»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
— А он там лежить, — показали на стілець, де стояла порожня коробка з недоїденим тістечком.
Недєльський узяв тістечко і, обережно розламавши його, понюхав. Той самий зловісний запах гіркого мигдалю. Сержант навіть не оглянувся, коли позаду відчинилися двері і в камеру ввійшов черговий, а за ним — низький чоловік з чемоданчиком у руці.
— Доктор Калюжний, — коротко відрекомендувався той. — Хто тут захворів?
На другий день Калюжний прийняв капітана Завірюху. Лікар, як завжди, був причепливий і владний. Капітан, однак, удав, що не помічає цього. Подякувавши за швидке і дійове втручання, почав розпитувати про подробиці.
— Причиною захворювання був ціанистий калій, — пояснив Калюжний.
— Доза смертельна?
— В тістечку було близько двох грамів ціанистого калію, а щоб загинула доросла людина, досить 0,18 грама цієї отрути.
— Як хворий почуває себе?
— Йому краще, але кілька днів ще доведеться побути в госпіталі.
— Інакше кажучи, я не можу з ним зустрітися?
— Ні в якому разі, — наїжився Калюжний. — Коли людина з-під арешту потрапляє до мене, вона вже не в’язень, а просто хворий. Не раніше як через два—три дні… — і лікар підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Та доктор Калюжний помилився. Капітан того ж дня розмовляв з Владиславом Стонкою, причому на бажання самого хворого. Злочинець добивався цього так завзято, влаштовував такі скандали, що лікар, вичерпавши всі засоби впливу, викликав капітана.
— Ідіть уже до того божевільного, бо він зруйнує мені госпіталь! — сказав він капітанові.
Владислав Стонка зустрів капітана з явною полегкістю і, хоч був ще дуже слабий, намагався підвестися на ліжку.
— Лежи, лежи спокійно, — мовив капітан.
— Пане комісар, коли б не ви… Коли б не ви, — почав Стонка, — то я б уже здох, як собака…
— Як це, коли б не я? — здивувався Завірюха і подумав, що хворий, певно, в гарячці переплутав його з сержантом Недєльським. — Мене ж тут не було, коли ти отруївся.
Стонка похитав головою:
— Я знаю, що кажу, пане капітан. Я все знаю. Мені весь час не виходило з голови те, що ви сказали про того, якого вбили у Кракові, щоб не видав…
— Про Фльорека?
— Ага, про нього. Я вкусив тістечко, відчув дивний смак і відразу згадав того Фльорека. А інакше я зжер би все тістечко, пане капітан…
Стонка аж розплакався з жалю до самого себе. Господарі повелися з ним як з твариною. Нарешті заспокоївшись, злочинець подивився червоними від сліз очима на капітана і рішуче мовив:
— Тепер скажу все, пане комісар, як на сповіді. Гнитиму в кутузці, але й їм не дам утекти з Польщі! А вони вже готуються, готуються, негідники. Ну, я їм підготую, пане комісар. Питайте, про що хочете, все скажу!
Завірюха дістав з портфеля записну книжку і засвітив невеличку лампу на нічному столику.
— Хвилиночку, я закладу новий аркуш, — сказала пані Ірена і непомітно глянула на годинник. Уже п’ята година, а цій диктовці не видно кінця! Завірюха поспішив заспокоїти її, що залишилося небагато.
— Я готова, — сказала секретарка.
— “Одержати пістолет я мав у ювелірному магазині Мирослава Згожельського. Мені треба було пред’явити умовний знак — янтарний мундштук і сказати усний пароль: “Країна, в якій говорять “Guten Tag”. Так я й зробив, після чого одержав від Мирослава Згожельського пістолет “Веста”, калібр 7,65, з якого мав убити капітана Романа Завірюху…”
Монотонне стукотіння друкарської машинки раптом затихло.
— Чому ви не пишете? — здивувався Завірюха.
Секретарка з жахом глянула на нього.
— Що вас непокоїть? Як бачите, цього наміру не виконано, — усміхнувся капітан і почав диктувати далі:
— “Таке завдання мені дав Ян Галка, який пообіцяв за це винагороду — двадцять тисяч злотих і десять годинників марки “Лонжін”.
— Який жах! — Секретарка знову перестала друкувати.
— Чому? Цілком ділова умова, і ціна непогана. Я б сам за себе стільки не дав, — жартував Завірюха.
— “Крім того, Галка обіцяв, що коли я успішно виконаю це завдання, то зможу заробити ще більше, беручи участь в останньому “ділі”, яке банда має намір розпочати в Кракові. Воно стосується якогось початкуючого спекулянта. Галка називав його “Оленем”. Той хоче придбати оптом велику партію годинників. Годинники будуть доставлені йому в готель, спекулянт заплатить за них велику суму готівкою (Галка говорив про п’ятсот тисяч злотих), а потім у нього одразу ж відберуть усі годинники. Як саме відберуть — не знаю. Галка мені казав тільки, що я маю стояти на варті, і за це обіцяв двадцять тисяч злотих. Згадував також, що він і його спільник уже деякий час обробляють цього “Оленя”, от-от має бути операція. Що вони думають робити, коли пограбують “Оленя”, які в них дальші плани — цього не знаю. Галка ніколи більше нічого не казав мені про банду. Не знаю я й того, чому операція має бути в Кракові, хоч “Олень” буцімто живе у Варшаві”.
— Ну, здається, все, — сказав Завірюха, закриваючи записну книжку.
Секретарка витягла аркуш з машинки і почала складати сторінки протоколу.
— Але ж ви не допустите цього “діла”, пане капітан? — запитала вона, все ще думаючи про те, що диктував їй Завірюха.
— Навпаки, — засміявся капітан. — Не тільки допущу, а навіть сам постараюся бути при цьому. Треба ж узнати, що то за “Олень”…
— Це страшенно важке завдання, — похитала головою пані Ірена, яка завжди вважала роботу слідчого чимось близьким до чорної магії.
— Не таке вже й важке, — заперечив капітан, беручи акуратно складені сторінки машинопису. — Адже за всіма цими людьми вже давно і невпинно стежать. Думаю, що Барський… А ось і він!
У двері просунулася руда чуприна хорунжого.
Пані Ірена сподівалася, що Барський при ній розповість, хто такий “Олень”, але капітан обняв хорунжого за плечі і повів до свого кабінету. Секретарка тільки й почула, як Завірюха спитав:
— Успішно?
— Так, товаришу капітан. Післязавтра у Кракові…
Потім Завірюха старанно зачинив двері, і все стихло.
РОЗДІЛ IX
1
У вівторок вранці погода зіпсувалася. Почав накрапати дощ, похолоднішало.
— Радіо передає, що це короткочасний дощ, — втішав Завірюха Юрека В’юна, який турбувався, що завтрашня поїздка до Кракова може бути неприємною.
— Ну, коли радіо твердить, що короткочасний, значить негода буде добрі три дні, — похмуро пророчив Юрек. — То, кажете, треба змінити і номер нашої “Варшави”? О боже, видно, буде якась велика робота?
Капітан не відповів. Шофер так і не довідався, чого, власне вони їдуть так далеко.
Близько десятої години подзвонив поручик Комісяк:
— Слухай, ну його к чорту! — почав без будь-якого вступу. — Чи ти, нарешті, закінчиш з тією “Вестою”? Мені вже немає життя через неї.
Завірюха усміхнувся.
— Мерщій прийми таблетку, бо ти й справді віддаси кінці, і міліція втратить одного з найбездарніших начальників оперативного відділу…
— Ще побачимо, хто перший віддасть кінці! — образився жовчний начальник.
— Ну, без жартів, — серйозно сказав капітан. — Яка там у тебе знову халепа з цією “Вестою”?
— Подзвонили з управління міліції Старого Міста, що до них прийшов якийсь чоловік, домагається побачення з слідчим, який веде справу Ремів. Звідти його прислали до мене, — мовляв, “оперативний”, до нього з усякою справою можна.
— Прізвище?
— В тому-то й справа, що він не хоче сказати свого прізвища.
— А скільки йому років — старий чи молодий?
— Та близько тридцяти. А ти що, хочеш особову анкету записати по телефону? Скажи краще, що мені з ним робити? Сплавити?
— Комісяк, уб’ю тебе, якщо ця людина зараз же, негайно не буде тут!
— Ти знаєш, хто це такий? — здивувався поручик, відчуваючи збудження капітана.
— Догадуюсь і дуже прошу: пришли його до мене з ким-небудь, щоб, боронь боже, не передумав і не втік по дорозі.
