Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв (бесплатные серии книг txt) 📗
Я надув колесо. Сів у машину й поїхав лісовою дорогою. «Чи ще зустріну її колись?» — подумав я про симпатичну дівчину з білявою косою, яка на своєму велосипеді поверталася до батьківського дому, щоб з гордістю сповістити: «Я склала екзамени до інституту».
Було вже пополудні, але літнє сонце ще добряче припікало. Правда, сосновий ліс обабіч дороги давав трохи затінку, однак від нагрітої землі пашіло жаром. Пахло хвоєю і живицею, найкращим з моїх улюблених ароматів. Проте я знову хотів до озера, бо збирався скупатися. Крім того, трохи зголоднів; треба було приготувати обід.
На перехресті піщаних лісових доріг, під потрісканим стовбуром величезної берези сидів, якийсь чоловік у великому солом'яному брилі. Обіч нього лежав великий брезентовий мішок. Побачивши мене, подорожній підняв угору руку.
У тому жесті було стільки розпачу й покірності, що я зупинив машину.
— Во-о-о-ди, — простогнав він.
У мене в термосі було трохи чаю. Чоловік жадібно ковтнув, глибоко відітхнув. А потім сказав:
— Спасибі вам. Це благородний вчинок — напоїти мандрівника. Я йду до озера зі своїм клумаком від залізничної станції. І не зустрів жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всі прямували від порома.
Напевно, цей подорожній не мав ще й тридцяти років, але неголений, із закуреним, спітнілим обличчям він здавався значно старшим.
— Чомусь у таку гарну погоду люди тікають від озера, а ніхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку світу вся земна куля була вкрита водою і все життя почалося з води, шановний добродію.
Я ввічливо кивнув головою. «Може, якийсь мандрівний проповідник?» — подумалось.
— Ви теж тікаєте від води, а повинні їхати до порома. Тоді ви забрали б мене й мій клумак. Хочете спробувати, який він важкий?
Я не хотів пробувати, але він заходився гаряче вмовляти мене пересвідчитися, який величезний тягар він мусить нести.
Я пригадав казку про мандрівника, що зустрів чоловіка з важким мішком. Чоловік попросив мандрівника потримати мішок, а потім засміявся і сказав: «Тепер ти нестимеш цей мішок або віддаси його комусь. Мішок зачарований».
Мішок Проповідника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кілограмів із п'ятдесят.
— О господи! — зойкнув я, опускаючи його на траву. — Що там у вас?
— Мов слимак, ношу на спині свою хату і все, що мені потрібне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, різні книжки…
— Ви пірнаєте? — перебив я його трохи поквапливо. Не треба було мені виявляти такої цікавості. Але ж я приїхав на Озерище, сподіваючись знайти Чоловіка з рубцем, який плаває під водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, він аквалангіст, якого найняв Чоловік із рубцем.
— Пірнаю. Хіба це погано? — Його трохи збентежило моє різке запитання.
Я вдав, що не почув відповіді, і сам мерщій засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
— У вас є книжки? А які? Цікаві? Бо я дуже люблю читати цікаві книжки.
Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:
— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добрз робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої rife зацікавлять вас.
— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.
Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.
Помахом руки він пригасив мою цікавість.
— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.
— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем'ян.
— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.
— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.
Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір'я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.
— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…
— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.
— Еге ж. А ви?
— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…
Нічого не помічаючи, він повів далі:
— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?
— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.
— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».
Та раптом він наче згадав про мене.
— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.
