У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Перший день… Антон Ларсен зібрав увесь персонал і виголосив привітання. Всі справляли враження привітних і доброзичливих. Потім Ліса повела його до кабінету, де він уперше сів до письмового столу. Було літо, теплий день, вікно стояло відчинене. Ліса нерішуче зупинилася біля дверей. Він показав рукою на стілець для відвідувачів.
— Як тут звертаються один до одного і які ваші обов'язки?
Рожеве личко Ліси ще дужче почервоніло. Спершу це його збентежило, але потім він уже не помічав цього.
— Звичайно, до головного лікаря ми зверталися на «ви», — відповіла вона.
— Мене звуть Ельмо, може, ти скажеш про це всім? По-моєму, смішно бігати по лікарні й самому відрекомендовуватись.
Початок, на його думку, вийшов добрий, та потім виявилося, що на «ви» звертаються й до Ларсена, який вважав, що новий головний лікар повинен був поговорити з ним, перше ніж запроваджувати таке панібратство. Ліса розповіла йому про розпорядок дня. Двічі на тиждень до них приходив рентгенолог і раз на тиждень до обіду працював один із провідних лікарів центральної лікарні. Цього домігся. Яльтесен. Про нього говорили весь час — про його феноменальну працьовитість, талановите керівництво. Про його смерть, таку гарну. Він упав, виходячи з операційної, після добре виконаної роботи. На його похороні було все містечко. Ельмо Поульсен не сподівався затьмарити собою пам'яті про свого попередника, бо сам знав, який він повільний, — і тоді, коли треба було щось вирішувати, і біля операційного столу. А проте, здавалося, більшість персоналу прийняла його, їм сподобалась його поважність і ретельність. Та й не можуть бути всі однакові.
Завідувач лікарні був тихий, доброзичливий, схожий на місіонера сивий чоловік з боязким поглядом. Його вповноваження обмежено до мінімуму. Все вирішував Могенсен, і у великому, і в малому.
Директорові школи Карлові Йоганові Могенсену було ще тільки за сорок, але він багато встиг. Він був місцевий політик, голова комісії медичних закладів і користувався значним впливом. Чудовий взірець сучасного діяча, з темним, помірно довгим, кучерявим чубом, з пишною, гарно підстриженою бородою, зі спортивною фігурою. Людина майбутнього. Він потис Ельмо руку і дивився йому у вічі доти, доки той не опустив погляду. Могенсен давно навчився цієї штуки, яка з самого початку робила партнера непевним. Мегенсен відвідував різні курси керівників та адміністраторів і добре засвоїв цю мудрість. Він знав усе про техніку засідань. Треба було бачити, як він виносив на обговорення якусь справу: порухом руки вмів поставити в центр уваги присутніх не тільки окремі її моменти, а й проблему в цілому. Крім відвертого зацікавлення питанням охорони здоров'я, Могенсен ще й активно працював з молоддю.
— Ми тут в Алькюбіні — одне ціле, кожен — частка тісної громади… корені одного дерева, Поульсене, цього не заперечиш. Що ми варті одне без одного? Коли ми хворі… а ми хворітимемо, поки ви не візьметесь за профілактику, — Могенсен зміряв Ельмо таким довгим поглядом, до той засовався на стільці й квапливо кивнув головою. — Коли ми хворі,— ще раз проказав він, — то хочемо заприязнитися й поріднитися з лікарями, бути в контакті з тобою у твоїй діяльності. Твоя посада — дуже важлива, головний лікарю Поульсене! Ми пишаємось своєю лікарнею. Не багато малих містечок, як наше, мають таку лікарню… І вона добре працювала. З Яльтесеном ми, звичайно, почували себе в безпеці. Тепер так само будемо почувати себе з тобою. Бо вважаємо тебе віднині членом своєї громади. Ти обрав собі велику мету і з мого боку завжди знайдеш підтримку.
Ельмо був приголомшений. А більшість його товаришів казали, що політики — нетямущі й непривітні люди! Як йому пощастило з Могенсеном! Удячність розв'язала йому язика, спонукала поділитися турботами, які він і його колеги відчували в нових обставинах, викликаних зміною трудової угоди. Могенсен, не зводячи з нього погляду й киваючи головою, почекав, поки він висловить свої міркування. Тоді широко, зверхньо всміхнувся.
— Любий Поульсене, ти лікар, фахівець. Ти згаяв чимало років, щоб опанувати свій фах. Навчання зробило тебе здатним до цієї праці, і ти повинен виконувати її. Але ти не вчився керувати, бути адміністратором. — Він сумно похитав головою.— І жодний головний лікар цього не вчився. Жоден із них не має про це ніякого уявлення. Громадськість обрала нас, політиків, щоб ми взяли на себе цю частину роботи. Для цього ми самовдосконалюємось. — Він знов усміхнувся. — Може, я навіть більше вчився, ніж ти, хтозна. — Вираз обличчя в нього був такий, наче він напевне знав, що вчився більше за Ельмо. — Твоя справа — лікувати пацієнтів, а моя — зняти з тебе тягар адміністративних обов'язків, організувати твою роботу так, щоб вона була для тебе легкою, щоб ніщо тобі не заважало.
Ельмо нервово поправив окуляри.
— Я, звичайно, вдячний тобі. Я добре знаю, що не ти опрацював цю трудову угоду. Ти розумієш, що коли молоді лікарі працюватимуть у лікарні тільки сорок годин на тиждень, їх неможливо буде нічого навчити. Вони не здобудуть досвіду, бо не матимуть змоги простежити весь перебіг хвороби в пацієнта, якого вони-беруть на лікування. Я…
Могенсен перебив його, піднявши руку. Усмішка його стала ще ласкавіша.
— Любий Поульсене, це саме те, за що ми дорікаємо тобі й твоїм колегам, за цю зарозумілість… Так, вибач, але інакше цього не назвеш! Минули вже ті часи, коли одну роботу вважали кращою за іншу.
Ельмо хотів щось заперечити, проте Могенсен зупинив його владним поглядом і повів далі:
— Авжеж, ти це мав на думці. Що твоя робота краща за роботу, яку виконують медсестри, доглядальниці, санітари і ми, адміністратори. Але це застарілий погляд, Поульсене? Треба тобі відвикати від нього! Ми всі — працівники охорони здоров'я, наш внесок однаково важливий, тому ми повинні мати й однаковий робочий день.
Ельмо відчув легеньке тремтіння в щелепі і зрозумів, що треба бути обережним.
— Я не вважаю, що одна робота краща за іншу, але є речі, яких важче навчитися…
Могенсен підвівся.
— От бачиш. Тому ти вважаєш, що вона краща! — Він подав Ельмо руку. — На жаль, час не стоїть на місці. Тобі треба не відкладаючи прийти з дружиною до нас, і ми тоді докладніше й спокійніше поговоримо про наші спільні справи. Бувай.
Зустріч не дала ніякої користі. В директора школи й місцевого політика завжди було повно справ.
То був напружений, неспокійний час, враження мінялися мало не щоденно, Ельмо намагався пристосуватись до заведеного в лікарні ритму, але водночас потроху запроваджував свій власний. Самому йому здавалося, що робота більш-менш посувається. Найважче було налагодити стосунки зі старшою сестрою, панною Мадсен. Вона любила казати йому, як би те чи інше зробив Яльтесен. її помічниці були доброзичливіші. Рагна Єнсен, спокійна, трохи похмура, завжди робила все дуже грунтовно. І Елла… Поульсен сів на лежак, вперся ліктями в коліна й обхопив голову долонями. Елла була весела жінка, і він із самого початку відчув, що вона на його боці. Вона була не кращою сестрою за Ратну, зате працювала з радістю, вміла кинути метке, жартівливе слово, і найперше їй він був зобов'язаний тим, що почав відчувати себе певніше, більше, ніж такій самій позитивній, проте стриманішій Лісі. Ліса була чудова секретарка, практично сама організувала його робочий день і мала феноменальну пам'ять. Ельмо хотів би, щоб їхні стосунки були товариськіші, але вона завжди дотримувавсь відстані. Через два тижні після приїзду Ельмо вона зайшла до нього і з невдоволеним, але покірним виразом обличчя сказала, що редактор Карл Якобсен хоче поговорити з ним з приводу інтерв'ю.
В. она стояла в дверях, почервонівши й опустивши очі.
— Мені обов'язково приймати його, Лісо?
— Так, — відповіла вона. — Але будь обережний, Якобсен формує тут громадську думку. Він людина приємна, пише гарно. Та ніколи не знаєш… Він може спонукати тебе сказати те, чого ти не думаєш.
— Звичайно, це було надто давно, щоб ти мене впізнав.
Карл Якобсен стояв у дверях з люлькою в зубах, у темно-рудому капелюсі з вузькими крисами. Ельмо підвівся й нерішуче рушив назустріч гостеві. Звідкись він знав цього чоловіка, але звідки саме, не міг пригадати, і це його бентежило.
