Струм і мережі - Іваниченко Юрій (читать книги полные TXT) 📗
— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.
— Чому? Хто їх замкнув?
— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.
— А ви певні, що вони справді були замкнуті?
— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.
— Навіщо?
— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…
(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).
— Ви допомагали потерпілому?
— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».
— Хто її викликав?
— Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.
— Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?
— Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…
— Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?
— У другу камеру — ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.
— А в першу камеру?
— Не знаю. Адже установники побігли — один по «швидку», другий — до мене.
— Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?
— Сам виніс. На руках. Він легкий… був.
— Якими були ваші взаємини з потерпілим?
— Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.
— А з іншими членами бригади він як?
— Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним — так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.
— Ви поки що можете бути вільним.
(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті — два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури — розмовляють упівголоса).
— З дверима треба розібратися…
— Може, він не так смикав?
— У людини двадцять років стажу.
— А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?
— Торік із армії. В Афганістані служив.
— Може, його там поранило?
— Ні. Та й експертиза це засвідчила.
— Хто там на черзі? Викликайте.
9. Сомов
— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?
Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.
— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.
— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.
За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.
Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.
— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:
— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався:
— Що батько? Серйозний був чоловік, не тобі до нього рівнятися.
— Хіба я про те? Скільки його пам’ятаю, все бідкався, щоб і на хліб, і до хліба… Сестру мою в Москву вчитися послав, але що їй, дурепі, там робити? Вона народилася, щоб удома сидіти. І вона мордується, і він катується… А перед смертю — ні про садибу, ні про меблі навіть не згадав, а мов затявся: «Анничко! Покличте Анничку!»
— Це сестра твоя? — якомога співчутливіше запитав Сашко; як наймолодший і новачок, зважився на найпростіше запитання. Федір ствердно кивнув. А по хвилині додав:
— А буває, замислишся: один-єдиний раз живемо на цім світі, то чи варто побиватися за різний дріб’язок? Греби все до себе та розкошуй.
Федір різко зірвався на ноги і за кілька кроків опинившись біля турніка, підстрибнув і хвацько перекрутився кілька разів.
— Ба, який мастак, — захоплено вигукнув Сашко. — Невже спортсмен?
— Був, та загув, поки не одружився, — уїдливо хмикнув Сомов. — Якщо не перебільшує, з майстрами віїсту пав. А жінки… Хіба не сила? Зліплять з чоловіка усе. що хочуть.
Сашко заступився:
— А хіба Федір неправду каже?
— Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це — дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід — і тобі, і всім буде добре.
— Еге ж… — недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». — Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.
— Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…
Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:
— Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий — не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.
— Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.
Сомов помовчав, очевидно, задоволений похвалою, та слова ці почув, підходячи, Федір.
— Знайшов учителя! Ти тільки поглянь, як він живе, — хіба це людина? Тридцять років по тій самій вулиці на роботу і так само, пішечки, додому. Переступив поріг, капці взув, напхав черево, потім курочок своїх нагодував — і втупився в екран. І так щоднини!
Сомов досадливо сплюнув, підвівся й, намагаючись не дивитися на Федора, поникав сюди-туди по підвір’ю. Дуже хотілося переконати капосного хлопчиська, що його, Сомова, дні аж ніяк не скидаються один на одний, що їх єднає спільне — відчуття повільних, але, безсумнівно, позитивних змін. Думав про це і розумів, що ніякими словами не зможе передати почуття — ні, не власника, а господаря, глави сім’ї, які прокидаються щоразу, коли він прошкує вулицею на роботу чи додому, й укотре усвідомлює особисту причетність до вічного буття кожного будинку, кожного паркану, кожного деревця. Шкода, що не вміє розтлумачити, яке то щастя, коли день починається надіями та обов’язками — перед домівкою, сім’єю, роботою, навіть леггорнами — і закінчується солодкою втомою й навальним сном… Не вміє, то правда… Не передав ні нині покійному Льоні, пі усім попереднім учням, не може передати і ось цим, двом, найголовнішого і єдиного, що слід цінувати в житті, — відповідальності за просту, здавалося б, невідчутну, але доконечне потрібну гармонію…
До воріт підкотив «газик», посигналив. Оскільки Фонарькова не було, Федір одразу вмостився в кабіні. Сашкові довелося вантажити інвентар і забиратися у будку.
Рем Євтихійович був неабияк засмучений попередньою розмовою, і Сашко, присівши перед ним навпочіпки й зазираючи в очі, заходився втішати:
— Хіба Федір щось тямить? А повчати заповзявся. Таж, якби не ви, стонадцять разів дуба врізав би, нехлюй несосвітенний.
— Атож, — похмуро підтвердив Сомов.
— А як же без вас? От Льоня: начебто й обережним був, а не вберігся. А працював би поруч із вами — нічого й не сталося б.
Рем Євтихійович видобув із накладної кишені цигарку й запалив. Сашко віко вирішив, що він, зазвичай, відбудеться мовчанкою, та Сомов несподівано сказав:
— Е-ех, хлопче… Здається мені, що Льоня не винуватий. Не порушував він тоді… Як машина працював, без жодної помилки. Та не в цьому, мабуть, заковика.
Рем Євтихійович струснув пальцем попіл з цигарки і продовжив:
— Не виходить мені з голови камера. Ось і тепер згадую… Як прибіг до Льоні, нахилився над ним — ніби одне було, а пізніше, коли лікарі приїхали, — зовсім інше. Щось не так стало, чогось не вистачало. А чого — не доберу.
— Може, туди ще хтось заходив?
— Ні! Ми ж біля дверей були. Хто туди міг пройти? Чужі всі боялися, та й хлопець обгорілий… Лежить.
