Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв (бесплатные серии книг txt) 📗
— Господи… що ви робите? — радісно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лічильнику стрілка спідометра досягла ста двадцяти кілометрів.
Бронка тихо мовила:
— А я таке казала про вашу машину…
В мені буяла гордість. Вибачте мені цю слабість, але і я люблю часом подобатись. Чи ж не заради того я спокійно перетерпів усі глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мій непоказний автомобіль?
— Певно, ти розумієшся на марках автомашин, — сказав я до Чорного Франека. — Ти чув про «Феррарі-410?»
— Ну, звісно. Це один з найшвидкісніших туристсько-спортивних автомобілів, що їх роблять в Італії на приватні замовлення.
Я кивнув головою,
— Оце, власне, і є «Феррарі-410». Від захвату хлопець тільки зітхнув.
Та я не міг як слід навтішатися тріумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навіть при ста кілометрах на годину водій почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибігають діти, а нерідко можна зустріти й підпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацекові, щоб він звільнив мені дорогу.
Але його машина не відступила ні на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи ніяк не збагне, що та потвора, яку він висміював, не тільки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний — співучий і дзвінкий.
— Негідник! — буркнув Франек, бачачи, як «Вартбург» ще з'їжджає на лівий бік дороги, щоб його неможливо було обігнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, він уже зрозумів, що ми хочемо випередити, щоб першими дістатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож він перешкоджав, як міг. Я догадався, що коли нарешті він таки дасть нам проїхати, то тільки на такій відстані від Корчмиська, що навіть при великій швидкості я вже небагато виграю в часі. Він прибуде на Буковець щонайбільше через дві чи три хвилини після мене. А це замало, щоб я зміг заволодіти сумкою.
Мій клаксон грав гучно, мов оркестр.
— Дає дорогу! — радісно вереснув Франек.
Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкість.
«То якась пастка», — подумав я. І побачив застережний знак — за хвилину ми в'їдемо в крутий віраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот із швидкістю сто двадцять кілометрів на годину? Хіба що самогубець.
«Вартбург» сповільнив швидкість до дев'яноста, але й так відцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити ліворуч, і я зрозумів, що мушу це зробити. Ні, я не переганятиму на повороті, але зроблю це, коли ми, — як кажуть водії, — почнемо виходити з віражу. Бо тоді мені знову буде видно відрізок шосе попереду.
Я зменшив швидкість до ста і раптом на повороті додав газу. Ох, ті, що так глузували з мого самохода, називаючи його «розкаряченою жабою». Якби ж вони бачили його в цю мить! При такій величезній швидкості саме завдяки «розкаряченості» він чудово тримався на шосе, і відцентрова сила не змогла відірвати його від асфальту.
Тільки всі чотири шини несамовито завищали і, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потім я ще натиснув на педаль газу і рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кілометрів на годину. «Вартбург» лишився позаду, ніби в нього не було мотора, ніби він був іграшковий автомобіль, що його пхають уперед, крутячи педалі.
Уявляю, як їм було на душі, і Вацекові, і Бороданеві, і Романові, коли вони побачили, що я все віддаляюсь від них.
Але я розумів, що якби навіть збільшив швидкість до двохсот кілометрів на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кілька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кілька кілометрів асфальту. Далі простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кілометрів на годину.
«Отже, треба піти на хитрощі», — подумав я.
І я раптом зняв ногу з педалі газу.
— Навіщо ви зменшуєте швидкість? Що сталося? Щось зіпсувалося? — перелякався Чорний Франек.
— Не бійся, приятелю, — заспокоїв я його. — Це був тільки перший урок для тих добродіїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через ліс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сільце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти місцевостей, де я діятиму, й цього разу витримала екзамен. Мені не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лісова дорога збочить уліво.
Я ще зменшив швидкість. У дзеркальці знову побачив «Вартбург», Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадів, подумавши, що в мене зіпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув ліворуч, на лісову дорогу і поїхав зовсім повільно, обминаючи товсте коріння, що стирчало з землі. У дзеркальці побачив: «Вартбург» спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у ліс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навіть, як вони міркують: «Чому він звернув у ліс? Хіба він не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що він їде не на Буковець, то спокійно повернемо назад». І ось «Вартбург» Вацека Краватика звернув на лісову дорогу.
— Ну, тепер я вас провчу! — пробурмотів я.
Дорога ставала дедалі важча. Вже й зі швидкістю двадцять кілометрів важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокі, наповнені болотом вибоїни. З землі стирчало грубе коріння сосон і грабів.
Мабуть, я був перший на світі водій, що радів такій дорозі. Подумки я вже прикидав, на скільки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навіть півгодини.
— Нічого не розумію, — покрутив головою' Чорний Франек. — Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту…
Ох, ота моя любов до тріумфів! Чи я вже ніколи не вилікуюсь від цього? Хвалько! Та все ж не міг утриматись, щоб не сказати:
— Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мій самохід у цій пригоді відіграє не останню роль. Будьте обережні… — крикнув я.
