Із Росії з любов'ю - Флеминг Ян (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Це все, товаришу єфрейторе.
Дівчина тримала трубку перед собою, втупившись у неї божевільними очима, неначе з отих маленьких дірочок у чорній мембрані ще можна було витиснути якесь пояснення.
— Алло! Алло!
Але в трубці відлунював тільки її власний голос. Вона відчула, як ниє в неї рука й передпліччя через те, що вона надто міцно стискала трубку. Повільно нахилившись, Тетяна поклала її на важіль. Заціпеніла, постояла ще хвилину, безтямно позираючи на чорний апарат. Може, зателефонувати професорові? Ні, ні в якому разі. Він говорив так, як і належало говорити, бо знав, як знала й вона сама, що всі телефонні розмови в будинку прослуховувались або записувались на плівку. Ось чому він не сказав жодного зайвого слова. Певне, йдеться про державну справу. Таких повідомлень треба спекуватись якомога швидше, не вдаючись до багатослівних розмов. Скидаєш із рук жахливу карту, передаєш пікову даму комусь іншому — і твої руки знову чисті.
Дівчина прикусила зубами суглоби пальців. Що їм потрібно від неї? Що вона такого зробила? Розпачливо, знервовано вона порпалася в своєму давньому й недавньому минулому. Може, вона допустилася в своїй роботі якоїсь непоправної помилки, і її щойно виявили? А може, з її вуст злетіли якісь слова, спрямовані проти держави, якийсь жарт, про який доповіли куди слід? Цього не можна скидати з рахунку. Які це слова? Коли вона їх сказала? Якби це сталося, вона б вчасно відчула провину чи страх. Ні, її сумління чисте. А поцуплена ложка? Невже це?.. Державна власність! Треба викинути її з вікна. Негайно. Якнайдалі. Та ні, цього не може бути. Надто дрібна річ. Дівчина пригнічено згорбилась, і її руки безсило повисли вздовж тіла. Повернувшись до тями, вона підвелася, підійшла до шафи й дістала свою парадну форму. На очі напливали сльози страху та дитинного збентеження. Скоріше за все тут щось інше... За такі речі СМЕРШ нікого не хапає. Тут щось значно гірше...
Тетяна поглянула на свій дешевенький годинник. Залишалося сім хвилин! її охопила нова хвиля паніки. Другим боком долоні вона витерла сльози і рвучко дістала з шафи білизну. Мало їй невідомої халепи, то ще й треба спізнитися! Поквапне роздягаючись, вона рвала на білій бавовняній блузці ґудзики. Вмиваючись і зачісуючись, мов у лихоманці, Тетяна гарячково роздумувала над диявольською таємницею. Так допитливе дитя штрикає палицею в дірку, де причаїлася гадюка, і хоч з якого боку до тієї дірки підступай, а звідусіль долинає грізне сичання.
Тетяна не здогадувалась про свою провину, і зустріч із будь-яким щупальцем цього восьминога не обіцяв їй нічого доброго. Вже сама назва організації викликала ненависть, і промовляти її вголос нормальні люди уникали. СМЕРШ, смерть шпионам. Це були страшні слова, слова з могили, сам шепіт смерті, слова, яких ніхто ніколи не згадував, навіть обмінюючись службовими новинами з друзями. І найжахливіше, що існувало всередині цієї жахливої організації, називалося Второй отдел — відділ тортур і смерті. Його начальником була жінка — Роза Клебб! Про неї потай розповідали неймовірні речі, які Тетяна бачила хіба в нічних кошмарах. А тепер з нею треба знайомитись наяву.
Переказували, нібито Роза Клебб сама не пропускала жодної тортури. В її кабінеті зберігалася забризкана кров'ю сорочка і низенький похідний ослінчик. Коли вона сновигала підвальними коридорами в тій сорочці і з ослінчиком у руці, навіть співробітники СМЕРШу, відчувши її появу, замовкали й низько схилялися над паперами, а дехто навіть схрещував у кишені пальці. І ця диктатура моторошної тиші тривала доти, доки вона не поверталася до свого кабінету. Очевидці пошепки розповідали, як вона присуває свій ослінчик до прип'ятої до столу для допитів жертви, сідає, вдивляється в обличчя нещасного й тихо промовляє:
«Номер один»,— чи: «Номер два»,— чи: «Номер двадцять п'ять». А слідчий знає, що вона має на увазі, і починає своє діло. Тоді вона присувається впритул, на відстань у кілька дюймів до обличчя своєї жертви, вдивляється в її очі, вдихає її муки, як найсолодші парфуми, і, залежно від виразу очей, тихо керує тортурами за допомогою коротких настанов: «Тепер номер тридцять шість»,— чи: «А зараз номер шістдесят чотири»,— і слідчий змінює репертуар. Як тільки з очей зникає мужність та опір і вони, ослаблені, кволі, ладні благати про милосердя, отут вона і вступає зі своєю туркотливою мелодією:
«Так, так, мій голубе. Скажи, мій гарненький, і всьому поганому настане край. Усе скінчиться. Все. Ой, як тобі боляче, моя дитино! Людина так втомлюється від болю! Людина хоче, щоб біль ущух. Людина хоче спокійно полежати, а біль щоб ніколи більш не приходив. Твоя мати тут, поруч, вона думає про те, як припинити цей біль. Вона приготувала тобі гарне, м'яке, тепленьке ліжко, щоб ти виспався і про все забув... забув... забув. Говори,— лагідно шепотіла Клебб. — Усе, що хочеш, тільки говори, і матимеш спокій, і не буде ніякого болю...» А якщо в очах все ще лишалися рештки опору, вона знову починала свою туркотливу пісню: «Але ж ти й дурненький, мій любчику! Ох, який дурненький! Цей біль — ніщо. Ніщо! Ти не віриш мені, мій голубчику? Тоді твоя мати буде змушена спробувати трохи, тільки трішечки номер вісімдесят сім».
Слідчий чує номер і міняє інструменти та об'єкти їхнього застосування, а вона сидить верхи на ослінчику й спостерігає, як повільно витікає життя з очей у жертви, аж поки настане час закричати у самісіньке вухо, бо інакше жертва вже не почує...
Рідко хто міг далеко зайти дорогами смершівського болю, не кажучи вже про те, щоб подолати їх до кінця. А якщо лагідний голос обіцяє спокій, то він майже завжди виграє, бо Роза Клебб якимсь побитом уловлювала в стражденних очах ту мить, коли доросла людина оберталася на дитя, що плаче за мамою. І вона служитиме цьому дитяті образом матері й тим ламатиме йому дух, тоді як тверді чоловічі слова тільки додавали б йому сили.
Ось і зламано ще одного підозрюваного, і Роза Клебб рушає зі своїм похідним ослінчиком коридорами назад, скидає забруднену сорочку й повертається до свого кабінету. Чутка про те, що все скінчилось, одразу ж облітає весь підвал, і люди знову підіймають голови.
Тетяна позирнула на годинник. Залишалося чотири хвилини, її руки машинально пробігли по формі. Останній погляд у дзеркало. Дівчина обернулася, ніби прощаючись зі своєю милою, маленькою кімнаткою. Чи побачить вона її знову?
Романова попростувала довгим коридором і натисла кнопку, викликаючи ліфт. Коли він підійшов, вона вже випростала плечі, підвела підборіддя й ступила до кабіни, як ступають на гільйотину.
— Восьмий,— кинула вона дівчині-ліфтерці. Тетяна стояла обличчям до дверцят, подумки промовляючи слова, яких не вживала з дитячих років: «Боже мій! Боже мій! Боже мій!..»
Розділ 9
Любовна робота
Стоячи біля пофарбованих у кремовий колір, без жодної позначки дверей, Тетяна намагалася уявити внутрішній вигляд цієї квартири. Різкий голос наказав їй увійти. Дівчина легенько штовхнула двері, і вони прочинилися. В ніс ударив запах, від якого можна було зомліти. Вона безпорадно зупинилася на порозі вітальні, втупившись в очі жінки, що сиділа за круглим столом у колі світла від абажура.
Це був знайомий запах метро спекотного вечора — ядуча суміш тваринних випарів. У Росії люди бризкаються чимсь запахущим незалежно від того, чи приймали вони ванну, чи ні (хоча заради справедливості слід зазначити, що переважно вони її не приймають), тож здорові, чисті дівчата, як оце Тетяна, щоб уникнути смороду метро та громадського транспорту, звичайно намагаються ходити на роботу пішки, якщо тільки дощ чи сніг не стає нездоланною перешкодою. І тепер Тетяна пірнула в точнісінько такі запахи, її ніздрі засіпались від огиди, і саме огида вкупі із зневагою до особи, спроможної жити серед таких «ароматів», додали їй сили поглянути в жовтуваті очі, які цупко вчепилися в неї крізь квадратні скельця окулярів. У таких очах нічого не прочитаєш, бо це очі, які беруть, а не дають. Вони повільно обмацували Тетяну, мов об'єктив кінокамери, що фіксує об'єкт на сховану десь усередині плівку.
