Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
Тарган, обачливо притулившись до коліс неподалік, загорлав:
— Відчиняйте, сучі сини, бо всіх перестріляємо!
Мабуть, охоронці чи то злякалися, чи просто збагнули, Що опір безглуздий, — двері прочинилися, однак ніхто не вистрибнув з піднятими руками, натомість з вагона вилетіло щось схоже на каменюки, Тарган одразу збагнув, що саме, й кинувся на землю, затуливши голову руками.
Гранати вибухнули неподалік, осколки просвистіли над головою в отамана, не зачепивши, він знову почав підводитися, проте з вагона різонуло кулеметною чергою — Тарган побачив, як двоє хлопців заточилися, зрізані нею, але сам він, слава богу, перебував у мертвій зоні — кулі цвіркали по землі поруч, за два кроки, проте отаман почувався у відносній безпеці.
Тарган підвівся, притулившись спиною до колеса, й загорлав:
— Гранатами! Гранатами їх, давай, хлопці!
Але ніхто не відгукнувся на ного заклик — лежали, ховаючись від кинджальних кулеметних черг, а хвилини спливали, й Тарган вирішив сам атакувати кулеметників. Пірнув під поїзд, поліз навкарачки під двері поштового, звідки строчив кулемет, дістав “лимонку” й зачаївся. Вичекавши момент, коли “максим” застрочив уздовж поїзда праворуч, висмикнув кільце, вистрибнув з-під вагона, на якусь мить побачив кулеметника у кашкеті з зіркою, встиг перехопити навіть його погляд — жбурнув гранату у розчинені двері й впав знову під вагон, покотившись по шпалах до протилежного боку насипу.
Вибуху Тарган не почув, але кулемет замовк. І відразу підвелися хлопці, зчинили стрілянину, рвонулися до поштового. Отаман вичекав з хвилину і, упевнившись, що червоноармійці припинили опір, викотився з-під вагона.
Хлопці лізли у поштовий, весело перегукуючись, матюкаючись та сміючись. Хтось подав отаманові руку, й Тарган, ледь спершись чоботом на один щабель приставленої драбини, піднявся у вагон. Роззирнувся, побачив два тіла біля дверей — червоноармійця і залізничника — й мовив злостиво:
— Так буде з кожним, хто чинить опір славному загонові отамана Мельника!
Хлопці загомоніли весело, й хтось підштовхнув до отамана вцілілого червоноармійця. Тарган одразу впізнав його очі — хвилину тому схрестився поглядом, кидаючи у вагон “лимонку”.
— Догрався? — запитав жорстко.
Червоноармієць не відповів, дивився спідлоба, притискаючи долоню до правого плеча — крізь пальці проступала кров.
— Повинися, — запропонував хтось із хлопців, — отаман у нас добрий, може, й помилує.
Але червоноармієць зиркав люто, ненависть світилася в його примружених очах.
— До стінки! — наказав отаман.
Хтось підштовхнув полоненого прикладом гвинтівки у спину, однак той відступив на крок і попросив:
— Дайте кашкета.
— Навіщо тобі? — зареготали хлопці. — Однаково зараз тобі гаплик.
— Він під зіркою хоче смерть прийняти! — здогадався один з мельниківців. — Та не допоможе тобі червона зірка!
Червоноармієць відступив ще на крок, нахилився над шинеллю, на якій лежав кашкет. Раптом упав, наче знепритомнів. Хлопці розступилися, червоноармієць рвучко витягнув руку з-під шинелі, миттєво випростався — Тарган побачив чорне дуло нагана, спробував ухилитися від кулі, та не зміг — червоноармієць з першого пострілу пробив йому серце.
Вдруге вистрілити червоноармієць уже не встиг, хлопці навалилися, викрутили руки, обеззброїли.
Грунтенко став на коліна, приклав вухо до грудей отамана, хоч і так було ясно, що Тарган мертвий. Грунтенко повільно підвівся, обвів хлопців уважним поглядом, мовив так, що всі збагнули, хто віднині перебрав отаманову владу:
— Цього, — кивнув на червоноармійця, — повісити! Ти, Федько, і ти, Кирило, решта — вивантажувати… — Показав на запечатані мішки з грішми. — Швидше!
Усі заметушилися, виконуючи наказ, а лікар відкликав набік Длугопольського, сказав стиха:
— Тепер тобі, Миколо, бути отаманом. Бери владу в руки, поки не отямились. Анархії не допустимо.
— А може, ви, Володимире Антоновичу?
— Я для них лікар. Не командир, а лікар. А вдвох ми приборкаємо загін, нам разом належить перетворити його на військову частину, яка підлягатиме Центральному штабові.
— Згоден, — одповів Длугопольський коротко. — Але ж вони звикли самі обирати собі отамана.
— Це я беру на себе. — Грунтенко глибше насунув на чоло кашкета, наказав владно: — Тачанку сюди, навантажувати!
Через чверть години бандити, галасуючи й стріляючи в повітря, почали відходити від пограбованого поїзда. Дехто тягнув поцуплені в пасажирів мішки та валізи. Посідали на коней і поскакали глухою лісовою дорогою.
До богом забутого села Піщане дісталися перед вечором. Тут відчули себе безпечно й поховали Мельника. Дали залп з гвинтівок, і слово взяв Грунтенко. Виступив уперед, зняв кашкета на знак поваги до товариства, мовив голосно й твердо:
— Наш отаман Тимофій Мельник був справжнім борцем з совдепами. Вій відважно бився з червоними, й ми пам’ятатимемо його. — Затнувся, бо хотів сказати, що треба припинити гульню й картярство, поповнити загін ідейними борцями з більшовизмом, та зустрівся поглядом з безвусим юнаком, якому не виповнилося ще й двадцяти років — він устиг десь хильнути самогону, очі в нього були веселі й горіли нетерпінням, і Грунтенко збагнув: слова його впадуть на невдячний грунт і не знайдуть відгуку — цьому хлопцеві та й, мабуть, більшості Тарганових вояків байдужі ідейні гасла, вони вже настроїлися на вечірню гульню з пиятикою та дівчатами, хочуть відсвяткувати вдалий наліт на поїзд. І замість того, щоб вчити їх політиці, проголошувати гасла, треба просто взяти владу, а вже потім, не поспішаючи, акуратно загнуздати всіх так, аби й думки не виникло перечити начальству. Тому, обвівши всіх пильним гострим поглядом, запитав: — Кого хочете отаманом, товариство?
Запала тиша, цього й треба було Грунтенкові, він уже підвів руку, вимагаючи загальної уваги, хотів назвати Длугопольського, та зненацька той же юнак з п’яними очима вигукнув тонко й весело:
— А Федька хочемо! Значить, Федора Кириленка, он він як сьогодні з “максима” строчив!
Хтось ще вигукнув: “Хведора!”, і Грунтенко почув легкий шум, провісник загального схвалення і захоплення. Не можна було втрачати жодної миті, бо Федько й справді мав авторитет — його тачанка завжди встигала в найнебезнечніші місця.
— З “максима” строчити — це добре! — вигукнув Грунтенко, наче схвалював обрання Федька. — Але отаман не лише тверду руку повинен мати, а й світлу голову. А Федько сьогодні самогоном заллється, завтра ж голова в нього вже не варитиме як слід, чи не так?
— Опохмелиться! — Заперечив здоровань з водянистими очима, але піхто не підтримав його — видно, збагнули, що цей розумний і освічений чоловік, який, до речі, й вилікував Федька, має рацію.
— А кого ж? — запитав хтось розгублено. — Начебто всі ми з одного тіста…
Цього тільки й чекав Грунтенко: підвів стиснутого кулака і кинув у натовп різко й владно:
— Длугопольського!
— Так новий же він і мало знаємо… — це був голос Федька. Він підвівся на тачанці, видно, відчув себе вже отаманом і ще не хотів визнати поразки.
— Добродій Длугопольський, — рішуче заперечив Грунтенко, — бився з червоними, коли ти, Федько, ще й пороху не нюхав. Був сотником у петлюрівському війську, хоробрий вояка і відзначився в боях!.. — де саме відзначився Длугопольський, не доказав, та й, зрештою, це вже було ні до чого, бо хтось підкинув кашкета і загорлав відчайдушно:
— Хочемо Длугопольського!
Грунтенко скосив око на того, хто підтримав його. Своя людина — Микита Чміль, і як вчасно втрутився.
— Длугопольського! — ствердив. — Хто за?
Підвівся рідкий ліс рук: голосували явно не всі, можливо, не було навіть половини, та Грунтенкові вистачило й цього.
— Отже, отамана обрано, — заявив тоном, що виключав заперечення. — А тепер до села, бо отамана слід обмити, правда ж?
Загули схвально, тільки й чекали на таку пропозицію, а тепер відчули, що з обранням нового отамана нічого не змінилося. То хіба не все одно, хто наказує — Длугопольський чи Тарган, аби лишень випити й добре попоїсти, а якщо вдасться, затиснути в темному кутку гарну дівчину.
