Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Якби ми були туристами, на роздоріжжі мали б повернути ліворуч — там, десь у глибині, плюскотіла вже менш гнітюча музика: на зміну середньовіччю приходили новітні часи. По праву ж руч одкривався вузький і низький прохід, загороджений стрічкою червоного оксамиту. Далі — кругла печера, розкидані півзотлілі кістки; з печери витікав довгий коридор, у якому тільки-но зник такий знайомий силует. Над входом у печеру висів ліхтар. Я зняла його з гачка, пірнула всередину.
Матвій хотів смикнути мене за рукав, але ноги мої вже зробили крок, і його долоня ковзнула тканиною сорочки, не втримавши її. Світло рухалося по стіні попереду нас, та не в змозі було освітити і два метри коридору. Ми рухалися майже навпомацки.
Спереду почулися віддалені кроки; я завмерла, пхнувши Матвія ліктем у бік. Він пригнувся і теж завмер — у незручній позі. Ліхтар націлений був у глиб коридору, і тепер, звісна річ, світив занадто яскраво. Ховаючи світло, я завела руку з ліхтарем за спину. На півдорозі старовинне одоробало за щось зачепилося, Матвій здушено пискнув, ручка ліхтаря клацнула — й скляна посудина полетіла на кам’яну долівку.
Звук, що пролунав, збудив зі сну, певно, всі покоління покійників від одинадцятого сторіччя, якщо ті справді лежали в печерах. Опинившись раптово в темряві, я ніяк не могла второпати, де вихід. Я позадкувала, наштовхнулася на Матвія, він теж позадкував, наступив на уламок колишнього ліхтаря, поточився, потяг мене за собою — і ми гармонійно вписались у картину загальної руйнації. Останніми на кам’яну долівку брязнули Матвієві окуляри.
Дужі парубки під орудою смаглявого золотозубого охоронця поставили нас на ноги і повели похмурим коридором кудись у нутро лабіринту. Клацнув замок, гримнули ґрати.
— Сюди, — мовив хтось німецькою із темряви.
Опинитись у відьомській землі в підземному лабіринті за ґратами — занадто казково. Хто в таке повірить? Навіть зараз, сидячи тут, на твердій і холодній як шляк долівці, я чомусь розмислюю, що вогкий льох придався би більше, а ще ліпше опівнічна церква, де над мертвою сотниківною читає молитви філософ Хома Брут, окресливши коло, через яке бісам не ступити. Людина з довгим тонким носом підглядає у високе вікно, і блищать очі хворобливим вогнем, і здіймається рука, щоб покласти хрест, але зависає в повітрі…
Нас ніхто не збирався стерегти. Нас просто замкнули у кам’яному мішку, який дуже нагадував фамільний гробівець Тисовських. Щоправда, зсередини я його жодного разу не бачила, але чомусь саме таким уявляла. Матвія обшукали ретельно, а мене не дуже: навіть не спокусилися на ключі від машини, що лежали в кишені джинсів. Сумку мою парубки витрусили потойбіч ґрат, і хоча дотягнутися до неї ми не могли, але ж майно лишилося цілим. Паспорти і права Матвій завбачливо сховав під сидіння машини.
Сумки було шкода: саме туди Матвій запхав подарунок з останнього дня народження — великий мисливський ніж. Святкували день народження всією конторою, після Йордану, коли мороз, що був змінився недовгою відлигою, повернувся й учепився в місто гострими зубами…
Розділ сьомий
ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Перші тижні по Йордану були у нашій конторі часом, коли, відгулявши новорічні свята, нарешті всі починали працювати на повну силу. Роботу, здавалося, не переробити до наступних свят. У п’ятницю, в передостанній день місяця, коли я майже розгребла завали паперів, передусім вирішила заповнити табель, бо це робота найлегша: механічна. Правду кажучи, й переклади наказів я вже давно навчилася виконувати механічно, не підключаючи до справи мозок, але табель треба скласти зараз, доки заступник начальника не втік з обіду, бо начальник утік іще зранку.
— Вірусю, — обережно спитала я, щоб ніхто інший не почув, бо за бозна яким неписаним правилом я мала таку інформацію тримати в голові або відмічати в календарі,— а тобі за цей місяць ніхто лікарняного не здавав?
— Непийпиво здавала.
— А на які дні?
Віруся все чудово зрозуміла. Вона саме порпалась у кадровій базі даних, тож витягла потрібну інформацію за кілька секунд. Вісімки за повноцінні години роботи в моєму табелі місцями перетворилися на охайні літери «л».
— Зачекай, — пригадала я, — а її ще два дні не було, правда?
Питання своє я вимовила занадто голосно, тож Віруся принишкла за комп’ютером, не підводячи голови. Непийпиво ж натомість відірвалася від монітора і швидко підійшла до мого столу.
— Ти табель заповнюєш? — поцікавилася вона, роздивляючись букви «л» на екрані.— Ти мені за двадцять перше і двадцять друге поставила вісім годин? — і вона провела пальцем по екрану.
Я звела очі.
— Мене Силоненко відпускав, — мовила Непийпиво. — Він у курсі.
І вона поважно пішла до столу.
Тут мені пригадалося, що Світлана на позаминулому тижні теж кілька разів не виходила на роботу. Я під’їхала на кріслі до Світланиного столу.
— Ти скільки днів цього місяця прогуляла? — суворо запитала я.
— Тільки два, коли Ларс відвозив мене в лікарню, але не відмічай їх у табелі, бо я з начальником домовилася.
— Добре, повіримо тобі на слові.
Віддрукувавши табель, я підписала його сама, помилувалася на бездоганність виконання і підсунула на підпис Силоненку.
Силоненко, заступник начальника відділу кадрів, — ставний, високий, з сивиною в чубі й козацькими вусами — як такий не викличе довіру? — відповідав за соціальний захист співробітників нашої контори, в тому числі й за житло. Номінально він розподіляв безвідсоткові позики на квартири, які подеколи хтось отримував, і тішився своєю необмеженою владою над долями людей. Часом тішився, часом користувався. З Силоненком я намагалася не перетинатися — роботи спільної ми не вели, а горілку пити в нашому відділі після роботи я не лишалася. Сьогодні я спокійно й вдоволено клацала мишкою комп’ютера, коли Силоненко кинув мені на стіл непідписаний табель зі знаками питання проти клітинок, де Світлані було зараховано вісім годин повноцінної роботи.
Треба було це передбачити!.. Коли попередній віце-президент, що йому підпорядковувалося моє начальство, відчалив із нашої контори на білому пароплаві в напрямку Індії, щоб розвивати телефонний бізнес там, на його місце прислали нового, теж голландця, який причарував половину жінок у нашій конторі, а серед них і Світлану. Світлана, зі свого боку, не звикла ніким милуватися на віддалі, тож не минуло й півроку, як роман між нею і віце-президентом із королівським іменем Ларс почав збурювати хвилі в нашому конторському болоті.
Якби вони просто крутили роман, пристрасті, гадаю, досить скоро вляглися б, та Ларс вирішив, що варто кинути свої молоді нерозтрачені сили на боротьбу з корупцією, яка панувала у переважній більшості відділів нашої контори, а найперше — в кадрах. Тут війна перейшла на якісно новий рівень.
Силоненко зненавидів нового віце-президента люто. Сторожко озираючись, він піднімався на третій поверх нашої контори і вужем заповзав до кабінету президента — давнього свого знайомця ще з міністерства. Пригладивши сивого козацього чуба, він брав із руки секретарки горнятко кави і пошепки зронював, що Ларс — шпигун капіталізму, який використовує своїх підлеглих для отримання надсекретної інформації. Маячня? Але факт: одного дня президент викликав мене до кабінету на третьому поверсі й запитав, які стосунки пов’язують мене зі Світланою і Ларсом.
«Світлану я знаю багато років», — відповіла я здивовано.
«А які стосунки пов’язують Ларса і Світлану?»
«Либонь, це краще запитати в неї самої».
«Я президент, я маю знати все, що відбувається в конторі. Ви ж розумієте, вам тут іще працювати…»
В очах мені спалахнули мільйони червоних леліток.
«Я можу бути вільна?»
Зараз, задушивши в собі образу, я підійшла до Силоненкового столу і поклала на нього табель.
