Острів злочинців - Ненацький Збігнєв (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Треба шукати далі, — сказав я, підводячись з землі.
Знову ми пішли блукати молодим лісом. Місяць підбився вже високо, стало видно, вологі від роси соснові гілки зрошували нам ноги.
— Подивіться, — покликав мене раптом Вільгельм Телль. — Хтось зовсім недавно наламав гілок і осьде поскладав їх на купу. Що воно за варвари нишпорять лісом і нівечать молоде дерево?
— Твоя правда, Теллю. Гілки ще навіть не посохли, їх наламали недавно, два-три дні тому, а може й сьогодні.
Я роздивився навколо. Місце, де Телль знайшов купу гілок, було метрів за двадцять од заваленого бункера.
Телль нахилився, відсунув гілляччя, і ми побачили круглу бетонну цямрину, накриту важкою залізною лядою, сантиметрів сімдесят у радіусі.
— Теллю, ти знаєш, що це таке? — радісно вигукнув я. — Мені здається, що ми знайшли бічний вхід до підземних укріплень.
Телль свиснув своїм товаришам. Разом з хлопцями прибігли Залічка й Тереза.
— Благаю вас, тільки не здумайте підіймати цієї плити, — заломила руки Залічка.
— Авжеж, піднімемо, — відказав Телль.
Та виявилося, що зробити це нелегко. Залізна ляда щільно прилягала до бетонної цямрини, і ми не мали за що вхопитися. Треба було б її підважити, але чим?
— Гляньте, — сказав я, освітлюючи ліхтариком ляду. — її недавно хтось піднімав. У кількох місцях видно подряпини, зроблені чимось гострим. А ось тут здерто іржу.
— Спробуємо підважити її гарцерськими ножами, — вирішив Вільгельм Телль.
Ножі можна було тут вищербити чи навіть поламати, та хлопці заповзялися хоч і такою ціною, а розкрити таємницю входу.
Ми всунули леза ножів між лядою й цямриною і заходилися обережно підважувати. Ніж Соколиного Ока зламався навпіл як трісочка, однак Чорниці й Теллеві вдалося трохи підняти ляду, і ту ж мить я підклав під неї гілку. Спільними зусиллями ми легко відсунули ляду. Вона була зовсім не така важка, як здалося нам спочатку. Якби ми мали відповідний інструмент, кожен міг би сам підважити її та й відсунути.
Перед нами чорнів вхід. Присвітивши ліхтариком, ми побачили бетонне кріплення метрів зо три вниз. По боках лазу стирчали залізні гаки, певне, щоб спускатися додолу. Внизу темнів бічний отвір, може, до якогось коридора.
Нахилившись над лазом, ми радилися, чи лізти туди одразу, чи зачекати до ранку. Адже могло бути й так, як казала Тереза. Хтозна, може, гітлерівці замінували вхід та підземний коридор, і якась міна вибухне, коли ми ненароком ступимо на неї.
Нараз мені здалося, що з глибини підземелля долинає невиразний шелест.
— Цитьте! — шепнув я хлопцям. Ми прислухалися.
Шелест долинув знову.
— То щури, — сказав Телль, а Залічка аж здригнулася з огиди.
— Гей, чи є там хто-небудь? — гукнув я.
І ми почули відповідь. Голос звучав глухо, змінений луною, що відбивалася від стін підземелля:
— На поміч! Люди, рятуйте мене!.. Рятуйте, люди!.. Ми аж відсахнулись од лазу, так жахливо звучав голос з-під землі. Та за мить переляк минув, його місце посіло відчуття обов'язку допомогти тому, хто кликав нас.
Я забрав у Телля ніж і, озброєний у такий спосіб, вирішив спуститися в підземелля.
— Не робіть цього. То якась пастка, — благала мене Залічка.
— Так, так, він хоче когось заманути туди й убити, — верещала Тереза.
Я сердито гримнув на дівчину й подумав: «Шкода, що немає тут Ганки, вона напевне не побоялася б спуститися в підземелля».
Із запаленим ліхтариком у руці й ножем за паском я почав поволі спускатися в колодязь.
— Якби щось сталося зі мною, тобто якби я не повернувся, — сказав я Теллеві, — відразу ж закрийте лядою вхід і сядьте на неї, щоб з підземелля ніхто не зміг вибратись. А один хай біжить до міліції, зрозуміло?
— Єсть! — відсалютував Телль.
Один, два, три, чотири, п'ять гаків, і нарешті я скочив додолу. Збоку був напівкруглий склепінчастий вхід до бічного коридора. Ще п'ять ступенів цим коридором — серце в мене гучно калатало, а ліхтарик тремтів у лівій руці. В правій я тримав ножа.
Нараз коридор завернув. Я побачив низенький квадратовий підвал, закиданий гнилою соломою і якимсь мотлохом. У кутку на купі шмаття лежав обплутаний мотуззям чоловік. Я спрямував на нього промінь ліхтарика.
— Скалбана! Єзус Марія, то ж Скалбана! — скрикнув я і підбіг до нього.
Двома ударами ножа я пообрізував мотузки. Поки Скалбана розтирав задубілі м'язи рук і ніг, я розглядався довкола.
— Ви шукаєте виходу з бункера? — спитав мене Скалбана. — Ні, ні, немає звідси ніякого іншого виходу, тільки той, що ви ним сюди потрапили. Тут немає жодного отвору, крім невеличкого вентиляційного, ось тут, у стелі. Гітлерівці не скінчили будувати ці укріплення, тож не всі частини підземелля з'єднані між собою.
— А цей мотлох, солома?
— Тут колись переховувалася Барабашева банда, — сказав Скалбана, поволі зводячись із землі.
— Яким дивом ви тут опинилися? Хто вас зв'язав?
— Сам не знаю, як воно сталося, — знітився Скалбана. — Зараз день чи ніч?
— Ніч.
— А яке сьогодні число?
— Чотирнадцяте липня.
— Тоді я сиджу тут, либонь, уже третю добу. Якось увечері я переплив човном на цей бік річки, щоб трохи назбирати хмизу.
— Ввечері? Поночі? — здивувався я.
— Гм, — розгублено пробурмотів Скалбана. — Я ж назбирав хмиз удень, треба було тільки перенести його в човен і перевезти на той бік Вісли. Коли я був уже в лісі, раптом де й взялося двоє чоловіків із пістолетами. Підскочили до мене, звеліли йти вперед і, нахваляючись застрелити, привели сюди. Перед тим, як спускатися, вони зв язали мені назад руки, тоді підняли ляду й наказали лізти вниз. А тут зв'язали мені ще й ноги й покинули самого в темряві.
— І не пояснили, чого так повелися з вами?
— Вони й словом не прохопилися.
— Що ж воно за люди? Які вони на вигляд?
— Якісь нетутешні. Я їх зовсім не знаю, а придивитися добре не міг, було вже поночі.
— І ці три дні ви нічого не їли й нічого не пили?
— Вони були тут іще двічі. Дали мені сухого хліба й залишили води в бляшанці. Ось вона, та бляшанка, — кажучи це, він копнув ногою бляшанку, і з неї виплюснулася вода.
— І тоді вони теж нічого вам не сказали?
