Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», — наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.
Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.
— Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, — каже Магда.
— А в чому ж?
— Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар'єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?
Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, — ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало — і його ніяка сила не спинить.
Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія не так давно почала давати про себе знати дедалі частіше й частіше, і спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоїсь пори не стало снаги. Підсвідомо я давно від-чував, що так має трапитись, але тішив себе ілюзією, що все обійдеться і цього разу.
— Чому обов'язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…
— Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.
— Ні, — мало не крикнув я. — Це не було брехнею.
— Отже, ти справді вірив у те, що казав?
— Звичайно.
— І як ти себе зараз почуваєш?
— Це для тебе так важливо? — мало не простогнав я.
— Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?
Вона стояла і примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очікує несподіваного, небувалого. Але що їй запропонувати? Тут заказано з'являтися жодній обіцянці, зрештою, сам не маю бажання щось обіцяти. Я більше не вірив у себе.
Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона по-спішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол — усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розплилося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але зате вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібно моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли — ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати — почуваю, що, либонь, неможливо.
Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав пер¬шим, як і в усі попередні рази, я.
— То що ж нам робити?
— Ти, як завжди, не знаєш? — іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.
— Усе ще владнається, — сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. — Усе владнається… Я ж отримую зарплату.
— Ні, — сказала Магда і підвелася. — Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?
Вона стояла навпроти мене — ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.
Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.
Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.
«Куди я лечу?» — по думалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість — тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.
«Куди я падаю?» — ще встиг подумати я.
Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.
«Треба відповісти на цей голос», — сказав хтось поруч.
Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…
Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.
«Так, — подумки сказав самому собі, — так, дідько його візьми!..»
І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба, щоб заспокоїтись…
— Магдочко! — покликав голосно.
Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…
Не знаючи, що мені робити — плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.
«Сюди я більше не повернуся, — застрибали перед очима нервово виведені букви. — Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»
На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продо¬вження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.
«Химера», — сказав я собі.
Авжеж, це химера, від якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до хо-лодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому — ні!
— Кепські твої справи, хлопче, — сказав я вголос.
Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна — і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!
Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з від¬чуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси — і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно по-тягло мене надвір.
Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з'явилося інше непереборне бажання — зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.
Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом'якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв'язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.
