеню, вирішивши, що це буде в нього пам'ять Тимоша.

Незабаром у бухту ввійшли шаланди. Рибалки повернулися з багатим уловом, але радість їхня була потьмарена сумною звісткою про загибель двох людей.

Надвечір зійшлося охоплене сумом все населення висілка. У повному складі прийшла геологорозвідувальна партія. Робітники принесли червоні прапори з чорними жалібними стрічками. Друзі підняли на руки дві труни і під співи похоронного маршу рушили до маленького кладовища.

На трунах лежали вінки з живих квітів.

Кінчався день, коли останні грудки землі вкрили свіжі могили. Довго мовчки стояли над ними рибалки, згадуючи тих, хто там ліг навіки.

Заходило сонце. В далині у морі зачорніли дві крапки. Якісь судка наближалися до острова. Одно з них виростало дуже швидко, друге йшло повільно.

IV. РОЗМОВА НА ШХУНІ

Після триденного перебування в морі «Колумб» натрапив на скумбрію, і рибалки з допомогою трала наповнили шхуну рибою. Четвертого дня шхуна рушила до берега, взявши курс на Лебединий острів. Заощаджуючи пальне, шкіпер наказав виключити мотор і, користуючись свіжим попутним вітром, іти під парусами. Рибалки й команда, крім стернового, спочивали. Марко з допомогою Люди зранку наготував для всіх харчів на цілий день і тепер, у вільний час, вивчав азбуку Морзе. За останні тижні його наука швидко пішла вперед, бо й Люда цікавилась радіо. Вони придбали два телеграфні ключі та батарейку й кожної вільної хвилини вистукували одне одному радіограми. Спочатку виходила плутанина, як при грі у «попсований телефон». Але з кожним днем успіхи їх зростали. Коли сьогодні на обрії показався острів, Марко вистукав Люді:

Дівчина обернулася і в далині, у протилежній стороні від острова, майже прямо за кормою шхуни побачила ледве помітний димок. Скоро на обрії з'явилася чорна крапка, очевидно, їх наздоганяв якийсь пароплав. Дивлячись на ту крапку, Люда згадала, що в підручниках географії розповідається про те, як на морі можна пересвідчитись, що форма Землі — кулеподібна. Для цього підручники рекомендували спостерігати на морському обрії появу корабля. Спочатку спостерігач побачить на обрії верхівку щогли, далі верхні реї, потім середню частину корабля і, нарешті, весь корабель. Люда пильно вдивлялася в обрій, щоб простежити всі ці зміни, але, помітивши димок, а після того чорну крапку, вона не бачила ні верхівок щогл, ні середніх рей. Пароплав з'явився зразу, швидко зростаючою крапкою.