»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
Дитина заплакала голосніше, і тоді почувся жіночий голос:
— Ну, не плач, не плач уже, бо татко гніватиметься!
Завірюха опустив килим, голоси трохи стихли. Ці двері, напевне, вели до тих кімнат, про які розповідала Вероніка Галка: раніше вони належали Ремам, а після війни їх одібрали. Там живуть ті… як їх… ага, Надольські, — згадав прізвище з протоколу першого слідства. Вони казали про суперечки подружжя, які повторювалися кілька разів і в яких щось говорилося про “вбивство”, “кинджали”. Саме цьому свідченню надавав великої ваги перший слідчий, який визнав ці суперечки і листи “Теосія” основною причиною вбивства і самогубства.
“Правду кажучи, — на хвилину замислився Завірюха, — тут навіть через килим усе добре чути, навряд, щоб Надольські могли помилитись”… — І капітан відчув, як його огортають сумніви. Невже він іде в безвихідь, марно відбирає у всіх час, а себе просто скомпроментує?
— Пане начальник!
Завірюха підвів голову. На порозі стояв Юрек, зацікавлено оглядаючи кабінет.
— Ну що, знайшов костюм? — швидко спитав капітан.
— Я знайшов шість костюмів. Їй-богу, аж сам дивувався, навіщо тому піжонові потрібен був такий гардероб. А от зеленого в ялинку немає. І в лахмітті покійниці теж нічого такого не видно.
— Це добре, це дуже добре! — невідомо чому зрадів капітан.
Юрек підозріливо глянув на нього:
— Пане начальник, якщо ви були зацікавлені в тому, щоб його не знайшли, то навіщо було взагалі шукати. Я, мов дурень, півгодини душуся нафталіном, нишпорю в шафах і раптом дізнаюся: ви з самого початку констатували, що костюма в зелену ялинку немає…
— Це я припускав, а тепер переконався — завдяки тобі, звичайно, — поспішив заспокоїти його Завірюха. І тільки тепер написав на конверті, в який поклав ґудзик: “Ґудзик з клаптиком матеріалу від костюма, знайдений під ліжком Вільгельміни Рем”. Потім передав Юрекові обидва конверти — з ґудзиком та з відбитками пальців, знятими на банці, і сказав:
— А тепер мчи до експертів і віддай їм оце. Відношення до картотеки і експертизи в конвертах. Подбай там, щоб не відклали цієї справи, бо завтра опівдні результати повинні бути у мене…
— Буде зроблено, пане начальник. — Юрек стукнув каблуками, повернувся кругом і рушив до дверей.
Капітан відімкнув сейф. На полицях лежали акуратно складені папки і купки паперу. Рем був педантично точний не тільки на роботі — дома у нього теж усе мало своє місце. На кожній папці був напис, зроблений уже знайомим капітанові чітким почерком, на листах — ретельно позначені дати і прізвища авторів.
“Доведеться все це читати, на цілий день вистачить, — подумав Завірюха і зітхнув, згадавши, що обіцяв дружині сьогодні ввечері піти разом у кіно. — Треба буде подзвонити…” — капітан поглядом пошукав телефон. Апарат стояв на невеличкій тумбочці біля письмового стола. Проходячи повз книжкову шафу, Завірюха зачепив якусь скриньку, що стояла на іншому столику. То був красивий шкіряний чемоданчик, від якого тягся електричний провід. Магнітофон! Це ж про нього розповідала Вероніка Галка. Капітан відкрив чемоданчик і побачив дві котушки з намотаними на них червоними стрічками. Забувши на мить про свій намір подзвонити дружині, він увімкнув магнітофон, і за хвилину в кімнаті пролунав приємний низький жіночий голос:
“Що їх оп’янило, те надало сміливості мені, що їх охолодило, те додало вогню мені! Що це? Тихо!.. Він там! Двері відчинені! П’яні слуги хропуть, забувши про свій обов’язок. Я дала їм такий напій, що тепер за них сперечаються смерть і природа — жити їм чи вмерти…”
Капітан стояв нерухомо, здивований і вражений незвичайним змістом цих слів. Та йому ніколи було розбиратися в своїх почуттях, бо з репродуктора пролунав чоловічий голос.
“Хто тут? Що це?”
Тоді знову скрикнула жінка, і в голосі її відчувалося швидше нетерпіння, ніж страх.
“Горе нам! Боюсь, що він прокинувся. І все даремно. Не вчинок нас погубить, а тільки намір. Тихо… Кинджали я приготувала, і він не міг їх не знайти…”
Розмова, яку вели ці люди, свідчила, що вони задумали якийсь злочин. Кінець кінцем між ними виникла суперечка.
“Духовний каліко! — кричала жінка. — Дай мені кинджали! Сплячі і мертві — це тільки образи. Лише діти бояться намальованого чорта. Якщо з нього тече кров, я вимажу нею обличчя слуг — на них повинна впасти вся вина”.
Вимкнувши магнітофон, капітан замислився: що ж це за предивну розмову вела пані Рем з своїм чоловіком? І ця незвичайна мова, якась несучасна — тепер так ніхто не розмовляє. Раптом у нього сяйнула думка. Завірюха швидко перекрутив назад стрічку, яку щойно прослухав, потім присунув магнітофон до тумбочки з телефоном і набрав номер. У трубці почувся голос Верхара і приглушений гавкіт собаки.
— Це ти, друже? — спитав на всяк випадок.
— Привіт зірці криміналістики, — сердечно мовив професор. — Що в тебе чувати?
— Я якраз і хочу, щоб ти сам почув, професоре, — усміхнувся Завірюха. — Не хвилюйся, будь ласка, послухай те, що я програю з магнітофону, може це тобі щось нагадає… Словом, послухай і скажи мені, що ти про це думаєш… Тільки не гадай, що я вже зовсім збожеволів. Це мені потрібно по роботі.
— Голубе, — відповів Верхар, — ти вже нічим не можеш мене здивувати. Тільки зачекай хвилиночку, я виведу Тора з кімнати, щоб гавкання не заважало мені слухати.
Коли Верхар повідомив, що готовий слухати, капітан увімкнув магнітофон і підніс до нього телефонну трубку. Напевне, він перемотав більше стрічки, ніж перед цим прослухав, бо в кімнаті почувся вже інший діалог.
“І я б розтрощила череп, коли б так присяглась, як це ти зробив”, — гнівно говорила Вільгельміна Рем.
Стрічка з тихеньким шелестінням розмотувалась, і в кімнаті лунали слова грізної змови, яку на другому кінці телефонної лінії слухав професор Верхар. Після кількох хвилин цієї “незвичайної передачі” професор сказав, що вже досить.
— Ну, і що це таке, на твою думку? — зацікавлено спитав Завірюха.
— А як ти вважаєш? — зволікав з відповіддю професор.
— Я не хотів би нав’язувати тобі своїх припущень, — завагався Завірюха, — але мені здається, що це текст з якоїсь п’єси.
— Тільки не з “якоїсь”, мій голубе, а з першого акту “Макбета” Шекспіра, найвидатнішого твору європейської драматургії. На жаль, не можу сказати, щоб текст читали дуже добре. То, мабуть, якісь аматори. Якщо зустрінеш їх, то передай, насамперед чоловікові, хай дасть спокій цим прекрасним віршам — вони варті того, щоб їх вимовляли уста лише великих артистів.
— Їх уже ніхто ніколи не зустріне, мій друже, — серйозно сказав Завірюха, — ти чув потойбічні голоси.
У трубці запала мовчанка. Нарешті професор коротко спитав:
— “Веста”?
— Авжеж, — відповів капітан. Подякував Верхару за консультацію і хотів уже покласти трубку, коли раптом згадав про дружину. — Слухай-но, ти часом не хочеш сьогодні ввечері піти з моєю дружиною в кіно? Я обіцяв їй, але знову не зможу дотримати слова…
— Як завжди, — засміявся професор. — А в кіно охоче. Зараз подзвоню пані Марії…
Завірюха з полегкістю зітхнув, поклав трубку, обернувся. І в ту ж мить його рука опинилася на рукоятці пістолета. На порозі кабінету стояв якийсь чоловік. Завірюха швидко опанував собою і підійшов до незнайомця.
— Що ви тут робите?!
— Я тут… того… — почав той белькотіти, злякано дивлячись на капітана.
— Хто ви такий? — рішуче наступав капітан.
— Я Надольський… Маріан Надольський… живу по сусідству… Почув голоси і зайшов глянути, що тут діється…
— А-а, — згадав Завірюха. — Ви так цікавитесь голосами в квартирі своїх сусідів?
— Не завжди, але… ви ж самі розумієте. Цих людей уже немає, а в квартирі, де ще пахне покійником, чуєш їхні голоси… Можна злякатись… А ви, напевне, з міліції?
— З міліції, — сухо відповів Завірюха. — То ви почули крізь ці двері?.. — вказав головою на килим, що висів за письмовим столом.
— Так, — поспішно відповів Надольський. — Коли ми з дружиною знову почули цю сварку між Ремами, то в нас аж мороз поза шкірою пішов.
